Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Богдан Гавриш – Чому не посміхається кіборг

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми публікаємо усі оповідання наших учасників. Звертаємо вашу увагу на лауреата конкурсу – Богдана Гавриша. Його оповідання “Чому не посміхається кіборг” посіло 2 місце серед 68 оповідань.

Богдан Гавриш – юрист за освітою та фахом, журналіст, письменник.
Переможець щорічного конкурсу серед студентів усіх вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціальністю «Право», на тему «10 кроків прокурора до подолання корупції». Перші художні оповідання він почав писати у 2017. Автор писав для того, щоб зняти стрес, та так захопився творчим процесом, що став лауреатом 1-го літературного конкурсу ІНФОЛАЙФ.

Щиро вітаємо переможця з 2 місцем та бажаємо нових успіхів у світі літератури!

ЧОМУ НЕ ПОСМІХАЄТЬСЯ КІБОРГ

Мій ранок знов почався із будильника. Одразу увімкнулась рекламна голограма, цього разу мені пропонували замінити зап`ясток на нову поліуретанову модель та придбати десятирічний запас батарей для стегнових блоків. Як же це набридло, хоч би раз прокинутись у тиші.

Треба підключити до руки мою гордість – нову модель неокомп`ютеру Х-10, з влаштованими датчиками руху та аналізаторами систем життєдіяльності. У офісі усі заздрять, заради цього гаджету довелось простояти дев`ять годин у черзі, але усі кажуть воно того вартувало. Ледь встиг поснідати, вже час вибігати на роботу.

Знову лампочку у під`їзді викрутили – ну що за кіборги пішли, 2087 рік на дворі, а лампочки так і тягають. Ще й петлі на дверях домофону не змащені, скриплять як мій перший біопротез колінного суглоба, а коли ж це було… Років сорок тому, якраз після хвилі першої андроїдизації країни, коли рівень забруднень стрибнув у шістнадцять з половиною разів. Якраз згадав, що треба перевірити рівень смогу на вулиці, сподіваюсь сьогодні AQI знизиться хоча б до 4500 одиниць, а то легеневі фільтри міняв тільки два місяці тому.

Сьогодні виявилось доволі чисто і рішення пройтись до роботи пішки здалося досить непоганим. Увімкнув «Imagine dragons», люблю вінтажні пісні наших пращурів, ностальгія така одразу находить, а колеги не розуміють, кажуть, що я відстаю від часу. Проспектом йшло не дуже багато кіборгів та людей, останніх можна одразу впізнати через кисневі маски та індикатори зараження на шиях. Дивні, зараз бути людиною вже так старомодно, останній тренд – повна кібернетизація тіла, із стовідсотковою заміною внутрішніх органів та імплементацією у мозок операційної системи, але для цього треба назбирати кругленьку суму, поки що тільки бізнесмени та відомі політики таке роблять, ну і дружин своїх звісно ж апгрейдять, куди ж без цього. А таким як ми, кіборгам середнього достатку, залишається чекати уцінки та чорної п`ятниці.

Ці реклами випливають на кожному метрі шляху, після скасування обмеження рекламної діяльності її вмонтовують навіть у зубні щітки. Я вже й забув, коли останній раз знаходився у тиші. Пам`ятаю розповіді прабабусі, як вони ходили у ліс на пікнік, купались у річках без захисних уотерботів на грудині, особливо мені подобались розповіді про зірки, подумати тільки, якихось 65 років тому назад вони ще могли бачити зірки просто так, піднявши голову. Але моя мрія навіть не зоряне небо. Я з дитинства хотів побачити світанок. Колись Анджей, мій друг, розповідав, що він знав хлопця, кіборга на 20%, який уночі забрався на вежу метропольного центру, найбільшого комплексу в Українському Альянсі, і побачив світанок, щоправда, через застарілий апгрейд легенів він загинув. До речі, мабуть добре, що ми вже не використовуємо цей термін. Ще у 2067 році ми перестали ховати загиблих, тепер їх відправляють на доробку і роблять обслуговуючих ботів, ми називаємо це «переробка», добре, що їм хоч обличчя стали замінювати, адже не дуже приємно було бачити свого померлого брата за прибиранням відходів.

Згадуючи рідних та мрії про світанок, дійшов до головного офісу «Укрскайкіборг», гордість країни – один з найбільших виробників кібернетичних пристроїв для військових, науковців та працівників медичної сфери. Щоправда, ринок побутового кібероснащення досі тримає «Еплапгрейдінг».

Це був мій останній робочий день – звільняли за низьку продуктивність, ну і за те, що недостатньо активно виставляю пости на соціальних сторінках, зараз без цього ніяк.

В офісі на п`ятсот робочих місць мене вже чекав Анджей.

Хей, друже, ти чого затримуєшся? Знов невеселий? – друг зустрів у новому костюмі, потиснув мені руку своїм посиленим хромованим протезом, він завжди любив помпезність. До його неоочей, що світяться червоним, я звикав майже тиждень.

А ти б був веселий, якби тебе звільняли? – насправді я не відчував ніякого суму, хоча це було дивно, я не ставив програму-регулятор емоційного стану, і мабуть, треба було жалкувати, але ні, зовсім нічого.

У цей момент навіть боявся собі зізнатись, що десь глибоко всередині я радів, що ніколи більше не опинюсь у цьому металево-кам`яному ящику.

Та годі тобі, так, новина не дуже, але уяви, який пост можна виставити? Може нарешті проб`єш свою стелю у сто тисяч фоловерів. Та і ринок кіберпраці зараз на підйомі, це людям все важче і важче знайти роботу, а ти без діла не залишишся.

Він був правий. Майже. Справа в тому, що працевлаштовувались без проблем лише ті кіборги, які неухильно слідували усім стандартам соціальної конституції – вели активне життя у мережах, голосували на виборах до парламенту Альянсу, постійно апгрейдились, а я і свій сканер купив по суті, щоб не відставати від оточення, і на вибори майже ніколи не ходжу, знаючі люди говорять, що декілька політиків з нинішнього парламенту були при владі ще до утворення об`єднаного Українського Альянсу, а йому вже майже шістдесят років.

Поки Анджей розповідав мені про своє чергове підвищення і новинки у кіберспорті, я збирав свої речі з робочого столу – планшет, камера, голограма квітки і фото дідуся та бабусі разом зі старшим братом.

Посидівши півгодини у місцевому кафетерії, став збиратись, наостанок міцно обійнявшись із моїм єдиним другом, хтозна, коли ми тепер побачимось, чотирнадцятигодинний робочий день майже не лишає місця для посиденьок із друзями.

Ось і все, стіни «Укрскайкіборгу» лишились позаду, нагадавши про себе незадоволеним поглядом бота-охоронця та прощавальним смс: «Ваш остаточний розрахунок надіслано з вирахуванням штрафних санкцій, дякуємо, що працювали разом з нами, лишаємо для вас знижку 10% на кібернетичні протези колінних та ліктьових суглобів». Ну і звичайно ж чергова реклама далі.

Уперше за багато років не знав, як провести день, ніколи ще не було стільки вільного часу. Електронним помічником не хотілось користуватись, я забув оновити антивірус, а занести собі чергову хворобу зараз було дуже небезпечно, моя медична страховка вже не діяла.

Дочекавшись свого сигналу на перехресті з дванадцяти доріг, вирушив до центру, чому б не погуляти в такий чудовий день, якраз можна подзвонити Май.рі.

Алло, кохана, привіт, що робиш?

Привіт. Працюю.

Зрозумів, а я вирішив погуляти, хотів і тебе запросити. Можливо на обідню перерву вийдеш, поїмо разом? – я якраз проходив повз хмарочоси бізнес-кварталів, офіс Май.рі знаходився за три вулиці.

Слухай. Я вже не можу мовчати, вибач, що все саме так, але ми не можемо бути разом, твій рейтинг після звільнення зменшився, а моя фірма дуже пильно відслідковує життя своїх підлеглих, до того ж і батьки мої проти, вони вважають тебе недостатньо інтерактивним. Вибач, мені дуже шкода, правда….

А… Ееее… Та нічого, усе добре, я б не хотів, щоб у тебе були проблеми на роботі через мене. Тоді бувай, не буду відволікати.

Бувай. – вона одразу вимкнула зв`язок, лишивши мене наодинці з думками.

Я не звертав уваги на одиноких перехожих кіборгів та обслуговуючих ботів, на магнітні мобілі, що проносились з шаленою швидкістю, на гігантські будівлі над головою, їх дахи окутував сірий туман, виднілись лише аварійні вогні. І знов я нічого не відчував, ні болю, ні злості, дуже, дуже дивно, мене ж тільки-но кинули, хоч щось я б мав відчути.

Можливо це через те, що з Май.рі ми стали зустрічатись через відповідність статусів, не пам`ятаю, щоб ми колись сварились чи навіть зізнавались один одному у коханні, ми бачились раз на два тижні у вихідний, розповідали про роботу, дивились телевізор і за декілька годин вже розходились. У всякому випадку, їй тепер точно буде краще.

Я й не помітив, як опинився на Площі Свободи, головній площі країни, на якій уперше було представлено Стратегію кібернетизації і План Об`єднання – два найбільш вагомих пакти у двадцять першому столітті, саме з них брав початок наш Альянс і кібернетичний вік – час тих, хто отримав можливість стати жителем нової країни та епохи. Я був там, аплодував разом із десятками тисяч людей у масках, пам`ятаю, як батько тримав мене у себе над головою, як ми тоді раділи, це було свято абсолютно для кожного.

Я роздивлявся постаменти на площі, лазерні фонтани, сіру будівлю Парламенту – величну, монументальну, символ нашої єдності, аж раптом мене збили з ніг.

Ой, вибачте будь ласка, я така незграба у застарілій масці. – це була людина, дівчина, у захисній масці другого покоління, ще з захисними лінзами для очей, їх вже давно зняли з виробництва, суцільний мотлох.

Нічого-нічого. – я піднявся і став збирати речі, які випали із коробки і розлетілись по кам`яній плитці площі.

Давайте допоможу. – дівчина швидко стала подавати мої пожитки. – Хей, а це що у вас, паперове фото?! Вау, оце рарітет! – вона подала мені фото. Рамка і скло тріснули від падіння. Сьогодні точно не мій день.

Так, люблю старі речі.

Ух, оце вам пощастило! А у мене є золота обручка, від прабабусі дісталась, і справжня паперова книжка! – золото перестали використовувати в ювелірних цілях одразу після прийняття Стратегії.

Ого, ви справжня багатійка. – я побачив посмішку крізь брудне захисне скло, дівчина прибрала волосся з нього і подивилась на мене. В неї навіть очі були справжні, коричневі чи зелені, тяжко зрозуміти через лінзи.

Так, це точно. Ще раз вибачаюсь. А можу я, у якості вибачення, пригостити вас кавою? Тут є одна кав`ярня із дуже смачною кавою та десертами.

Ну не знаю, не треба…

Ні-ні, я наполягаю, ходімо. Мене, до речі, Альса зовут, на честь Альянсу.

Дуже приємно, Альса.

Кав`ярня і справді була недалеко, я відчинив перед дівчиною двері і ми пройшли всередину. Затишний інтер`єр з використанням червоного та коричневого кольорів, ще й картини нових і старих художників на стінах. Схоже, що володар закладу любив мистецтво.

Одразу підійшов офіціант і провів за стіл у дальньому, майже не освітлюваному куточку.

Моя нова знайома зробила замовлення і доразу після цього почала розмову: вона говорила про себе, про свою родину, як опинилась у місті. Альса багато подорожувала, була навіть у Гімалаях, хоча зараз туди майже не організовують походи. Ми сиділи понад три години, я слухав, жодного разу не перебивши. З`ївши десерт і розрахувавшись, вона вибачилась ще один раз, посміхнулась і, підключивши свою незграбну маску, вийшла на вулицю.

Тільки коли вона пішла, я зрозумів, що дівчина не сказала нічого про соціальні мережі і про кібероновлення. Зловив себе на думці, що вперше за день, а може й за увесь рік, я щось відчув. Відчув зацікавленість. Але вона пішла і вже ніколи я не побачу її. А що ще гірше – мені ніколи не жити так, як вона.

Думаючи про це, я й не помітив, як дійшов до дому, це для мене норма – замилитись і йти, не помічаючи нічого навколо. Вона не йшла у мене з голови, не йшла думка про життя без обмежень, життя, у якому ти кожного дня бачиш нове місто, нові пейзажі, коли ти ризикуєш. А я навіть світанку жодного разу не бачив.

Три дні думка про світанок не виходила у мене з голови, вона величезним роєм бджілоботів дзижчала в моїй голові й жалила кожну вільну секунду – я чистив зуби і бачив його, я вмикав телевізор і в голові чув голос Альси, це стало нав`язливою ідеєю. Останньою краплею стало фото, яке я все ж таки дістав з коробки. Очистивши від скла, дивився на бабусю, діда, брата, яких вже дуже давно немає поряд. Вони посміхались, а за нами ліс і майже синє небо. З тих пір у мене не було близьких, Анджей був другом лише у сучасному розумінні цього слова, він, мабуть вже й забув про мене, знайшовши нового друга – того, хто буде сидіти поряд із його робочим місцем.

Поклавши фото, я вже не міг опиратись і чинити по-іншому.

Із місцем у мене навіть не було сумнівів, але два дні витратив на пошук самої високої вежі комплексу «Укрскайкіборгу», дослідив систему відчинення даху, добре, що на у мене залишились базові інтернет-ключі від захисних систем, які я вдало скопіював в особисте віртуальне сховище.

Проникнути у будівлю було складніше – система їх безпеки одна з найкращих у світі, але у мене були ключі, план розташування запасних виходів та розклад перезавантаження системи. А вікно у тридцять секунд, разом з іншим, відчинило мені шлях на аварійні сходи, а там вже можна було йти не остерігаючись охорони – цей шлях використовують лише під час перевірок. Найбільші складнощі викликали три тисячі сходин, які відділяли мене від даху. Але подаровані Анджеєм на день народження стегнові біопротези у покращеній комплектації із титановими м`язовими імплантами вперше стали у нагоді. Хоча і довелось двічі їх заряджати під час підйому.

Я міг проникнути на сходи лише у шостій ранку, під час перезавантаження, а до даху дібрався вже після десятої вечора. Спочатку це здалось проблемою, але тільки коли я вийшов на дах, розміром з половину футбольного поля, зрозумів, яким це стало подарунком. Стомлений та виснажений, я ввів ключ у систему безпеки і відчинив двері, що відділяли мене від цілі. Я майже випав із них, рухнувши біля входу.

Металеві блоки та термовузли стояли по всьому периметру металевої поверхні, освітлені червоним світлом аварійних вогнів. Я обперся спиною на один блок десь посередині даху, випадково підняв голову нагору і не зміг опустити очі.

Я побачив їх.

Через сірі хмари металевих та хімічних викидів я побачив блякле сяйво зірки. Потім ще однієї, і ще, і ще… Їх були десятки тисяч, і їх бачу тільки я, це мій найбільший секрет. Я не міг відвести очі від дива, жодна думка не турбувала у цей момент, ніколи ще середньостатистичний кіборг не бачив такої краси. Щоб було зручніше, я ліг прямо на холодний метал, поклавши руки під голову.

Так провів майже усю ніч.

І ось я сиджу на краю найбільшого хмарочоса країни, качаю ногами над містом, що багато кілометрів унизу, і чекаю світанку, холодний вітер б`ється о мою сталеву грудь та поліуретанові плечі. Уперше за життя мій сканер показує такий низький рівень забруднення повітря, і не будь у мене кисневого та легеневого оснащення, я б вже втратив свідомість. Чорна ніч стікає стінами будівлі, розчиняючись у передсвітанковій сірості. Невже….

Жовтий диск піднімався повільно, ніби знаючи, що його тут чекають, розриваючи туман довгими руками. Вітер б`є в обличчя, очі сліпить, але я не відводжу їх. Мені приємно. Небо ніби шматок пластику поряд із вогнем – плавиться, деформується і міняє колір, зорі вже давно випалені цим розпеченим Голіафом, він живий, він говорить зі мною, говорить з кожним, але чую його тільки я. Вітер не заважає посміхатись.

Ніколи в житті не бачив нічого прекраснішого.

Я сиджу на самому краю даху, опускаю погляд на мегаполіс, який ніколи не закриває своїх електронних очей, світанок відсвічує у панорамних вікнах бізнес-центрів. Безтурботно качаю ногами і намагаюсь роздивитись прямокутники промислових будівель, я один у цьому місті – ні рідних, ні близьких, один серед мільйонів.

Вільне падіння?

Ні. Сьогодні я прокинувся уперше за багато років і побачив ціль. Альса, я знайду тебе. Обіцяю.

***

Хочемо звернути вашу увагу на абсолютного лауреата конкурсу – Ольгу Полевіну. Її оповідання “Острів Схерія” було визнано найкращим.

Щоб дізнатися імена інших переможців та подробиці щодо літературного конкурсу, перейдіть за посиланням.

загрузка...
Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...