15.9 C
Kyiv
Четвер, 28 Березня, 2024

Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Ольга Заяць – Скажи «кохаю»

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ольгу Заяць. Її оповідання “Скажи “кохаю”” отримало диплом 3 ступеня.

Скажи «кохаю»

Настав переломний період. І  життя, яке мало кольори ніжних відтінків, різко змінилося, ставши густими, яскравими і пекучими фарбами. Відчуття незвіданого сум’яття, коли його губи зустрілись із твоїми, відбивалось дзвоном в серці і коливало його все сильніше.

Відчуття, коли відкриваєш новий горизонт…але який лякає і невпинно призводить до старіння  душі.

Кохання..

Винагорода або покарання.

Воно хвилює, зігріває, змінює нас.

Світло наших сердець або його пустеля. Вічна мерзлота в душі, яка  не зазнала цього явища. Вічність, неминучість, перешкода…Смутні хмари жадібно воліклися по небосхилі, накриваючи гори тінню. Місто розвивалося в полоні своїх неординарних економічних стратегій… Карпати мовчки дивились на нього. Та й життя, м’яко кажучи, приносило зовсім не позитивні зміни. Воно насичувалось побутовим тягарем. Проте і до того Люба звикла. Людина ж не може перебувати у стані тривоги, часто вона змінюється втомленістю і виснаженістю. Думки густо пронизували її в цей момент, як-от пронизують тіло капіляри.  Думки…

Факт із минулого

Вона втратила матір, а її тато втратив найдорожчу людину. Якось вони  обоє сиділи ввечері, і він почав говорити напівтихо, з розпачем, з ноткою гіркоти в голосі, ніби сам до себе: “Перш за все, на смертному одрі я буду шкодувати про те, що занадто багато часу працював і  занадто мало часу проводив із сім’єю. Вона залишила мене одного…І я зрозумів, що людина все може пережити, окрім самотності. Вона наздоганяє всіх. Як би страшно не було, але вона проростає в душі, цвіте чорною млою. Фізичні страждання проти душевних не є такими жорстокими”.

Слова автора:

Самотність — невід’ємна частина нашого буття.  Саме через неї ми розуміємо, який великий сенс відіграють близькі люди. В певному обсязі самотність через смерть близької людини є стражданням, проте воно не повинно ставати основою нашого існування.  Ми – не заручники долі, ми її бунтівники.  Закон існування, пункт перший.

Допивши каву без цукру, вона подивилась на годинник, який прикрашав її руку, злякано щось усвідомила, поставила гроші на стіл  і хутко зібралася. Надворі сонце безуспішно проривалось крізь хмари. Віяв холодний, свіжий вітерець. Все це нагадувало про те, що в Карпатах часто бувало холодно.

Побачивши гроші на столі під горням з-під кави, хлопець, що нещодавно почав підробляти тут офіціантом, здивувався, що дівчина, яку він обслуговував, так швидко пішла, не дочекавшись решти. Витираючи  стіл, він побачив книжку, яка лежала на стільці.

Передмова

Історія про двох людей, яких об’єднала книга. Справді, одна-єдина книга? Ця прокажена доля!

Чи спіткає їх справжня любов, саме та, що не залежить від годинникової стрілки?
Прибравши швидко стіл, він намагався зрозуміти дівчину за обраною нею книгою. Цікаве заняття звісно. Ну… поки в залі справляються без нього. Форзац:

” Для коханої дружини на пам’ять”

Вона заміжня?  Дивно. Сашкові стало трохи смутно. Він хотів дізнатися, чи справді вона заміжня. Але йому бракує духу.

   Одного разу він почув такі слова  священика: “Добрих.  Справ. Соромитись.  Не потрібно  Треба. Соромитись.  Гріха”.( Ви зробили сім  зупинок , а це означає, що ці слова ви прочитали не так швидко і зрозуміли їхню глибину).Тому він все ж вирішив, що завтра з нею познайомиться і про все дізнається.  Книжку взяв із собою(не дивно, правда?)

Прийшовши додому, Сашко почав читати книгу, яку сьогодні знайшов. Перше, що його негативно здивувало, так це те, що автор український.  По правді, його нудить від української літератури. Але це, звичайно, був стереотип, про який він не здогадувався. З кожною сторінкою слова котились відлунням і змушували замислитись. Він жадібно проковтував кожнісінька реченням і розумів, що це незвичайна книга. Коли він різко  згорнув книгу, вона посіяла холодом йому прямо в обличчя.

Тепер йому тяжко буде заснути, бо книжка розбурхала в його свідомості море думок. Не такий вже й український  автор, якщо так цікаво пише. А надворі вже не перші зорі  сяяли, ніби одягнені у золото, блукали ясним небом.

Закон існування, пункт другий:

Їсти – означає жити, читати —  ставати мудрим. Книжка відкриває в людській свідомості  можливості, інше мислення. Проте не кожна книга є ідеальним варіантом саме для вас. Книга має побічний ефект.

Він чекав її. Хоч як сильно не змушував себе, але все одно хвилювався.

Нікчемна ситуація. Його уявлення про зіткнення з нею мало цілком раціональне пояснення.  Життя людей переплітаються в досить незрозумілих явищах і неочікуваних подіях. Та врешті-решт, майже все, що ми думаємо про це, залишається тільки плодом нашої уяви і майже не переходить її межу.  Думки про іншу людину, особливо про незнайому, з якою зовсім скоро буде зіткнення,  тісно пов’язані зі свіжими і молодими відчуттями.

Вистукуючи пальцями якусь мелодію, вона нетерпляче чекала офіціанта. Несамовита відвага незвичайної сили дозволила йому підійти до її столика і покласти на стіл меню. Вона намагалася йому щось сказати, але він перший спромігся повідомити, що вона залишила книгу. Він запросив її на побачення. Вона так злякалась цих слів, що світло враз витекло з її свідомості. Люба хотіла цього продовження і погодилась.

Люба збиралась на побачення. Щоправда, не в кафе. Коли оточують  зеленаві гірські вежі  і сталево-блакитні стрімкі потоки води, зовсім не хочеться пропустити цю красу.

Автор: Люба була причетна до знайомства, проте це не зовсім її вибір. Це невипадковий збіг. Людина не обирає свободу обставини, а обирає свободу дії на рахунок обставини.

Закон існування, пункт 3

Вийшовши трохи в гори, вони залишились на маленькому узліссі. В той день вони багато говорили.

Абсолютно неважливо, про що  говорили, головне, що говорили. З кожним словом їхні тіла тремтіли,  стискалась щелепа, жевріли щоки, було відчутно тиск оболонок горла.., все це зачіпляло зуби. З цим всім  вони ідентично відчували ейфорію.

Ставало трохи прохолодно і Сашко розвів ватру. Після перекусу вони сиділи мовчки. Останнє речення Люби зависло в повітрі і померло своєю смертю. Дрова тріщали, де-не-де лежали жаринки. Вона відчула його погляд  і дозволила собі глянути на нього. Вона зрозуміла, що ніколи не бачила такого жадібного і гарячого погляду.  Та все це зупинилось, бо вже треба було повертатись:

– Ходімо, нам пора. Я дуже вдячна, що ти був тут зі мною. Я була приємно вражена всіма твоїми історіями,- хрипким голосом  сказала Люба після довгої мовчанки.

– І мені дуже сподобалось. Але…

– Що?

– Та неважливо, — різко відповів Сашко, ніби справді хотів сказати якусь дурницю.

Знову автор:

Ви скажете, що ліків для душі не існує…а я заперечу. Душі людей лікують душі інших людей. Нас справді лікують розмови з людьми. Відчуття того, що, хоч би як ця розмова не була пустою, вона відкриває серце іншої людини. Тоді ми можемо попасти під сферу  іншої людини, точніше її душі.

По правді, якби у нас не було запасних ліків, себто людей, ми б давно захворіли чимось на кшталт “людинодефіциту” з ознаками депресії і замкнутості в собі. Саме таким стало їхнє знайомство, що лікувало душу.

Хвилювання. Розпач. Гнів. Вона стала подібною до розірваної м’якої іграшки  на запиленій полиці. Її почуття закручувалось у вирі  п’янких передосінніх подихів і танули в непевності. «Ти сильніший за опіум. Стань поряд. Я відчуваю твій запах…він  проривається в мою свідомість. Я хочу бути поряд…ти розриваєш моє серце від радості і болі. А якщо моє кохання …це видумана стратегія душі від самотності?

  Сяйво світанку полонило їхні душі. Вони сиділи поряд. В її домі. Вона з живою зацікавленістю знову почала розповідати про ранні літа свого життя:

– В дитинстві я часто думала, що в кожного є своя зоря. Моя зоря – мій ангел, що освічував мені шлях навіть в найтемніший час.  Здавалось, що одна зірка завжди дивиться прямо на мене – це і був мій маленький супутник. Коли дивилась на зоряне небо і бачила, що деякі зірки світяться яскраво, деякі ледь-ледь миготіли, а деякі падали. Я думала, що бліді зірки – це були ангели старих або хворих людей, яскраві навпаки, а от ті, що падали – означали смерть іншої людини.

– Ти така смішна,- відповівши, Сашко різко нахилився і поцілував її, додавши,- я люблю тебе.

  Вона знову і знову повторювала в голові ці слова, які зазвучали в м’ятно-гострому тоні, стали терпкішими за вино і тримали нотку солоду. Вони звучали у вільній пристрасті і досі так легко тримались у повітрі.

Слова того самого автора:

Вони – два всесвіти, що зійшлися на лінії кохання.  Вони належать одне одному, вони зв’язані невидимими нитками, вони-рушійна сила одне одного, вони є одним цілим. Але одного дня один всесвіт зруйнує другий. Таким є хрест кожної людини, яка кохає: зазнати нещастя або бути його причиною.

  Закон існування, пункт 4

Люба заснула на колінах Сашка. А він ще досі не спав. Хоч вони почали зустрічатись два місяці тому,  але він навіть не знав походження напису на тій книзі. Закінчивши свої роздуми, він і сам заснув, схилившись на спинку дивана.

Перед тим, як поїхати на навчання у Харків, він знову залишився в Люби. Цього разу вони знову не спали. І якось неочікувано зайшла розмова про книгу… Насправді вона не була заміжня.  Це просто була книга її мами від тата. Було очевидно, що це не її книга. І вона часто носила її із собою. Тому від цього полегшало. Глибоко видихнувши, він скотив камінь від серця. Сашко заспокоїв себе тим, що вона точно не заміжня і не націоналістка. Насправді очевидно: він не любить націоналістів. Вони нічого доброго для життя звичайних людей не роблять, вони вміють лише кричати про любов до держави. Їхні мітинги, петиції, пікети і революції  лише засіб досягнення влади або незграбне угрупування.  Вона раптом почала казати про цю книгу, ніби сама до себе. Звісно ж, вона перечитувала її кілька разів. Але щоразу захоплювалась. Люба досі пам’ятає кожну мить, коли вона з татом обирала книгу для мами. А потім довго думали, як підписати і подарувати.

Вона по правді надзвичайно любить ту книгу. І не тільки через те, що книга її матері, а ще й тому, що там так надзвичайно бринить українське слово. Надворі в цей момент вже було досить світло.  Сашко  розпочав свою гірку, як полин, промову. Він признався їй, що..коли поїде на навчання заговорить вже звичною йому російською. Бо українська мова його притісняє. Вона не дає можливість йому висловитись. Він соромиться її. Якби міг…, то взагалі б відмовився від неї. Вона ні популярна, ні поширена. Ця ситуація його сильно бентежила. Чому він має говорити мовою всього лише кількох мільйонів ? Простіше говорити російською. Бо і так багато слів говоримо саме нею. Російські пісні набагато кращі за українські. Принаймні, вони підтримуються широкою масою людей.

Неможливо було уявити відчуття Люби в цей момент. Як можна так ставитись до рідного? Смутні, гризучі, дико розпущені думки впивались корінням в серце. Думки, що криком здіймались в її свідомості,  неслись в безодню і гинули  ніким не почутими.На душі умостився  глухий тягар. Вона зненавиділа його. Проте все ближче і ближче горнулась до нього. Їй боліло. Але піти вона не могла.

   Одягнувши пальто,  Любов поспішала на потяг, щоб провести коханого і попрощатись.  Зустрівшись на пероні зустрічей і страждань, надій і сподівань, на тому ж таки місці , де потяги зустрічають нас своїм гуркотом, Люба та Сашко прощались. Напевно, ще так гірко і ніжно вона не цілувала нікого.

На якусь мить йому здалось, що мовна дилема між ними все одно колись би стала їхньою основною проблемою. Нарешті він на своєму місці вагона. Виглядаючи у вікно, він все ж таки мав надію, що побачить її, можливо, востаннє. І він побачив. Він просто не міг повірити собі, що саме вона була з ним. Така витончена і заразом промениста і яскрава.  Потяг забрав його із собою. І Люба ще довго дивилась на останній вагон, який от-от  мав зникнути за гірським горизонтом.

Йдучи додому, вона писала йому повідомлення, що не зможе бути з ним, оскільки отруйні думки про те, що буде змушена кроїти з нього українця, або він будуватиме в її свідомості  хибну доктрину “справжнього”  жителя,. Ці думки отруювали її. Тому вона вирішила, що стосунки не мають права вижити. Вона не стане холоднокровною вбивцею рідної мови в своїй душі. Звичайно, вона прийняла його до серця так близько, як тільки могла. Бо приорітетом її почуттів було саме відкриття душі для кожного нового кохання. Ні. Люба звісно боялась,що втратить його. Але, коли відпускаєш того, кого любиш, твоє щастя повернеться, адже знає дорогу назад.  Щоправда, ніколи не можна випробовувати долю таким чином, бо вона вміє змінювати маршрут.

Післямова

Продовження нищення української нації зараз має вигляд мовної шизофренії. Воно наскільки масштабне, що тенденції сходяться до одного і українству зовсім не складно перейти від мови до “языка”  Їхнє кохання відчуло цю проблему. Але він повернеться до неї. Вона вірить. Щодня чекає, а він…намагається по-новому подивитись на свої принципи і відкрити своє серце для світу.Вона вчинила правильно, що пішла. Бо їхнє кохання було б занадто кволим і не здатним впоратись із цим. Тільки велика праця і самопожертва може врятувати їхні почуття.

***

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.

ПО ТЕМІ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

ОСТАННІ НОВИНИ

ПОДІЛИТИСЯ З ДРУЗЯМИ

ми у соцмережах

10,086Вентиляторитак