Сучасний Хрещатик зовсім не схожий на той, який зображений на старих, ще дореволюційних фото. Це ніби взагалі дві різні вулиці.
Насправді, таке враження не є повністю хибним, оскільки після Другої світової війни головну вулицю Києва фактично створили заново.
Хрещатик дуже постраждав у воєнні роки. До цього приклали руки і радянські диверсанти, що діяли за принципом «так не діставайся ж ти нікому». Вони заклали вибухівку у більш ніж десять споруд і успішно підірвали її. Пізніше вони ж влаштовували пожежі та перерубували шланги з дніпровською водою, за допомогою яких німці намагались впоратись з вогнем.
Однак, не потрібно вважати німців такими борцями за збереження архітектури Києва. Вони, коли полишали місто, теж добряче розважились і винищували цілі райони.
Отже, у 1943 році радянці увійшли в Київ і зрозуміли всі масштаби проблеми, яку потрібно було вирішити.
Але ми зараз про Хрещатик. Фактично вся вулиця була в руїнах. Де не де, стояли аварійні, пусті будинки, вулиця була завалена камінням, цеглою, залишками споруд.
До першого етапу відновлення вулиці «прибирання» залучали всіх. У Тичини є такий мотивуючий віршик:
Люба сестронька, милий братику,
Попрацюймо на Хрещатику
Ти з того кінця, я з цього кінця…
Проте це не була така весела, завзята толока, як часто показують спільну роботу радянських громадян у старих фільмах. Завдання було непростим: велетенські груди каміння, важкі валуни, небезпека руйнування вцілілих стін. І при тому, війна тривала. Більшість чоловіків було десь далеко зі зброєю в руках. Завали розбирали і жінки, і старі, і діти.
Не варто забувати про військовополонених. Ті взагалі гарували день і ніч,
Інформації про те, скільки людей, особливо військовополонених загинули в ті часи немає. Бо хто ж рахував ті жертви, коли країна чекає трудового подвигу?
22 червня 1944 року перед радянські архітектори отримали серйозний виклик. Влада оголосила конкурс на проект відновлення Хрещатику.
Цікаво, що була відкрита і закрита частина змагання.
Відкрита частина була класична. Команди архітекторів подавали свої проекти, і ті, хто займав перші чотири місця – отримували грошові премії (від 40 000 рублів за перше місце до 10 000 – за четверте).
Але була і закрита частина. В СРСР не вміли влаштовувати конкурси просто, чесно і прозоро. Вже визнаним, відомим архітекторам пропонували створити свої проекти і незалежно від результату платили премію у розмірі 100 000 рублів.
Всього було створено 22 проекти нового вигляду Хрещатику. Причому лише дев`ять – за відкритим конкурсом.
Всі ці проекти представили у Музеї російського мистецтва, щоб люди могли відволіктись від проблем виживання в післявоєнний час, і змогли уявити як чудово буде в Києві згодом.
Премії, до речі, переможці та учасники таки отримали.
Але от у владних кабінетах ніяк не могли визначитись з переможцем. Тож оголосили другий тур. І туди були запрошені ті проекти, що не перемогли в першому. Радянські чиновники напрочуд логічні, вам так не здається?
Тож у другому турі взяли участь три команди архітекторів під керівництвом Олександра Власова, Олексія Тація і Володимира Заболотного. Але останнього потім виключили з конкурсу за надмірну любов до класичного українського бароко. Ну, звісно, навіщо в українському Києві вулиця у традиційному для нього стилі?
А протистояння Власова і Тація з часом переросло в співпрацю, їх проекти ставали все більш схожими один на одного. Врешті решт бажане держзамовлення отримав Олександр Власов.
Але він не встиг виконати завдання, по поїхав до Москви, і його роботу закінчував архітектор Анатолій Добровольський.
За багатостраждальним планом відбудови, Хрещатик став широкою магістраллю. Ліва сторона піднялась на висоту два метр, там з`явився бульвар.
Під вулицею був викопаний гігантський колектор. Тільки не кажіть, що вас це здивувало. Гігантоманія була властивою радянцям. І про цей колектор Микита Хрущов, до речі, згадував, у своїх мемуарах. Навіщо він був потрібен?
В цьому тунелі, що починався від Європейської площі пролягали всі комунікації та магістралі. Була лише одна проблема. Більш зручного місця для терористичних актів годі було знайти. Тож доводилось охороняти вхід до колектора.
Відбудова споруд тривала до 1982 року. І тоді, Хрещатик став виглядати так, як ми зараз звикли.
Вам який варіант більше подобається: дореволюційний, чи радянський?
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
