Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Володимир Чалчинський – Сумніви

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на лауреата конкурсу – Володимира Чалчинського. Його оповідання “Сумніви” посіло третє місце у літературному змаганні.

Володимир Чалчинський, фото – facebook.com

Володимир Чалчинський – фіналіст VI Міжнародного Фестивалю драматургії та витончених мистецтв “АМПЛУА”, абсолютний переможець ІІ Всеукраїнського конкурсу професійних читців імені Івана Франка, переможець конкурсу п’єс “Драма.UA”, лауреат 1-ого літературного конкурсу інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ.

Вітаємо Володимира Чалчинського з третім місцем у літературному конкурсі та щиро бажаємо нових творчих досягнень!

Сумніви

«Аж доки я, Господи, кликати буду, а Ти не почуєш?»
Авакум 1:2

«Чому Ти, Господи, стоїш далеко і не являєш Себе в час скорботи?»
Псалтир 9:22

На свята треба ходити до церкви. Пояснити чому складно, але треба точно. Ми з сім’єю не пропускаємо жодного свята, навіть якщо хтось з нас сильно захворів. От і зараз, я, моя дружина і дочка 10-ти років, стоїмо на службі в Соборі святої Софії.

Я не знаю, як багато треба слів, щоб описати те, що я відчуваю на церковній службі. Чи подобається мені знаходитися тут, чи ні – важко сказати. Та й думати про таке в рамках «подобається – не подобається» здається недоречним. Я усвідомлюю наскільки гарно споруджено собор, його величність та святість; я схиляюсь перед хоральним співом, але… це павутиння в кутку над іконою святої Діви Марії не дає мені спокою. Відволіктися від неї і слухати те, як священик читає проповідь в мікрофон, сьогодні чомусь по-особливому важко.

Син його Гедеон молотив пшеницю в виноградному чавилі, щоб заховатися перед мідіянітянами. І явився до нього Ангол Господній, і промовив йому: Господь з тобою, хоробрий мужу! А Гедеон сказав до нього: О, Пане мій, якщо Господь з нами, то нащо прийшло на нас усе це? І де всі Його чуда, про які оповідали нам наші батьки, говорячи: Ось з Єгипту вивів нас Господь?

Я вдячний Богові за свою дружину, в цілому світі я не зустрічав щирішої людини. Наша Соня зростає теж такою. Якби мене спитали на що я можу дивитися безперестанку, то я б без сумніву відповів – на те, як моляться моя дружина з донькою. В цьому нібито міститься все найсвітліше і найчесніше, що є в людині. Ну а я, вихований у страху бути обманутим, не можу довіряти чомусь настільки сильно. Хоча, чесно кажучи, мені б цього дуже хотілося. Я намагався. Але зараз я думаю тільки про те, що було б непогано присісти, і зовсім не можу зосередитись на чомусь іншому. Але я не сідаю. Я йду купувати свічку, тому що це для мене важливіше. Я повинен поставити свічку. Молюся за здоров’я, боячись, що може молитися треба за упокій…

Я підходжу до продавця та священнослужителя в одному обличчі. Досить молоде обличчя, яке не зрозуміло з якої причини посміхається. Дещо далеке від посмішки Мони Лізи, його вираз обличчя скоріше нагадує хлопчика, якому сказали непристойне слово. Інший священнослужитель, що стоїть поряд, відвернувся від мене, щоб я не бачив і його потуги стримати сміх. Розуміючи, що немає нічого дурного в тому, що хтось сміється, мене все ж таки непокоять думки щодо їх лицемірства. От за мною в черзі стоїть дівчина з помітною родимкою на носі. Навіть, якщо вони сміються не з неї, вона ж про це не знає.

– Одну свічку, будь-ласка, – попросив я, протягуючи значну купюру.

– Ось, тримайте, – чемно відповів він.

– Не треба здачі.

– Благослови вас Господь, – несподівано щиро сказав він. Через це, я одразу змінив свої думки про нього. Але знову ж таки, що якщо його щирість награна? І чи покладе він мою здачу в пожертвування на храм, чи візьме собі? Чому я про це замислююсь? Чому для мене це важливо? Чому вони не можуть стримати регіт?

Нарешті всівшись, моя увага знову, ніби муха, потрапила в полон до павутиння, яку скріплював бігаючий по ній павук. Пізніше він спустився до ікони і почав повзати по ній, по її очам, по носі й по губам Богородиці. Хіба так має бути? Нестерпно було спостерігати за цим. Чому він ходить по ній? Невже він не розуміє? Хоча що тут такого? І чим він відрізняється від мене, того, хто цілує цю ікону по неділях. Адже він також творіння Боже. Він побудував свій дім в церкві. А я? Я тут тільки на свята.

– В найскладніші моменти, коли здається, що вже нічого не допоможе, моліться Богові. Він знає, чим вам допомогти. Він чекає, коли ви прийдете до нього й скажете: «Ось він я. Допоможи мені». Тільки Він знає, що для вас краще. Навіть, якщо вам буде здаватися, що цей етап в житті нестерпний, тільки Бог знає, для чого вам це необхідно. І може колись ви все зрозумієте і отримаєте відповідь. Не забувайте, що той хто шукає, той завжди знайде. Шукайте і отримаєте.

Зліва від мене жінка, відбиваючи поклони, щось шепоче. Мабуть рахує їх кількість. От я не можу в такі моменти не думати, не підозрювати все навколо, намагаючись зрозуміти суть. Зі мною так завжди. Взявшись за голову, я намагаюсь зупинити цей потік думок, і спробувати помолитися… Ось так, просто, своїми словами. Як в дитинстві…

Кожної ночі, коли всі діти вже спали, я молився. Це була така собі розмова по душам. Бог був єдиним, кому я все розповідав. Багато молився за маму. Щоб з нею все було добре. Тоді я точно знав, що Він існує. До нас завжди приходили молоді монашки і розказували нам біблійні історії. Тож Біблію я знаю досить непогано. Ми всі вірили. Кожен з нас. А тепер іноді я трохи сумніваюсь. Коли, наприклад, бачу, он, як зараз, ту жінку, що чистить підсвічники від тужливих свічок. Таке відчуття, що вона зчищає голубиний послід з підвіконня, ще й щось промовляючи про себе. Але потім я піднімаю голову до гори, до куполу й до світла, що проходить крізь вітражі, і знову вірю в Нього. Я знову знаю, що Він там, десь далеко, але дуже близько. І мимоволі з’являється щось солоне в очах.

«Боже… дякую Тобі, за те, що ти почув мене… вибач, що я так мало молюся… що не так часто, як тоді, як був дитиною. Вибач… Я сумніваюсь. Я не знаю, як іншим говорити про Тебе, питання стали складнішими, а відповідей нема. Мені б дуже хотілося дізнатися, який Ти. Через постійний обман, я тепер багато чому не довіряю. Навіть в Біблії почав сумніватися. Боже… вибач мене. Покажи мені правильний шлях. Скажи мені, що я маю робити. Боже… Чому є Біблія, а є апокрифи? Як мені довести твоє існування? Чому так багато поганого стається? Чому чудеса не відбуваються зараз? Я вже не знаю… Я не знаю… Мені буває так складно. Мені хочеться чути твій голос… Чути так, як його чув Мойсей, Авраам. Чому тепер ти не говориш так? Я прошу тебе: вибач мені мої гріхи, що я зробив свідомо або не свідомо. Говори зі мною… Я тут… Зараз… Боже… Я вдячний тобі за свою дружину, в цілому світі немає дружини мудрішої та красивішої. Дякую тобі за свою дочку Софію, яка перевершила всі мої очікування… Боже, … чому віру в тебе, можна так легко зплутати з пустими фантазіями? Як пояснити самому собі, що я вірю не в те, що придумав і плекає мій мозок? Пробач мене, що я маловірний… Молю тебе за свою маму… нехай… Боже… нехай з нею все буде добре… Нехай вона буде здоровою… Прошу тебе, дай мені більше віри. Я хочу всім довести, що Ти є. Дай мені почути Твій голос. Я дуже Тебе благаю… сильно прошу. Будь-ласка, Боже».

Я відкрив свої вологі очі. Не хочеться рухатися зовсім. Поруч жінка, що відбивала поклони, сіла відпочити, витираючи піт з чола і попиваючи святу воду. А через мить, несподівано, до мене підбігла Соня і поцілувала мене.

– Я люблю тебе, таточку.

– І я люблю тебе.

– Все, я до матусі – прошепотіла вона і побігла на місце, де стояла до того.

Кінець служби ніяк не наставав.

І сказав Гедеон до Бога: Якщо Ти спасеш Ізраїля моєю рукою, як говорив, то ось я розстелю на тоці вовняне руно; якщо роса буде на самім руні, а на всій землі сухо, то я буду знати, що Ти спасеш Ізраїля моєю рукою, як говорив! І сталося так. І встав він рано взавтра, і розстелив руно, і вичавив росу з руна, повне горня води.

Час поставити свічку. На іншій лавці сидить засинаючий хлопчик. Я підходжу до підсвічника, промовляю молитву, ставлю свічку і втрачаю відчуття часу. Тут я можу стояти скільки завгодно, чи то мене так захоплює полум’я свічки, чи то мені шалено важлива людина, за яку я свічку ставлю.

Почуття часу мені повернув дощ, що стукав до церкви, нібито і йому хотілося сюди. Я злякався, коли побачив, що позаду мене, майже впираючись своїм плечем в моє, стоїть дід із своєю свічкою. Він затято дивиться на неї, стискаючи в своєму кулаці, нібито чекає від неї чогось перед тим, як поставити, і наче не помічає того пекучого воску на своїй руці.

Після цього собор заповнив гул людей, що забігли перечекати дощ. Серед них, якась мокра пара трошки голосно сміялась і, оспівуючи гімн молодості і закоханості, почали цілуватися прямо в церкві. Звісно ж це викликало бурхливу реакцію серед жінок старшого покоління, але нічого сказати вони не могли, аби не завадити службі.

– І сказав Гедеон до Бога: Нехай не запалиться гнів Твій на мене, нехай я скажу тільки цей раз, нехай но я спробую руном тільки цей раз: нехай буде сухо на самім руні, а на всій землі нехай буде роса. І Бог зробив так тієї ночі, і було сухо на самім руні, а на всій землі була роса.

А дощу ж не було вже півтора місяці. Це не дуже добре для врожаю. Щось не так з кліматом. Яке ж не солодке життя напевно тепер у фермерів. Або нестерпна засуха, або гроза, що вбиває все, що вижило після спеки. Але цей дощ нібито не такий вже й сильний. Хоча ні, досить сильний. Боже, допоможи дійти додому.

***

Дивним чином ми дійшли додому, нібито дощ мав обідню перерву. Коли ж ми прийшли, дощ на вулиці став ще дужчим, ніж до нашої прогулянки. Після всіх цих переживань моїм єдиним бажанням було віддатися післяобідній сієсті.

– В тебе все добре? – спитала в мене моя чарівна дружина.

– Так, все добре.

– Просто, мені здалось, що тобі було погано в церкві. Ти якось так сидів на лавочці…, поклав голову на руки, що я злякалась.

– Та ні, це я просто втомився. Все добре. Чуєш? – щоб довести їй це, я поцілував її десять разів в губи і в носик – п’ять. – Не хвилюйся ти так за мене.

– Ти завжди в церковні свята якийсь втомлений.

– Ха. Який цікавий збіг.

Я заснув та прокинувся від того, що в мою кімнату, заповнену червоними променями, зайшла Соня з чаєм, що був зроблений за її особистим рецептом: чорний чай з долькою лимону, долькою апельсину, паличкою кориці та декількома крупинками гречки. Це вона сама придумала і збирається запатентувати його, як «Софієвський чай». Також на патент чекають «Софієвський торт», «Картопля по-софієвськи» і суфле «Софле».

Для мене ім’я Софія щось типу знакове. Мою маму також звуть Софія. Хоча може це і нікого не здивує. Проте для мене це має велике значення. Якщо переді мною проходила б чорна кішка, навіть з разів десять, я б і оком не кліпнув, але, якщо б цю кішку, якимось чином звали Соня, – я б з місця не рушив, намагаючись зрозуміти, що це означає. Особливе ім’я.

Після чаю, мій сонливий філософський настрій розвіяла теща, що забігла в гості. Це досить елегантна жінка з тонким смаком. Вона носила легкий одяг і чимось нагадувала героїнь якоїсь чеховської п’єси. Але! Коли вона починала розмовляти, все змінювалось. Бувають такі рідкісні люди, у яких їх зовнішній вигляд кардинально протилежний їх внутрішньому світу. І якщо збоку вона здавалася томливою, загадковою жінкою, то насправді її рот ніколи на закривався, а з нього постійно вилітали жарти та дуже гучний і заразливий сміх. Дуже важко уявити, що моя дружина офіційно вважається її дочкою. Але в будь-якому випадку кожен її прихід для нас – це маленьке свято. Вона приходить не часто, хоча живе сама. Вона може не виходити з дому пів року, окрім хіба що деяких вилазок в магазин. Може саме в ці моменти вона накопичує всю цю енергію для жартів, які вона потім розділяє з нами. І от зараз ми сміємось, спілкуємось та їмо картоплю в мундирі з соусом велюте ( так-так, ось така от ми дивна сімейка)…

– В порівнянні з Сандрою, – так теща називала свою дочку, – Софійка маленьке янголятко. По-перше, та була в цьому віці маленьким поросям. Я не знала, як її нагодувати, але, Боже мій, ці щічки, ви б це тільки бачили. Цьомати їх було велетенським задоволенням, а коли на них ще й залишки варення, – ти полюбляла трояндове, пам’ятаєш так? – тоді це вже не просто щічки, а вже готові пончики. До речі твої щічки досі мені при зустрічі згадує тітка Зеня. Всі ми сумуємо за ними, Сандро.

– Я не сумую, мамо.

– Ти багато втрачаєш. Твій чоловік ще б більше тебе любив.

– Тож мама була товстенькою?

– Ну це м’яко кажучи, – відповіла бабуся.

– Мамо, я була такою ж, як і Соня.

– Точно такою ж. Тільки на двадцять кілограм більше, – всі посміялись, але Сашу це зачепило. – Сандро, ти ж знаєш, що я жартую. Любила тебе й люблю досі.

– Бабусю, а розкажи ще щось про маму, якою вона була в дитинстві? – поцікавилася Софія.

– Ну крім того, що твоя мама любила поїсти, Софійка, вона була ще й дуже неслухняною і мала буйний характер?

– Хто Саша? – спитав я.

– Так! Саме так. Бійки подушками виникали одна за одною. Вона була маленьким чортеням з ангельськими щічками. Хотіла робити так, як їй заманеться. Ну й мені, звісно ж, доводилось ставити її в куток. Проте вона не могла там просто стояти, вона стояла там як великомучениця Олександра: маленька, але горда. Було навіть таке, що ми сварилися з приводу того, що вона в 4-ому класі хотіла одружитися. Так вона здивувала мене тим, що в якийсь момент розвернулася до мене спиною, та й пішла в куток. Визнаю, це була моя поразка. Очко було зараховано. І потім її з цього кута й не виведеш, ніякими умовами. Хоча був один секретний метод… – тут вона перейшла на шепіт. – Вона стоїть в кутку, нічого не підозрює, а я ховаюсь в іншій кімнаті… Це завжди спрацьовувало. Через десять хвилин, я чула плач дочки, яка кликала мене безперестану. Я вибігала, а вона обіймала мене і вибачалась. Довго вибачалась…

Щось мене всередині стиснуло раптом. Дуже неочікуванно та різко, як удар в ніс, від якого не можеш втримати сліз.

– І обійматися любила, – продовжувала теща. – Бувало таке, що двадцять хвилин отак сидимо обійнявшись. А коли дівчинка трошки товстенька, ви ж знаєте, що це навіть приємніше. Жартую, Сандрочко, жартую.

І тут раптом, не розумію чому, з мого ока прямо в тарілку з картоплею, сльоза. А я відчуваю, що вона зовсім не остання. Відчуваю, що зараз можу розревітися, навіть не розуміючи через що. Мені стало так погано. Я не знайшов нічого кращого, ніж взяти свою тарілку та вийти з-за столу під приводом важливого дзвінка.

Коли я прийшов до себе в кімнату, я намагався опанувати свій організм, прагнучи всіма силами зрозуміти, що сталося. Пришвидшене дихання, тремтячі руки і відчуття нібито я під купою каміння. Я впав на ліжко і розридався. М-да… Як маленький хлопчик зі схлипуваннями, сльозами, соплями. Мені страшно і що зі мною не так, я не розумію. Так я і пролежав до пізнього вечора. А в голові тільки сяючі церковні вітражі.

«Боже, що зі мною? Прошу дай відповідь»

Минуло досталь часу. Коли зайшла Саша, я зробив вигляд, що сплю. Вона зітхнула, роздягнула мене, міцно-міцно обійняла, і лежала так на мені. Лежала і шморгала носом, від чого я задавався питанням: чи плакала вона, чи це знов її нежить? Згодом вона заснула, а моя свідомість (чи підсвідомість) не дає мені спокою, викидаючи переді мною картинку за картинкою: сьогоднішня молитва, дитинство, довгоочікуваний дощ, продавець, що посміхався; священик, що монотонно читав проповідь та Гедеон, який просив у Бога знак – всюди було сухо, а з вовни він вижав чашу води. Чи можу я попросити? Чи можу я попросити у Бога знак? Він відповів Гедеону, і якщо це не просто легенда, Він напевно має відповісти і мені.

Я дав собі невеличку паузу, щоб зрозуміти наскільки цей був би вчинок не дурним і пішов на кухню за склянкою. Я поставив пусту склянку на тумбочці і відчув лякаючу тишу, нібито те, що я збираюся зробити, робити не можна. Я заплющив очі.

«Боже… вибач мене… вибач, що прошу тебе про це, але для мене це дуже важливо. Пробач, що я маловірний. Так само, як і Гедеон колись, я хочу попросити дати мені знак… Знак, що ти існуєш… Я хочу знати, що ти існуєш. Мені треба спитати тебе, про щось важливе… але… Я не знаю відповідей на багато питань, Боже… Допоможи мені укріпити свою віру. Прошу тебе… зранку, коли я прокинусь, нехай в цій пустій склянці буде вода. Так-так, я знаю, що це безглуздо, … але мені потрібне твоє диво. Якщо ти робив таке в біблійні часи, отже можеш і зараз. Я знаю це. Прошу тебе, не залишай мене одного. Дай мені знак… Дякую тобі за сьогоднішній день і за мою сім’ю. Дякую, що все в нас добре. Амінь»

Тиша. Спати все ще не вдається. Наді мною досі висить страх. Мені страшно від того що я попросив Бога зробити. Страшно також і від того, що якщо завтра зранку я прокинусь, а в склянці нічого не буде, то чи буде це означати, що ніякого Бога нема? Що якщо буде саме так? Тоді це все мої фантазії? Релігія, як колективна шизофренія? Тоді в чому сенс? Тоді для чого все це? Я живу – навіщо? Я припиню існування, навіщо?

Цими питаннями я злякав весь мелатонін, що був в мені і тепер спати взагалі не хочеться. Серце останній раз так стукало після першого поцілунку з Сашою. Тільки те відчуття, було приємніше за це. В Біблії є історія про те, як Яков боровся з Богом всю ніч, вимагаючи аби його благословили. І Бог благословив його. Отже Бог не буде злий на мою зухвалість просити в нього наповнити склянку. Отже я отримаю знак… Він точно дасть знак… Точно.

Ранок. Мені наснився сон, що склянка пуста. І уві сні я кинув сім’ю і поїхав жити в горах з дикими оленями. Мене чомусь стала переслідувати християнська поліція, а я ховався від них, вдаючи, що і я олень також. Вони взяли в полон мою сім’ю, а я сидів в лісі один з пустою склянкою в руці і молився Богу, навіть знаючи, що його не існує. Я намагався наповнити склянку водою з річки, але кожен раз діставав пусту склянку. Кожен раз склянка була пустою…

Прокинувся я з великою радістю, коли зрозумів, що це всього лише дурний сон. Я згадав свої вчорашні дії, і трошки подумав, перевернувся на інший бік, щоб побачити склянку. На тумбочці записка «Я люблю тебе», яку залишила Саша, і склянка, наповнена нічим, окрім пустоти. Вона пуста… Боже… Вона пуста.

Мені не хочеться вірити в це. Він мав би дати знак. Я сів на ліжко, взяв склянку, і раптом помітив, що на дні є крапля води. Насправді, під моєю дією перекочувалась невеличка крапля води. Не знаю, що це означає. Склянка не зовсім пуста. Я ж просив воду в склянці і не казав про те, скільки її там має бути. Але ж не капля. Чому капля? Я не пам’ятаю чи була вона там до того, як я її взяв. Хіба Богу була важко наповнити склянку хоча б наполовину? Може це якась вологість в кімнаті. Чому так? Чому досі нічого не зрозуміло.

Наступної ночі я повторюю свою молитву.

«Боже… це знову я. Вибач мене за те, що я знову прошу Тебе про знак. Адже сумніви від лукавого, тому я хочу бути точно впевненим, в тому, що Ти є… Я не хочу ходити в церкву з питаннями на які я не знаю відповідей. Я міг би, як Ісус велів, ходити і розповідати про тебе, здійснюючи чудеса в ім’я твоє, тільки би ти наповнив мене впевненістю в те, що Ти є, Ти зі мною, і Ти існуєш. Для мене це дуже важливо. Я не хочу знову сумніватися. І тепер, як Гедеон просив двічі, так і я хочу попросити Тебе про те, щоб сьогодні вночі, склянка, що стоїть на балконі була повністю пустою і сухою, коли навколо все було б залите дощем… Прошу Тебе, Боже…»

Швидко заснувши, я не помітив, як пройшла ніч. Зранку, коли я прокинувся, на ліжку зі мною спала не тільки Саша, але і наша Софійка. Я не пам’ятаю, щоб вона вночі приходила.

Сашо, Сашо, – намагаюсь я розбудити свою дружину, – а що трапилось? Чому Соня прийшла.

Тому що била коза, … вночі, – сказала вона. Зранку вона важко просиналась і часто плутала слова.

Яка коза? Саша, що сталося вночі? Чому Соня до нас прийшла?

Тому що була гроза… вночі. Ти хіба не чув?

Я підійшов до вікна, а за ним побачив наслідки сильного нічного дощу: десь впало дерево, а десь діти бавляться в велетенській калюжі. Встав і дивлюся у вікно, забувши про все на світі. Раптом я згадую про склянку, біжу на балкон, дивлюся на склянку. Ну і звісно ж, в ній вода. Вона наполовину повна… Вона все-таки повна.

Мені раптом щось так защемило в серці, що мені довелося сісти, прямо на вологу підлогу на балконі. Але ж дощ був! Чому тоді склянка з водою?… Боже, чому? Чому? Чому ти не відповідаєш мені? Через що не хочеш говорити зі мною? Ти існуєш!!! Я знаю, що це так! Адже ти існуєш? Допоможи мені дізнатися. Скажи мені… щось. Скажи мені, який Ти, Боже? Чи добрий ти? Чи буваєш ти злим? Буваєш? Чому ти допускаєш речі, які йдуть не зовсім на користь? Чому страждають люди? Чому жінки залишають своїх дітей? Якщо Ти існуєш, Авва Отче, тоді чому… Боже, чому… моя мати мене віддала? Скажи мені, для мене це дуже важливо… чому? Це щоб я загартував свій характер? Щоб я боровся зі своїми комплексами? Для чого це, Боже? Чому я ніколи не обіймав маму? Хіба так має бути? Скажи щось… Дай мені відповідь… прошу тебе! Чому у Соні тільки одна бабуся? Якщо так треба було, то будь-ласка, Боже, прошу тебе – поясни чому… чому? Будь-ласка, не мовчи, Боже… Не мовчи… прошу… Адже ти тут?… Ти чуєш … ?

***

Життя продовжується. В нашу сім’ю приходять різні зміни, Софійка зростає, дружина часто хворіє, теща менше жартує, але ми тримаємось разом. І завжди на свята ходимо до церкви. Але, також, як і в той день, я досі чекаю на відповідь… я досі чекаю…

Опубліковані переможці 1-го літературного конкурсу ІНФОЛАЙФ.

Хочемо звернути вашу увагу на і абсолютного лауреата конкурсу – Ольгу Полевіну. Її оповідання “Острів Схерія” було визнано найкращим.
загрузка...
Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...