5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Юлію Лісовську. Її оповідання “Кошеня” отримало диплом 1 ступеня.
Кошеня
Пополудні, коли сонце світило ясно і невтримно, Лідія поверталася з нічного чергування. Звільнялася від обов’язків раніше, та поки діставалася додому, проходило годин з чотири: по дорозі зазвичай заглядала на ринок, щоб придбати свіжого сиру й молока у бабусь, які посідали рядочком на тротуарі, влітку ще й купувала овочі, дбайливо розкладені шкарубкими від землі руками, близько десятої години ранку опинялася біля пекарні, звідки линули запахи свіжоспеченої здоби, й насамкінець заходила до тітки Марти, де, на її прохання, мила підлогу в однокімнатній квартирці та пекла жовтобокі сирники чи млинці, а потім разом чаювали – середніх років жінка, ні худа, ні товста, з чітко окресленими вилицями, й старенька бабця, яка вже не мала сил прибрати у кімнаті, але щоранку одягала капелюшка на бездоганну зачіску. Отак снідаючи, вони майже не розмовляли, а потім Лідія йшла додому.
– Сьогодні млинці особливо смачні. Дякую, – на прощання говорила тітка Марта й залишалася сам на сам в однокімнатному помешканні, щоб замислено споглядати у вікно на вивіски та метушливу юрбу, в яку от-от увіллється її небога.
Пополудні Лідія відчиняла свій будинок, сідала на ґанку, де стояв гончарний круг, і коло за колом, рух за рухом виготовляла глечики, тарілочки й гладишки, які потім оселяться в ятці сусіда Мирона і, якщо пощастить, за гроші перейдуть у власність якогось любителя народних промислів.
Сонячні промені падатимуть на обліплені глиною вправні жіночі руки, на досконалої форми литки, що виглядають з-під закасаної до колін спідниці. Під вечір на подвір’я загляне той же сусід Мирон, пройдеться поглядом по жіночій постаті й несміливо піде далі. Невдовзі Лідія загорнеться у покривало (сутінки над берегом річки таки холодні) і спостерігатиме за заходом сонця. Їй зовсім не хотітиметься спати, навіть після нічного чергування, тільки у скронях буде клубочитися біль. Чи не щоночі їй сняться сни, і найчастіше в них – Мирон, хоч це і не подобається жінці. Не бачить ні його обличчя, ні високого з залисинами чола, але постійно відчуває присутність цього чоловіка у нічних мареннях: ледь терпимий профіль чи то у лініях глини на гончарному крузі виділяється, чи то у сновидіннях виринає несподівано й грізно.
Одного дня, надвечір, Мирон таки зайде на її подвір’я, зупиниться поглядом на вигині жіночої шиї, сховає у вуса залишки невпевненості й мовить:
– Чи не вийдеш за мене заміж, Лідо?
Руки на гончарному крузі зупиняться на мить, однак ні найменший порух вій, ні трепет тонких пальців не передадуть здивування та сум’яття.
– Можна, я подумаю? – спокійно та виважено відповість.
Чоловік схвильовано та з деяким полегшенням (одразу ж не відмовила!) закиває головою і під шум народження нового глечика піде геть.
Жінка обміркувала би свою майбутню відповідь, повною мірою усвідомлюючи відповідальність, що лягає на її плечі, не спала б декілька ночей, порадилася б із подругами і тіткою Мартою, та не судилося. Наступного ранку після згаданої розмови, повертаючись із нічного чергування, зайшла в аптеку – по ліки для тітки Марти – і зустріла молоденького медбрата, який, червоніючи, відпускав товар. І хоча не перемовилися жодним словом, але що відповісти сусідові Мирону – зрозуміла відразу.
Знову і знову пила чай зі старенькою родичкою, мила вікна і підлогу у її квартирі та поверталася до гончарного круга. Вітер перебирав волосся, що розсипалося по плечах, з-під пальців визирали нові макітри та кухлики, однак Лідії щоразу здавалося, що це не вітер торкається її щоки, а білявий хлопчина стоїть позаду і поглядом лащиться до неї.
Коли ж ще раз зайшла до аптеки за таблетками, що тамують біль у серці, хлопчини за прилавком не було. Десь там, у глибині душі, відкинувши виправдання і щоденні клопоти, вовтузилася маленька надія його зустріти, хоча у цьому так боялася зізнатися собі. Пігулки лежали уже у сумочці, під аптекою жебрав місцевий волоцюга-бородань, а сонце палило нещадно і нестримно, примушуючи перехожих шукати затінку, раз-у-раз ставити руку дашком тих, хто не мав захисних окулярів, дітей – плюскатися у фонтані, шкіру – золотитися і вбирати теплі промені, волосся – світлішати, а черстві душі – ласкавішати. У цю мить за спиною почулися швидкі кроки.
– Добридень, – промовив ласкаво-дзвінкий голос.
Лідія озирнулася – й очі засліпив білий халат, несмілива посмішка і слова:
– Я так боявся вас не зустріти.
Того дня вони довго гуляли вздовж річки, прокладаючи у довгих і жорстких лугових травах стежини з чіткими вм’ятинами слідів. Вода у звивинах берега плюскотіла й бурлила, хлопець щасливо усміхався, міцно тримаючи жінку за руку, немов яку видобуту у бою бранку, й вишукував у навколишніх краєвидах квіти ромену та волошок для букету. Лідія щось розповідала, несподівано замовкала, спостерігала за синіми бабками, що кружляли над водою, і зовсім не соромилася легкої сітки зморшок біля очей. Коли ж почалася злива, Іван (саме так звали дивного медбрата, який знав вірші Плужника напам’ять, а місяць тому, виявляється, повернувся з війни) провів додому змоклу до нитки жінку. Вони обоє хотіли отримати поцілунок на прощання, та стримували себе – бо ще сполохають несподівані почуття.
Зморена цілонічним пакуванням кружалець сиру на молокозаводі, поспішала додому, щоб швидше відпочити. Не любила спати вдень, якою б втомленою не була: повіки не змикалися, мозок реагував на будь-який звук за вікном чи в будинку – чи то ворота брязнуть на сусідському подвір’ї, чи то муха б’ється у скло, чи то дітлахи бавляться на вулиці. Тож коли дверний дзвінок задзеленчав, даючи знати, що хтось хоче бачити, Лідія не відчула досади. За порогом стояв сусід Мирон у парадній сорочці з короткими рукавами й м’яв пальцями білу троянду.
– Я прийшов дізнатися відповідь, – криво усміхнувся чоловік. – Це тобі, – нахилившись уперед, простягнув квітку.
Посадила Мирона за стіл у кухні, посередині якого стояв слоїк (вази у неї не було) з букетом із вчорашньої прогулянки, пригостила теплим чаєм й примостилася навпроти. Лідія не поспішала. Усміхнулася, дивлячись на гостя крізь жовто-білі голівки ромашок, пригладила рукою волосся, заплутуючись у ньому п’ятірнею. Сусід хвилювався: проводив пальцями по столі, поправляв скатертину, взявся пити чай великими ковтками й пролив на сорочку, після чого вже мовчав і позирав на неї.
– Мироне, – розпочала жінка, – мушу попередити – я буду поганою дружиною.
– З цим можна посперечатися… Мені не треба… – збиваючись і жестикулюючи, хотів заперечити чоловік.
– Дозволь, я продовжу.
Мирон зиркнув настраханим поглядом й кивнув.
– Я не зможу жити, як всі інші дружини – пекти, варити, мити і прасувати. До того ж мені треба піклуватися про тітку Марту… Одного дня не витримаю, й тоді доведеться тікати чи від тебе, чи від такого життя. Ти будеш нещасливий та ображений, я – винна й злякана. Такого ж не хочеш?
Гість похитав головою, потрохи усвідомлюючи, що йому відмовляють.
– То чому ж мусимо втрачати те, що в нас є? Будемо й далі хорошими сусідами, партнерами в торгівлі…
– Ні-ні, вибач, ми вже не будемо разом вести справи, – тепер уже Лідію перебив Мирон.
– Не розумію, – спробувала уточнити.
– Твоя відповідь «ні» на мою пропозицію?
Жінка підтвердила порухом голови.
– Тоді сама продавай свої глечики! – нарешті виплеснув накопичену злість та зірвався з місця. – Ми б створили міцний союз, – талановита жінка і я, майстер торгівлі, – але ти не хочеш мати зі мною нічого спільного. Тож – до побачення! Бувай здорова! Але ти ще пошкодуєш! – наостанок пригрозив їй вказівним пальцем.
Глибоко видихнула, коли за чоловіком зачинилися двері. Сіла на ґанку за гончарний круг – з надією, що рутинна робота заспокоїть і вгамує почуття провини. Поруч низько, над самою землею, літали ластівки. Вітер наганяв хТетя й, якщо зосередитись, можна було відчути, як у сусідському напіврозваленому будинку ширшали тріщини. Долоні ковзали по мокрій глині, вирівнювали її, глечик виходив високим та вузьким, і Лідія відразу вирішила, що при випалі цього виробу обов’язково використає ще бабусину технологію темнення молоком, щоб посудина увібрала у пори рідину, не пропускала вологи і набула насиченого, майже чорного, відтінку.
За працею ніч застала Лідію. Саме коли небо змінювалося від синьо-сірого до фіолетового, жінці ставало одиноко, як і багатьом, мабуть, на цій вулиці у передмісті. Щоночі самотність шматувала її, немов лихоманка. Коли на кухні, без ввімкнутого світла й похитуючись від утоми, Лідія заварювала чорний чай, у двері вдруге за день подзвонили. На ґанку при мінливому місячному світлі, яке де-не-де просіювалося крізь хмари, стояв Іван, його біляве волосся світилося навкруг голови, а вираз худорлявого обличчя щомиті мінився, мов море.
– Лідо, – видихнув, – приймеш мене на ніч?
Жінка мовчки пропустила його всередину будинку. Поставила на стіл ще одне горня для чаю, без слів спостерігала, як молодий хлопець згорбився на кріслі, де декілька годин тому Мирон почув відмову, як вимальовувалися складки страшних переживань і спогадів на дорогому обличчі, як закралася думка, що насправді – це старий духом чоловік, який втрачав та розчаровувався надто часто. Несподівано для себе підійшла і пригорнула до грудей, а згодом чомусь зовсім не дивувалася, коли він кричав та плакав уночі. Тоді, незважаючи на втому, яка валила з ніг та змушувала заплющити очі вперше за останні дві безсонні доби, перебирала солом’яне волосся, глушила покрики поцілунками у шию, гладила плече, де під пальцями відчувались ледь зрощені кістки – усе, що залишилося від роздробленої вибухом лопатки. Іван метався по ліжку, неначе воно горіло вогнем, стогнав і марив обвалами, друзями й атаками. Він спітнів. Лідія шепотіла слова підтримки, називала ласкаво, казала, що все минеться, що віджене від нього смуток минулого, цілувала у чоло та очі. Лише на світанку заспокоївся, й жінка нарешті заснула, ніби впала у прірву, чорну й темну, без сновидінь та примар, де вже не тривожили ні спів півня, ні перші кроки сусідів, які поспішали на роботу.
Ясний і свіжий літній ранок відігнав нічні страхи. Прокинулася пізніше звичайного – сонце незвично високо заглядало у вікно, золотило подушку поруч із нею. Тут мав би лежати Іван, але його не було. Кинулася у двері й зупинилася, ніби вкопана, – хлопець сидів на табуретці у кухні й тримав сіре смугасте кошеня, яке взялося невідомо звідки. Воно лащилося до жилавої чоловічої руки й принюхувалося до запаху щойно підсмаженого омлету з червоними кружальцями помідорів.
– Доброго ранку! – зустрів її усмішкою. – Я тут сніданок приготував, щоб якось вибачитися за вчорашню неспокійну ніч. І друга знайшов, – вказав на симпатичного вусатого котячого носа. – Приймеш?
– Аякже, – видихнула, притулившись до зраненого Іванового плеча. – Я не можу вигнати. До речі, котра зараз година? – затривожилася жінка.
– Двадцять по десятій.
– Мені ж до тітки Марти треба бігти! – згадала Лідія, похапцем одягаючись, тягнучись до омлету й відганяючи кошеня від столу.
Сонячне проміння вигравало на віконному склі, легкій усмішці Івана, плуталося у темно-русому жіночому волоссі, золотило стіни й будинок. До тітки бігла, мов на крилах, мружачи невиспані очі й розминаючи тіло, ще сповнене ранкової втоми. Відтоді, після буремної ночі й ранку, сповненого вибачень та ласкавості, Іван став її диханням. Тим, чия присутність гріє зсередини, до кого щодня прислухаєшся, мов до власного пульсу, хто тамує біль і за ким жінка потайки слідкує, працюючи за гончарним кругом. Він став її трепетом, її органами чуття, її світом. А десь там, біля ніг, крутилося маленьке смугасте кошеня, доповнюючи всесвіт згадкою про безкорисливу і безпричинну любов.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
