5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Валерія Кришеня. Її оповідання “Щасливі люди” отримало диплом 1 ступеня.
Щасливі люди
З Василем я зустрівся на залізничній станції. Виявилося, що ми обидва їдемо в одному напрямку, але в різні місця. Не знаю що, або хто сприяв нашій зустрічі, але те, що я його зустрів не випадково, це факт.
Для мене випадковість завжди була, і є примарною, або як кажуть вчені – ефемерною субстанцією, де між двома або більшим числом незалежних ситуацій спостерігається закономірність. В деяких випадках між ними, при найми, може бути повністю відсутній логічний зв’язок. Вчені вченими, але коли зі мною почали відбуватись, можна сказати, фантастичні речі, мені допекло. Я почав шукати відповіді в бібліотеках та на просторах інтернету, спілкувався з різними по соціальному статусу, людьми, але на жаль відповіді так і не отримав. Проста, життєва ситуація зробила свою справу, на відмінно. І я отримав те, що хотів.
До прибуття електрички залишалося години півтори. Сонце вже входило в зеніт і чесно кажучи, стояти на пероні було дуже спекотно, та й не комфортно. Я почав шукати тінь … і тут мій погляд «зачепився» за хлопця, який стояв до мене спиною, спершись на поручень. Він дивився кудись в далечінь, і так пильно вдивлявся, що я грішним ділом подумав, чи не побачив він НЛО, або щось типу того. На моє щастя нічого такого не було. Небо залишалося блакитним, а кошлаті, сріблясті хмари нагадували величезні вареники, – при наймі мені так здалося.
Хочу зробити невелику ремарку і сказати, що Василь виявився з тих співрозмовників, яких варто трішки «підколупнути» і вони покажуть себе у всій красі, заблищать на сонці, як очищений від вікової ржі та брухту, таємничий скарб, або наче перлина з морської раковини. От і я, вимкнув свій внутрішній “металошукач” і пішов “копати”.
З проведених в бесіді пів години ось що вийшло.
– Погані та дурні люди. Все в житті їм чогось не вистачає, кому грошей, кому роботи, а кому розуму. Розлютилися на цей і так бідний світ, на сусіда, на брата, на матір, батька. Від злості душа вкрилася кригою, від того і мучаються від різних серцевих хвороб. Он Вітька Підгірний, тракторист наш сільський, і сім’я велика, дружина красуня, машина є, дітлахів повна хата, а п’є, собака не просихає. Вже і до бабки возили за 200 кілометрів, і до діда Панаса на хутір, від пияцтва лікувати, нічого не виходить. Прямо біда. Та хіба тільки один Вітька. У Нюрки Потапової син в місті, священиком працює, високий чин кажуть займає, гроші гребе лопатою. Хотіли посадити за шахрайство, так духовенство відкупило. Куди пальцем не ткни у всіх на селі своя біда, як після війни. Горе та смута одна. Ось у кого все добре да ладно, так це у мене. Нічому не дивуюся, і не журюся. Дітлахи кожен зайнятий своїм. З дружиною поночі на зірки дивимося, та вигадуємо різні фантастичні історії. Дуже їх люблять діти. Придбав я нещодавно в міському магазині, телескоп на тринозі, – річ я вам скажу, нехватає слів моїх! Наталя в школі вчителює астрономом, ось практику і проходимо, прямо на місці, як кажуть: не відходячи. Вона мені буває сама ідеї підкидає, а я хлопець розумний, відразу починаю міркувати, якщо це чогось варте, запускаю в діло (сміється). Купили ось на тому тижні коня, вечір сиділи і думали, як назвати. Менший Вовка порадив назвати Коля, так і залишили … а чого не погано звучить – кінь Коля! Сміються люди, а нам з Наталкою весело. Та ми і не ображаємося, навіщо їх зайвий раз дратувати. А місто? Ти знаходишся наче в лікарні, де немає нічого здорового, навіть лікарів. Ми колись давно жили неподалік від центру. Робота була, та й гроші не погані заробляли і, що з того? Я вам так скажу, хворе місто, це як хвора людина. Тіж симптоми, те й же при найми діагноз, але різне способи лікування. Якщо вчасно не доглянути за будь-якою хворобою і не надати їй належне, своєчасне лікування, вона з часом переходить в стан – ускладненої, тяжкої форми, лікарі кажуть про таку – невиліковна. Мені не байдуже що робиться в місті і з містом. Але ж самолікування може призвести до небажаних результатів, наслідки яких можуть здетонувати в недалекому майбутньому. Слава Богу, коли є хоть і мала, але надія на одужання. А якщо її нема? Людина у відчаї, хапається за тонку соломину тієї надії, від якої потім довго потрібно приходити до тями. Вона, та надія, часом буває така дорога, і не підступна, що у пораненій душі, у часи відчаю оселяється, липкий та тягучий відчай. Ох люди, люди!
Я стояв і слухав цього простого хлопця, який розповідав мені такі глибокі та переконливі речі. В моїй голові назрівав конфлікт. Розум протестував, а душа від суму, танула, як перший сніг на ще теплій землі. Благо, що такі люди, як Василь зберегли в собі частку того сердечного тепла, яке було закладене першоосновою в матриці людського буття. Дуже велике щастя (на мій погляд) зустрічати таких людей по життю. Їхній оптимізм та відверта щирість вселяє надію та робить цей світ привабливішим та світлішим.
Електричка підійшла своєчасно, за розкладом, сповістивши своє прибуття затяжним свистком. Ми з Василем сіли, кожен на свої місця. Я зі своїми думками, а він зі своїми мріями про нові вигадки. До речі я його запитав, що він там так пильно роздивлявся на пероні? Знаєте, що він мені відповів – зірки!
Ось такі вони щасливі люди.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
