Полюбляєте читати історії успіху? Про те, як підприємливий сміливець ризикнув, багато працював і побудував успішну компанію. Звісно, зараз таких історій досить багато. Проте, і пару століть назад були цікаві старт-апи.
У листопаді 1855 року один київський купець задумав влаштувати на території своєї садиби перший в місті паровий млин. Того чоловіка звали Андрій-Анс Глезер. Спершу він знайшов собі компаньйонів, бо такою справою самотужки займатись досить важко. Вчитель Генріх Гаупт і власник друкарні Йосип Вільнер теж побачили неабиякий потенціал цієї ідеї.
Тож підприємці звернулись до генерал-губернатора князя Іларіона Васильчикова надати їм монопольне право на володіння паровим млином у Києві строком на 10 років. Антимонопольного комітету ще не існувало, але генерал-губернатор і так розумів всю небезпеку такого прохання. Він відмовив, мотивуючи це тим, що паровий млин це не новітній промисловий винахід.
Друзі не надто засмутились, і у 1857 році все ж запустили свій млин у новозбудованій триповерховій будівлі, недалеко від Дніпра. Устаткування завезли з самого Відня і почали працювати. Тож, хоч Глезер і не отримав монополію, але довгий час був першим та єдиним у Києві власником парового млина.
У 1860 Андрій вирішив продати свою дітище і спокійно жити на виручені кошти. Ілона Маска, який би точно оцінив таку передову для кінця 19 століття технологію, ще не було. Та Глезер все ж знайшов покупця. Адольф Шедель погодився придбати млин зі сплатою в кредит на 12 років. Але вже третій платіж був просрочений, і млин повернувся до першого власника.
У 1864 році Андрій Глезер раптово помер, не залишивши заповіту. Паровий млин спершу придбала Амалія Шедель, а потім перепродала його купцю першої гільдії Ізраїлю Бродському. Той пізніше передав права власності своєму сину Лазарю. І вже як «Млин Бродського» це компанія досягла неабиякого розквіту.
Родина Бродських була досить відома у Києві. Це були підприємці, меценати. Тож один паровий млин скоро перетворився на потужне підприємство. Був збудований додатковий корпус. Не все йшло чудово, проте у 1891 році виникла пожежа, що знищила новобудову.
Навіть такі випробування не завадили Лазарю Бродському побудувати успішний бізнес. Пройшла деяка реорганізація, у бізнесовому світі Києва з`явилося нова компанія: акціонерне «Товариство Київського парового борошномельного млина».
Ну здається, що в цьому такого? Ще одне акціонерне товариство, яких на той час було багато. Але який у нього був розмах. Вже через три роки, у 1895 основний капітал складав два з половиною мільйони царських рублів. Це дуже багато, без перебільшень.
Виробничі потужності теж зросли. Масштаби невеликої садиби Глезера стали затісні. Під керівництвом інженера Ейнхевальда був зведений новий виробничий корпус млина на 5 поверхів і елеватор з трьома дерев`яними вежами.
Лазар Ізралійович помер у 1904 році. Але, він все ж був не ФОП, а розумний чоловік. Тому млин залишився у власності акціонерного товариства, яке згодом назвали на його честь.
У 1906 році знову була пожежа, яка знищила елеватор. Як там кажуть? Кожен кінець, це новий старт? От і в цьому випадку, завдяки страховим виплатам у АТ «Лазар Бродський» скоро з`явився новий, грандіозний елеватор місткістю 1 000 000 пуд зерна та борошна. Не варто забувати і про технічний прогрес. У 1912 році парове машинне відділення стало історією, а замість нього з`явилась дизель-двигунова станція. Дизельні установки були поставлені на коркові платформи для зменшення вібрації.
У 1914-1915 році річна потужність млина становила 3 млн. пудів. Там працювало 185 людей. Були паровий і три дизельні двигуни з загальною потужністю 1750 кінських сил.
Але не варто думати, що технічно розвинена компанія була чимось типу Google у наш час. Умови праці були важкі. Згідно зі спогадами Лазаря Кагановича, майже нестерпні.
Вантажникам доводилось носити мішки, вагою по 5 пудів (1 пуд = 16,4 кг). Пересувались вони по містках, що регулярно ламались. Працівники травмувались, в повітрі висіла густа пилюка. Про спецодяг годі було і мріяти. Були щоденні норми. Якщо вантажник протягом своєї 12-ти годинної зміни їх виконував, то отримував 75 копійок.
Ну, були такі часи. І такі умови праці були майже всюди. Уявіть собі зустріч з робітником початку XX століття, і його погляд після розповіді про таку важку розумову працю на фрілансі.
Повернемось до історії млина. А вона закінчилась у 1920 році, після третьої пожежі. Руїни розібрали лише у 30-х. Раніше не на часі було.
Що ж сталось зі вцілілими приміщеннями товариства?
Після пожежі вціліло декілька споруди. Дизель-двигунова станція збереглась. До 2005 року. В неї було бурхливе життя. Після Другої світової війни там влаштували гуртожиток заводу «Електроприлад». Щоправда автентична архітектура дещо постраждала, радянці наліпили новий фасад. І, знову ж таки, не зважаючи на те, що станція входила до «Зводу пам`яток історії та культури міста Києва”, її знесли. Ну а тепер там готель Fairmont.
Лишився лише елеватор. Він знаходиться прямо на Поштовій площі, прямо біля готелю, який виріс на місці дизельної станції. Внутрішній поверх при радянцях був розділений на 7 поверхів. Спершу там було зерносховище, потім склад. А з 1970-х років там облаштували книгосховище бібліотеки імені КПРС. Зараз там свої книжкові скарби зберігає Національна парламентська бібліотека України.
Ось така історія злету та падіння одного із найбільших підприємства дореволюційного Києва.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
