5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Валентину Турчин. Її оповідання “Жити не даремно” отримало диплом 3 ступеня.
Жити не даремно
Мов прозорий м’який кришталик, сльоза брязнула об щоку, відбилася і блискавично полетіла під ноги. Друга, третя десята, ціла річка. Світ довкола вкрився сірою полотниною. Мокрі від сліз долоні ковзали по ручці в автобусі. Вона їхала в нікуди, ні про що інше не могла думати, всі люди довкола стали ніби ватяними, неживими. Все. Її звільнено. Просто, в одну мить, одним дотиком чорної ручки. Куди їй тепер? Додому? Там ніхто не чекає. Ну, чекає Март, сіамське кошеня, яке не дасть з’їхати з глузду, але тільки він і чекає. Ще з дитинства вона мріяла вчити маленьких діточок співати та танцювати. Відразу після університету пішла в садочок музичним керівником, мрія дитинства здійснилася. А тепер? Видно, нікому сьогодні не потрібні ці свята, не до пісень людям, але ж дітем це потрібно! Як тепер вона без дітлахів і їхніх сонячних посмішок? Мама мріяла, щоб вона у хорі співала, тато в театрі бачив свою доньку. А Соня сама собі господар, вирішила з малечею співати та танцювати. А тепер її звільнено без пояснень і зайвих слів.
– Поможіть, чим можете! – з глибини підземного переходу почувся голос. Звичайно, то ж волоцюга, який нещодавно з’явився тут, сидить собі на картатій ряднині в такий мороз і не дає засумувати перехожим, дивуючи своїм незвичним голосом. Соня не бачила землі під ногами від сліз, тому на нього навіть не звернула уваги, але раптом він затягнув “Marry Christmas” з англійським акцентом, та так, що змусив її оглянутися і прислухатися.
– Нікому не потрібні мої пісні, всі такі заклопотані, готуються до свята. Тільки мені немає де святкувати, та і не хочеться того свята, – продовжував чоловік з простягнутими до людей руками, закінчивши пісню.
Соня підійшла ближче, втерла сліди нещастя сьогоднішнього дня, тобто сльози. Поклала до надірваного солом’яного брил яз синьою стрічкою двадцять гривень, і навіть після подяки стояла і дивилася на безхатька. Чоловік років шістдесяти, нічого особливого. Безхатько, як безхатько, легенько одягнений, хоч часом морозить добряче вночі, але його голос… Її настрій не надихав на душевні розмови, і Соня пішла, бо вдома її уже зачекався Март. Завтра знову на роботу їхати, трудову забирати. Треба відпочити, від сліз відійти. Кошеня, відразу кинулося до ніг, ніби відчувало, як його господині боляче і важко. Наступного дня вона провела безхатька співчутливим поглядом, але не спинилася, поспішала. Коли йшла назад помітила його в гурті таких самих чоловіків. Підійти не наважилася, вони готувалися святкувати закінчення року, хоч до його закінчення було ще цілих п’ять днів. Від них тхнуло спиртним, тютюном і ковбасою. Неприємно тхнуло. Що ж, нехай, Соня вирішила, що завтра обов’язково підійде до цього чоловіка з чарівним голосом і запитає, що він робить тут, в брудному вологому переході на своїй ряднині з солом’яним брилем, чому не заробляє на життя своїм голосом і чому взагалі став безхатьком. Та життя завирувало, вітрини засяяли різнобарвними неоновими вогниками, мандарини, ялинка, прикраси, подарунки. Уже після Різдва згадала Соня, що не стрічала довго в переході голосистого безхатька. Якось не втрималася, підійшла до гурту таких, як він. Вони саме вирішували, хто піде до аптеки по пляшечку глоду, тому аж злякалися, коли до них заговорила вишукана пані.
– Ви не підкажете, де зник такий чоловік, який он там стояв, – і Соня вказала на той куток, де він зазвичай сидів на картатій ряднині з солом’яним брилем поряд. Тепер ні ряднини, ні бриля, ні його.
– А, Соловей! Да… Шкода…
– Що з ним? – Соня аж здригнулася, коли зрозуміла, що з ним не все добре.
– Він ще співав гарно… – продовжувала вона.
– Співав, співав! Тепер десь у лікарні співає. Відморозив ноги він! А що це ти за нього так хвилюєшся?
Соня не почула запитання:
– У якій лікарні?
– А звідки нам знати. Забрали його, повезли кудись, а ми що?
Соня подякувала чоловікам, побігла, купила для них мандарин і привітала зі святами. Може вони і не мандарин чекали, але однак були вдячні і задоволені.
Кілька десятків дзвінків по лікарнях міста і Соня уже точно знала, де шукати Солов’я.
Одяг, мандарини, запечена домашня ковбаса, гілочка сосни і «дощик». Годинка по магазинах і ціла торбинка для хворого готова.
– Ви йому хто? – медсестри дуже здивувалися, що хтось прийшов навідати Солов’я, – він казав, що не має родичів і нікого не чекає.
– Плимінниця…
– Ой… Що ж ви так з дядьком… Такий чоловік хороший…
– Я… Я тільки приїхала… Я жила далеко звідси… За кордоном…
– Ідіть, він саме колядками хворих розважає. Святковий настрій створює.
Здивувався Соловей аж співати перестав, коли Соня зайшла до палати.
– Чарівна пані, десь я вас бачив…
– Звичайно, я та пані, яка любить слухати ваші пісні в підземному переході.
– Точно! – Соловей аж підстрибнув на ліжку, хотів звестися на ноги, та вчасно згадав, що потрібно спертися на милиці.
– Я навідуватиму вас…
– Дивно, що я комусь потрібен…
Соня залишила речі і харчі, які принесла для безхатька, гілочку сосни приладнала на тумбі, «дощиком» прикрасила.
– Заспівайте “щедрика” на прощання… – попросила вона ніби ненароком. І він заспівав так, що медсестри з сусідніх відділень прибігли слухати, аж сльози втирали.
І вона приходила знову і знову, приносила фрукти, слухала його спів, відволікалася від сірих безробітних буднів.
Якось, вкотре пробігаючи повз будинки свого масиву, швиденько, щоб не замерзнути, Соня звернула увагу на вивіску “Здається в аренду для офісу, дитячого центру чи аптеки”.
Дитячий центр, а і справді, було б добре відкрити щось для дітей в цій новобудові. І вона ризикнула.
Коли уже були готові всі документи, сплачені всі кошти, підписаний договір, Соня помчала в лікарню, бо покладала на Солов’я великі надії. Саме він повинен був стати викладачем в її приватній музичній студії. Та медсестри тільки розвели руками. Вчора виписався. Де тепер його шукати, коли навіть уявлення не маєш, де він може опинитися? Безхатько все таки.
Допоки Соня облаштовувала свою музичну студію, купувала інструменти, іграшки, столи та килимки, Соловей так і не з’являвся. Ніде, ні в переході, ні в лікарні. Соня сама запустила роботу музичної студії, уже покладаючись тільки на себе, її бізнес, правда, не дуже складався, чогось не вистачало, гроші закінчувалися, а прибутки все не зростали. Одного дня, коли уже розвіялися всі надії, Соня почула в переході знайомий голос. Аж серце ледь не вистрибнуло з грудей. Ні, він не співав, не просив грошей, він емоційно розмовляв з друзями. Це точно був він, голос справжнього артиста. Соня кинулася в підземний перехід. Тільки він міг врятувати її бізнес. Соловей розмовляв зі своїми друзями, а поряд стояв високий елегантний чоловік в шкіряній куртці, не з їхньої кагорти.
– О! Саме вас я шукаю, – Соловей кинувся назустріч Соні.
– Я теж вас шукаю, – Соня не могла не нарадітися такому збігові.
Ближче підійшов і той елегантний чоловік в шкіряній куртці, відрекомендувався:
– Олександр…
– Соня…
– Дуже приємно…
Соня зрозуміла, що десь бачила цього чоловіка, але довго згадувати їй не довелося, він сам повів:
– Я лікар пана Володимира.
– Володимир – це я, – посміхнувся Соловей.
– Він власник незвичного голосу і я не зміг відпустити його на вулицю. Хотів, щоб його рідна донька дозволила йому жити в квартирі, яку він на неї переписав. Але нічого не вдалося… Тоді я повіз його до свого товариша, який працює в театрі і той запропонував йому грати у виставах. Але, розумієте, цей чоловік відмовляється від всього і шукає вас. Сказав, що ви – його ангел охоронець. Ми уже третій день ходимо цим переходом з надією зустріти тут вас.
Обличчя Соні прикрасив рум’янець. Вона щиро раділа, що була корисною.
– І що тепер, Володимире, вам пропонують роботу, житло, а ви відмовляєтеся? – строго, мов у лікарняній палаті, повів лікар.
– Відмовляюся! Ця пані казала, що я повинен їй у чимось допомогти і я маю їй допомгти.
За півроку Володимир Соловей співав на сцені театру, вчив дітлахів грати на скрипці та фортепіано, жив у музичній студії Соні і навіть не вірив, що так могло змінитися його життя. Соня дякувала йому не тільки за допомогу в роботі музичної студії, а і за знайомство з лікарем Олександром, який тепер заполонив усі її думки і збирався переїхати в її квартиру та потоваришувати з Мартом.
Якось після закінчення вистави в театрі, до Солов’я підійшла з квітами симпатична жінка з дитиною, у ній він ледь зміг впізнати свою доньку. Вона змінилася, наліпила об’ємні вії, намалювала чорним брови, намастила губи яскраво-червоною помадою.
– Тату, вибачте… Повертайтеся додому… Ви нам не заважатимете…
На очі Солов’я набігли сльози, він притулився до доньки і тихо прошептав:
– Я дуже тебе люблю, але для мене достатньо спілкуватися з тобою та онуками. Я знайду, де жити. Це не найголовніше в житті.
З того дня Солов’я ніби підмінили. Очі сяяли щастям і надією. Тепер він точно знав, що не даремно живе на цьому світі.
А ще він вірив, що в кожного є свій ангел-охоронець, тільки потрібно не прогавити зустріч з ним, не втратити шанс і щиро надіятися на його допомогу.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
