Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Василь Момотюк – Спогади

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Василя Момотюка. Його оповідання “Спогад” отримало диплом 1 ступеня.

Момотюк Василь Павлович, мешканець села Росошани, Кельменецького району, Чернівецької області, пенсіонер.
Друкувався  у журналах”Дніпро”, “Дзвін”, “Перець”, “Склянка часу”, “Скіфія”, газетах “Сільські вісті”, “Літературна Україна”, альманахах та збірниках та інших виданнях. Видав книгу “Усмішки від Василя”.

Спогади

Петро Григорович перед сном вирішив затягнутись цигаркою.Він завжди так робив, недуже прислухаючись до докорів дружини, яка з часом звикла до цього і вже не звертала на це уваги.Насолоджуючись димом, слухав вечірню тишу.
Дружина, Віра Демидівна, трохи почекала чоловіка( чи ще не йде?), зайшла у спальню, відкинула на ліжку ковдру, зняла з ніг тапки і лягла, ще довго перевертаючись, шукаючи зручну позу для сну.
Незабаром у дверях з’явився чоловік і по спальні пішов запах диму.
-Не міг прикрити двері, щоб дим не зайшов у спальню, – зауважила Віра. – І треба мені зараз –на ніч- дихати тютюном?
-Та я ніби прикрив, -виправдовувався Петро. – Зараз відчиню вікно то й пройде.
-Облиш. Й так щось прохолодно. Лягай вже…
Петро покірно роздягнувся, склавши акуратно одяг –на стілець – і приляг біля дружини. Але спати ще не хотілось.Сьогодні видався не дуже завантажений роботою день, тож втоми не відчував, а в таких випадках й годі надіятись на швидкий сон, чого не скажеш про Віру: вона вже сопіла на повну силу.Як тут заснеш? Іншого разу, набігавшись зранку до вечора, недовго й крутився у ліжку –зразу й засинав.
Петро прислухався до нерівномірного дихання дружини, але будити не став.Сам не спиш, то навіщо і їй перебивати сон?
Петро лежав з відкритими очима, підклавши руки під голову.Щоб чимось себе зайняти, він згадував події вчорашнього дня, прикидав , що треба зробити завтра. Втім, цього вистачило ненадовго і його думки пішли глибше, у ту пору, коли почалось сімейне життя – з Вірою. ..
Цього ранку будівельна бригада мала бути на заготівлі сіна, як і інші виробничі підрозділи.Автомашини, підводи, трактори поспішали на поле, де суха люцерна чекала, аби її зібрали на кормодвір ферми.
Петро вийшов з вулиці на шлях і якраз вчасно : підвода, повна жінок , рухалась попри нього.
-Ану, потисніться, жіночки! – сідаючи на підводу, промовив юнак.
-А чого ж не потиснутись! – засміялась одна з них.- Як такого парубка не приймати! Може, зятем буде?
Петро почервонів.Він не любив такі розмови, якщо їх вели дорослі.Парубок є парубок , а котрій жінці не хочеться привернути до нього увагу, маючи надію на більше, а це більше означало подальші найсерйозніші кроки для доньки.
Юнак вже освоївся на підводі, розглядав жіночок, серед яких була й дівчина – певно, вийшла замість мами.Він не раз бачив її у клубі, навіть знав її ім’я – Віра, але тільки тепер перебував так близько до неї.Вона сиділа позаду їздового і так гарно всміхалася, що, здавалось, і незрячий усміхнувся б у відповідь. Петро непомітно розглядав її. Жваві світлі очі, кирпатий носик,повненькі вуста і пшеничне волосся, що вибивалося з-під тоненької хустини.
Тим часом підвода виїхала за село, де виднілись довгі покоси трави, що тягнулись вздовж дороги. Там вже порались і люди, і техніка, і вже перші навантажені автомашини направлялись назустріч – на ферму.
Дівчина скинула з голови хустку і розклала її на колінах, щоб не зім’ялась. Якось несподівано її погляд зупинився на Петрові і вона, сама того не сподіваючись, зашарілася, відвела очі кудись вбік, на поле. Це ж треба !
Петро ж вдав, що ніби нічого не трапилось. Мало що ! Переживати за кожний дівочий погляд – собі дорожче.А дівчині що? Перед нею, вважай, ціле життя.Можливо, зараз їй багато і не треба – найперше, щоб хтось тихенько підійшов з-за спини, лагідний, теплий,мов сон, обійняв би за плечі, пригорнув до себе й притулився щокою до щоки і шепотів на вухо довгожданні слова, від яких в, яне серце.
А зовсім інші думки крутились у голові юнака.Він вже бачив себе біля Віри, як вони вдвох валкують покіс , як вже відірвались від решти працівників і невдовзі повертатимуться новим рядком.
-Тпру-у! – зупинив коней їздовий. –Приїхали!
Жінки, з ними і Віра, згуртувались в очікуванні вказівки бригадира.Він наближався, тримаючи у руках вила.
-Так, жіночки, ви валкуєте покоси -по двоє на рядок.А ти, Петрику, давай до хлопців-навантажувати сіно на трактор.
Так і розійшлись Петро і Віра.За день більше не бачились, по закінченні роботи хлопці затримались : хтось дістав самогонки і вони « добряче» повечеряли.Петро посидів з ними за кампанію, не випивши ні грама, а коли дружно сіли на автомашину, у полі не було нікого.
Ця зустріч з Вірою не виходила з голови юнака, однак зробити подальші кроки щодо дівчини
не наважувався.
Наступна зустріч-теж випадкова – відбулась в автобусі.
-Добрий день, – голосно сказав Петро і виразно додав : – Добрий день, Віро.
-Доброго дня!
-Що, теж до району?
-Так, треба. У мами незабаром день народження, то,може,знайду щось на подарунок.
-А я годинник у ремонт несу.Без нього тато не може.
І замовкли.
-Хочеш, я піду з тобою?- запитав, коли вийшли з автобуса.
-Якщо маєш час, – відповіла Віра.
-Почекай мене тут, я занесу у майстерню годинник і повернусь.
-Гаразд, почекаю.
Але коли Петро повернувся,Віри на місці не було.»Дивно!-подумав юнак.-Обіцяла ж почекати. Й наче довго не був.Що ж, пошукаю по магазинах».
Петро обійшов всі магазини, що там їх обходити – це ж не місто! У жодному не зустрів Віру.До наступного рейсу автобуса він ще встиг завітати у книжний, де новинок не виявилось і пішов на автобусну.
Далі – знову робота у будівельній:якраз почали зводити новий корівник, то ж роботи було достатньо і їхні шляхи з Вірою більше не перетиналися.Принаймні до вихідного дня.А у вихідний, після тривалої перерви, організовувалась дискотека, тож молодь жила в очікуванні хоч якоїсь розваги.
Надумав і Петро заявитись до клубу, бо скільки можна коротати ночі дома? Он, друг його, Валєрка, вже давно відвідує клуб, дружить з дівчатами, до кожної знає підхід.Не те що він, Петро.А чим він гірший? Нічим, просто не такий рішучий, а дівчата люблять одчайдушних.
Однак його хвилювало ще одне: чи прийде Віра? Він не зрозумів її поспішного від, їзду тоді, з району і не вірив, що ось так, дівчина здатна обманути хлопця, тим більше, що він не давав їй приводу для цього і домовлялись ніби серйозно.
Коли Петро прийшов до клубу, то коло нього вже була купка дівчат і хлопців, а з приміщення лунала музика.Він зайшов всередину, притулився до стіни, розглядаючи пари танцюючих. Віри серед них не було.»Мабуть, варто було ,завернути за нею…Але так зразу? Що її батьки скажуть?- роїлись думки у юнака.- Я ще по справжньому і не зустрічався з нею.Ото якісь хвилини-і все.І чи вона б погодилася зі мною зустрічатися? Адже цих миттєвостей мало, аби завоювати прихильність Віри.Чи не даремно це все?»
Але Віра прийшла.З сусідкою-школяркою, яка щось їй безперестанку розповідала, від чого обоє сміялись.Проходячи повз Петра, Віра ніби ненароком торкнулась його плеча («Ой, вибач, Петрику!»)і попрямувала до залу.
Молоді ставало все більше і танцюристам було вже тіснувато.Пари наштовхувались одна на одну, вибачались і продовжували кружляти під Ободзінського.
Петро не був досконалим до танців, трохи вчила цьому двоюрідна сестра-студентка, на тому багажі й тримався.А сьогодні треба згадати ту науку , бо ж є Віра!!!
Петро й незчувся як його ноги привели до того місця, де сиділа Віра.Був рушив до неї інший хлопець, але він випередив:
-Можна запросити тебе, Віро?
Дівчина зразу підхопилась, подала руку і пішла поруч з Петром.Вона танцювала легко, невимушено,чого не скажеш про Петра.Чи то від хвилювання, чи то від невміння він деколи наступав на ноги дівчини і від цього ще більше бентежився.
-Наступаєш, значить, любиш?- зненацька сміливо запитала Віра, заглядаючи в очі юнакові.-Чи не так?
Петро на мить розгубився, не знаючи , що відповісти.Він відчував тепло її долоні у своїй руці, правою обіймаючи дівочий стан.І як хотілось, щоб це тривало подовше!І Петро випалив:
-Люблю!
-Ой, Петрику, дивись! Не жартуєш? Можу й повірити!- і тісніше пригорнулась до юнака.
Дискотека закінчилась о 23 годині- на більше сільрада не дозволяла. Молодь почала розходитись по домівках.
Віра взяла попід руку Петра, ніби це було не їхнє перше побачення, а позаду кілька років зустрічей.
-Проведеш мене додому? -Не випускала ініціативи Віра,-До нас і ліхтарів нема.
По дорозі Петро дізнався, що Віру тоді з району забрали родичі, які повертались з оптової бази і хоч вона не дуже й бажала так швидко їхати додому, вони напосілись. В «Жигулях» вона почувала себе ніяково від того, що пообіцяла Петрові дочекатись його і щезла.А ще Віра зізналася, що всі дні вона думала, як виправдатись за той випадок.І таємно надіялась, що колись це станеться і в неї наче камінь з душі звалився, що сьогодні про це сказала.
Петро слухав Вірине щебетання і йому було соромно за тодішні думки. Як все просто виявилось! Він не вірив, що дівчина, про яку не знав ще якихось півроку, йде з ним поруч –
приваблива, уважна, добродушна. З нею так легко!
Йому так багато хотілось сьогодні Вірі сказати, але вважав, що і найкрасивіші слова не зможуть передати й сотої частки його дивовижних переживань і відчуттів, які випромінює те перше пробудження почуттів…
Петро Григорович посміхнувся уві сні і повернувся обличчям до дружини, яка тихо-тихо спала, не підозрюючи , що ж у цю ніч сниться чоловікові, з яким недавно відсвяткувала 40-річчя подружнього життя.

Василь Момотюк

Інші оповідання:

Лідія Нестеренко-Ланько – Вона його чекає

Оповідання “Сумніви” посіло третє місце у літературному змаганні, друге місце – “Чому не посміхається кіборг“, оповідання “Острів Схерія” було визнано найкращим.
Загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...