Сьогодні, 29 вересня в Україні згадують всіх, чиє життя трагічно обірвалось у Бабиному Яру. Німецькі окупанти перетворили це місце на велику братську могилу.
За два дні 29 та 30 вересня 1941 року там було розстріляно майже 34 тисячі євреїв. А за декілька днів до того були страчені всі 752 пацієнти київської лікарні імені Павлова.
За весь час окупації там вбили принаймні 100 тисяч людей. Не лише євреїв. Бабин Яр став могилою для українських націоналістів, воїнів УПА, ромів, письменників, солдат, активістів, партизанів.
Пропонуємо вашій увазі спогади очевидців тих страшних подій.
Іоанна Євгеньєва з родиною у 1941 році мешкала поряд з Бабиним Яром. Коли почалась війна, їй було 12 років. Вона так розповідала про ті події:
“Натовп людей заполонив усю дорогу. По краях ішов конвой – есесівці. Зі зброєю і собаками. І люди йшли собі – навантажені сумками. Деякі згодом почали кидати ті сумки – вони вже збагнули, куди йдуть. І ось в цьому яру їх спиняли – там зробили таку східцю нижче – і косили зі зброї. І ми за цим всім спостерігали – це було жахливо. Що нас вразило – людей роздягали мало не наголо.
Ми на тому горищі просиділи, аж поки стемніло. Потім вже прийшли до тями – що ми робимо, треба ж додому йти… Але в той пізній час дорогою проїздила колона німецьких машин – і ми в розсипну в різні боки дороги. Чекали довго, поки машини переїхали. Бабуся насварила мене – де ти ходиш, я так хвилювалася, думала, ти вже там під розстріл потрапила. Я, звісно, переживала, тієї ночі не спала. І в наступні ночі теж”
Діна Пронічева, київська єврейка, якій вдалось дивом врятуватись від смерті.
«Ми жили в страху і жаху. Коли я побачила на вулицях міста плакати і прочитала наказ: «Всім євреям Києва зібратися біля Бабиного Яру», про який ми поняття не мали, серцем відчула біду… Тому я одягла моїх малюків, молодшій 3 роки, а старшому 5 років, спакувала їхні речі в невеликий мішок і відвезла дочку і сина до моєї свекрухи росіянки. Потім взяла хвору маму і разом з нею, згідно з наказом, пішла на дорогу, що веде до Бабиного Яру.
Євреї йшли сотнями, тисячами. Поруч зі мною брів старий єврей, з довгою бородою. На ньому був одягнений талес і тфілін. Він тихо бурмотів. Він молився точно так само, як мій батько, коли я була ще дитиною. Попереду мене йшла жінка з двома дітьми на руках, третій вхопився за її спідницю”, — описує той день жінка.
Коли почали лунати постріли, вона ще живою впала у Бабин Яр. Затихла, та прикинулась мертвою. Не скрикнула навіть тоді, коли німецький офіцер наступив їй на руку. Жінка три дні намагалась вибратись з цього пекла на землі. Врешті решт, сховалась в сараї. Однак його власниця повідомила про це німецьким окупантам і Діну знов схопили. Її посадили у вантажівку та повезли назад до Бабиного Яру. В районі Шулявки жінці разом з подругою вдалось втікти. Вони довго ховались у родичів, а потім переїхали на Дарницю. Діна Пронічева пережила війну і свідчила на суді проти німців у 1946 році.
Спогади Людмили Заворотньої, однієї з тисяч киян, що під страхом смерті ховали євреїв:
«Я чудово пам’ятаю, як німці ввійшли в Київ, вони йшли повз мої вікна. Був теплий день. Вони їхали на величезних машинах, на кожній був намальований олень, тигр або ведмідь.
Моя бабуся казала: «Діти, не бійтеся. Я вже бачила німців у 17-му, вони приходили до мене, купляли квасолю. Не бійтеся, вони вас не тронуть». Але потім, коли 19-го вересня почалися розстріли, моя бабця кричала криком: «Ой, діти, що ж нам буде? Це ж не ті німці».
Стріляли вдень. І я не знаю, хто там писав, що розстрілювали три дні — не правда, мені здається, що це була ціла вічність. Німецький кулеметник сидів фактично в нашому городі і через яр розстрілював людей, яких зганяли в довгу чергу. Двом моїм подругам Цилі і Розі вдалося втекти, вони бігли до мене, але прямо біля мого дому їх наздогнав німець, вони плакали і кричали, їх силою тягнули по асфальту, а я нічого не могла зробити. Боже, як вони кричали…
Після першого дня розстрілів залишилося ще багато людей, їх зоставили ночувати прямо там. Це було щось неймовірне: люди сходили з розуму, намагалися покінчити з собою, просили смерті. Наступного дня розстріли поновилися. Трупи не засипали, а стало дуже тепло, навіть жарко. На вулицю неможливо було вийти, Київ потонув у трупному смороді».
За страшні злочини проти людства Пауль Блобель після війни постав перед Нюрнберзьким трибуналом і був повішений 7 червня 1951 року.
Інші учасники злочину — військовий комендант Києва генерал-майор Курт Еберхард і цивільний губернатор міста Гельмут Квітцрау — уникли покарання, померши своєю смертю в післявоєнній Німеччині.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
