Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Лідія Нестеренко-Ланько – Вона його чекає

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Лідію Нестеренко-Ланько. Її оповідання “Вона його чекає” отримало диплом 3 ступеня.

Лідія Гілярівна Нестеренко-Ланько, літературний псевдонім Соломія Журба, народилася 16 червня 1947 року у Львові, в інтелігентній родині. Навчалася в СШ № 21 та у СШРМ № 20. Філолог-журналіст, автор казок, новел, оповідань, повістей…

У 1966 році поступила на українську філологію Львівського держуніверситету ім. Івана Франка, де вчилася 10 років, до 1976, бо під час навчання була виключена з 5 курсу за активну участь в роботі літературної студії «Франківська кузня». Там відбувся її творчий дебют, гартувався дух і світогляд, який формували видатні педагоги: Іван Іванович Дорошенко, Василь Васильович Лесик, Іван Оксентійович Денисюк, письменники Ірина Вільде, Роман Іваничук, Ніна Бічуя. Новела «Лелече гніздо» вийшла в журналі «Жовтень» №3, у 1973 році, а повість «Шизофренік» у «Самвидаві». Після цього її твори не друкували і автор почала писати у шухляду. Працювала в педагогіці, культурі та мистецтві, в жанрі казок, новелістики, поезії. У 2002 році видала збірку поезій «Сопілкова душа». Написала три книги для дітей: «Пори року», «Пригоди Солодинки», «Казки із скрині».

Вона його чекає

Він приніс з саду троянди, подібні на захід вечірнього сонця і тихо промовив:
– Це тобі для натюрморту…
Шукала його очі. Не знайшла… Торкалася уст і відчула холод. Глянула на пелюстки троянд і побачила як бринять краплинки роси, подібні на сльози. Квіти плакали… Роса падала з пелюстки на пелюстку і зникали без сліду.
– Завтра їду на заробітки, – промовив тихо.
Відчула як стукотить колесами поїзд у ритм її серця. На мольберті застигло чисте полотно. Задуми картини вмить зів’яли… Мобільний телефон не грав улюблену мелодію…
– Ти таки вирішив їхати?.. Покидаєш мене, наше кохання, старовинне місто і…., – промовила з гіркотою, – я все зрозуміла.
Аж тепер дійшло до неї, що він не її. Це – уява з казки, мрії юності. Життя з ним виявилося, як чорно-біле ретро. Його любов швидко минула. Захотів змін і чогось нового. Не забарився повідомити.
– Я не можу жити на копійки… Будувати сім’ю, яка не матиме засобів для існування. Не хочу сидіти на шиї у твоїх і моїх батьків… На що чекати? На кого сподіватись? Роботи – нема, терпіння пропало… Їду…
– Які копійки! Маємо все, чого не мають інші – квартиру від бабусі, гроші з весілля, гонорари за мої натюрморти. А твоя робота у престижній фірмі?…
Скажи відверто, що ти перестав мене любити…
– Я звільнився, тобто, мене звільнили… Тепер я – безробітний… Коли в хату стукає безвихідь, то вже не до кохання…
Небо над маленькою кімнатою вкрилося темними хмаринками. Зібралося на дощ та вона стримала себе… …Згадувала минуле літо, царство квітів на весіллі й ніч, яка дарувала кохання. Тішили співи пташок, поцілунки грайливого вітру і ніжна турбота травневого вечора. Гості сперечалися між собою, питали одна одну: «Хто кого більше любить: він її, чи вона його? Їй було байдуже до їх суперечок. Поруч був він, тепла зоряна ніч і блідий місяць над ними. Чула лише тихий шепіт, що їх кохання – вічне. Минув медовий місяць, а він зрізав з городу букет троянд. Скрутив мотузкою, поставив у кришталеву вазу і наказав.
– Є замовлення на картину. Пиши з них натюрморт. Мені потрібні гроші на особисті витрати, бо ти не дозволяєш брати «весільні»…
Не запитала, де його заробітна плата, не хотіла сварки зранку. Поклала свої на стіл, а сама із сльозами на очах, лікувала зруйнований кущ троянд. Біль стискав горло.
На світанку поспішний поцілунок впав на чоло і зник. Авто шурхнуло шинами. Понесло його по незвіданих дорогах. Їй залишив порожнечу. Доля не знала, чи буде продовження? А чуття підказувало, що за межами її болю, загубиться стежина до спільного життя.
Троянди ожили на картині, у натюрморті, з крихітним живим паростком надії… Враз, відчула маленькі поштовхи сина під серцем і усміхнулась….
Він говорив їй: « Не плач, мамо!… Ти – не сама… Я з тобою…”
Сонце розбудило Наталю ніжним поцілунком крізь прозорі, розкішного візерунка, фіранки, які купили в Італії під час медового місяця. Роман сам вибирав, а вона узгоджувала його смаки. Раділа, що має з ним багато спільного, не дивлячись на те, що вони різні за фахом.
Лежала горілиць і дивилася, як переливаються узори, міняються на сонці кольори і з кожним подихом вітру бачила в них фантастичні образи, що спліталися з думками-питаннями, які задавала сама собі: «Яка була першопричина у їх розставанні? Адже ні сварок, ні непорозумінь між ними не було. Не вимагала від нього самовдосконалення, бо завжди здавалося, що він сама досконалість у всьому – в житті, в інтимі. А можливо це було її ідеалізоване уявлення про нього? Кохання одягло їй на ніс рожеві окуляри. Зав’язало голову надуманою блакитною хустинкою, а вона поклала йому на голову «німб» довершеного чоловіка.. А , насправді, все це була гра мрій та ілюзій з її сторони. А з його фальш?… Чесно кажучи причини нема, а наслідок жорстокий. Як же вона сама дасть собі раду з малим? Їй всього двадцять три і вже нічого попереду не існує. Дитина зав’яже руки, час, забере молодість і переверне її життя догори ногами… Що вона зможе сама, без чоловіка з дитиною на руках? Мама не поспішить на допомогу, бо ще не дійшла до бальзаківського віку. До того ж – успішна бізнес- леді. У своєму ресторані стирчить щодня, зранку до ночі. Тато у постійних поїздках, йому не до неї. Колись мама застала його з коханкою і з того часу, обоє, тримаються лише за ключі від квартири. Навіть раді були бажанню бабусі пожити в сина, щоб не бачила «домашні війни».
Бабуля! Чи вона згодиться на самопожертву для правнука? Здоров’я в неї вже ніяке. Все своє життя віддала Наталі, а тепер знову сюрприз! Правнук для прабабці?..
Через ці життєві реалії вона довго приховувала свою вагітність, яка , на диво, протікала без токсикозу. Лише вчора пішла до лікаря і дізналася, що в неї буде син. Раділа, хотіла повідомити Ігорю, а він все вирішив без неї. Перекреслив своє, її життя і малого. Залишив дитину без тата, а сам знову вільний, птах.
Не відчула, як пробігла година. Почала збиратися на роботу. І, о, диво! Не глянула в дзеркало. Не зробила макіяжу, зачіску. Вибігла стрілою і раділа, що встигла на трамвай. Вирішила нічого не говорити рідним крім Оксани і Катерини. Дві товаришки, але дві дуже різні. Оксана з інституту, а Катеринка ще зі школи. Обидві не терплять одна одну. Чи це ревнощі? Чи якісь негативні флюїди літають між ними, що не дають їм зблизитися, тому Наталя зустрічається з кожною окремо. По дорозі на роботу її поспіх обірвав дзвінок мами Ігоря.
– Наталочко, вибач, що турбую.. Де Ігор? Я йому дзвоню, а він не відповідає.. Він вдома? Чи поїхав на роботу?
– Ніно Олегівно, його нема дома. Поїхав на роботу, – збрехала, – дзвоніть йому в обід, коли буде вільним..
– Наталю, у вас все добре?
– Та, може бути… Вибачте я теж спішу…- перепросила свекруху і виключила мобільник. Сором і страх перед мамою Ігоря заполонив нею. Знала, від Ніни Олегівни нічого не приховаєш. Все бачить на скрізь, навіть, більше. Володіє екстрасенсорними здібностями і може передбачити майбутнє… Певно й сьогодні вона щось відчула, або … Ніколи зранку їм не дзвонила, зайвий раз не турбувала, а сьогодні такий тривожний голос і дзвоник… О, то ще буде о-йо-йой…
В офісі всі сиділи в кабінеті шефа. Наталя вибачилась, а Оксана поглядом дала зрозуміти, що все владнала, тому може не турбуватись про запізнення. Після засідання не давала спокою sms-ками по телефону. Коли почався обід, затягла її в кав’ярню і почала наполегливо розпитувати про причину смутку і запізнення. Наталя призналась їй у всьому, а Оксана поспішно додала.
– Наталко, ситуація в тебе жахлива!… Вихід бачу один, треба робити аборт..
– Вже пізно, – Оксано, – я три місяці вагітна, мале почне рухатися… Дитинка жива!…
– Та це тепер не проблема…Знаю, що і в чотири і п’ять роблять. Тепер лікарі – мастаки на всі руки. Я ж зробила в чотири, коли мене Михасько покинув і нічого… Все нормально…А в тебе три.. То дурниця.. Ти мамі казала?
– Ні! Я нікому ще не казала, навіть, Ігорю.. Збиралася сказати вчора, а він – змився…- вона заплакала. Оксана притулила товаришку до себе, почала потішати порадами. Назвала лікаря, до якого її заведе і все буде okay!..
Наталя довго думала над пропозицією Оксани. Колись сама засуджувала її вчинок, лякала безпліддям, але подруга запевнила її, що наука сьогодні стоїть на такому високому рівні, що діти все одно народжуються після декількох років лікування і в неї буде справжній чоловік, а не нічний коханець.
Наталя збиралася до дому. Біля виходу на неї чекала Ніна Олегівна. Вона тримала в руках білий згорток, а на устах приємну усмішку.
– Наталю, – це тобі, твої улюблені тістечка з кавовим кремом, – пішли в парк, хочу з тобою поговорити. Наталя злякалась. Свекруха відчула її брехню і вирішила все вияснити. Мовчки пішли доріжкою. Знайшли вільну лавку і тихо присіли одна біля одної.
– Наталю, чому кажеш мені неправду? Тепер сидиш з тремтінням в руках і думаєш, що далі вигадати.
– Я, Ніно Олегівно…- подивилась на свекруху і побачила яскраво зелені з золотими відблисками очі. Вони дивилися на неї лагідно й співчутливо.
– Кажи правду, дитино! Ти знаєш, що приховати щось від мене не можливо, – обняла її за плечі й молода жінка відчула як спокій теплою хвилею вливається в її серце.
«Яку вона має сильну енергетику! – подумала вражено і притулилась до неї.
– Ніно Олегівно, він мене покинув. Сів у машину і поїхав. Нічого не сказав, не пояснив. Не знаю, що з ним сталося… У нас не було сварки, перемовин. Останнім часом Ігор дуже змінився. Став різким, завжди просив гроші, сварився, що я весільні поклала на депозит, але я вчинила так, як ви порадили…
– Добре зробила. Подарункові гроші тринькати не потрібно, вони люблять тишу, тоді прибувають, а потреба завжди з’явиться. Ти не хвилюйся! Головне не падай у відчай. Ігор повернеться, коли доля вдарить його в чоло, тоді швидко згадає, де його дім, рідні…
– Я в це не вірю, – заперечила сумно.
– А ти вір. Вір наперекір долі, а якщо матимеш проблеми, скажи мені відверто і я тобі допоможу. Мені ти віриш?
– Вірю… – вони обнялися і довго сиділи мовчки. Наталя хотіла довіритись свекрусі, але вмить згадала заборону Оксани «Нікому нічого не говори» і передумала відкритись. Свекруха повезла її на автомобілі до дому. Зайшла з нею в квартиру і попросила дати речі сина. Наталя не заперечувала, сама пішла готувати сирники. Ласували ними з жартами і спогадами дитинства, як дві старі подруги і тут, несподівано, Ніна Олегівна взяла її за руку.
– Наталю, а ти вагітна! – сказала з усмішкою, – в тебе збільшилась верхня губка, носик і на личку з’явилися веснянки. Ану, дивись на мене і признавайся… Скільки? Кажи вже і не приховуй…
Наталя поблідла, зіскочила з крісла і побігла в туалет.
– О, перша ознака вагітності, – засміялась свекруха і доїла сирник, – а вони в тебе смачні! Вмієш готувати, – долинуло до дівчини.
Наталю колотив страх. «Як вона здогадалася? Дивиться на мене і ніби читає, але я все одно не скажу правду! – промовила до дзеркала і вийшла з лукавою усмішкою.
– Ніно Олегівно, це ви щось вигадали. То я поправилася, бо почала багато їсти солодощів, а все решта від плачу… Мені так самотньо без нього, – промовила крізь сльози… – викручувалась, як маленька ящірка, що скинула стару шкіру, а нова не наросла. Не дивилась в очі і часто моргала віями. Брехня вилазила з почервонілих щічок. Було видно, що розгубилась і шукає в голові слова для переконання.
Ніна Олегівна сумно усміхнулась. Допила каву. Поцілувала невістку і мовчки закрила за собою двері. Вона зрозуміла, що Наталка не хоче дитини і має намір позбутись…
Душа жінки здригнулась. «Треба щось робити. Негайно!», – думала дорогою до дому. Коли переглядала сина речі, перед нею відкрилася таємниця, яку Ігор приховував від всіх. Відчула недобре. Хтось втягнув Ігоря у лайно, вплутав у борги і у нього був єдиний вихід – втекти з країни. Вчинок сина розтривожив. Вирішила його шукати без поліції, з друзями, та на перше місце поставила мету ї– врятувати життя майбутнього онука. Вона його вже чекає…
Наталка просиділа до пізньої ночі в саду, обгорнувшись великою вовняною хустиною бабусі. Сиділа і думала над питання, яке поставила їй Оксана. Інтуїтивно відчувала, що її не треба слухати, а довіритись бабусі, мамі Ігоря і вони її підтримають, коли буде важко А син в неї народиться, виросте і буде її підтримкою в житті. З тими думками повернулася в дім і міцно заснула.
Зранку Оксана стояла на порозі.
– Збирайся! Я вже про все домовилась. Лікар нас чекає на десяту, – ошелешила новиною, – бере не дорого, всього триста баксів.
– Але я не хочу, Оксано! Йдемо на роботу.
– Не переймайся роботою. Я сказала шефу, що йдемо в друкарню і він відпустив. Та чого ти боїшся… Пару годин страху..- пішли, – потягнула її за руку і всю дорогу переконувала, що це найкращий вихід. Дитина для неї тепер не на часі, – вела її дорогою в лікарню, міцно тримаючи за руку.
– Наталко, Оксано! Сідайте, я вас підвезу до роботи! – виросла перед ними Ніна Олегівна і дівчата здригнулись від несподіванки.
– Та ми не на роботу, – заперечила Оксана, – ми в друкарню за замовленням…..
– Сідайте, я вас до друкарні підвезу… Маю сьогодні вихідний, тому нікуди не спішу, – додала вперто. Оксана почала щось вигадувати, але це виглядало так не етично, що Наталя не витримала і перша відкрила дверцята машини. Ніна Олегівна лукаво усміхнулась, і, обернувшись до Оксани різко промовила.
– Оксано, ти йдеш в друкарню, ая з Наталочкою на УЗІ…

***

Хочемо звернути вашу увагу на лауреатів конкурсу, оповідання “Сумніви” посіло третє місце у літературному змаганні, друге місце – “Чому не посміхається кіборг“, оповідання “Острів Схерія” було визнано найкращим.
Загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...