Сьогодні в Україні відзначаються День української писемності та мови. Насправді це дуже актуальне та важливе для України свято. Тому що, будьмо відвертими, саме українській мові треба ще завоювати своє місце в серцях самих же українців. Не всіх, звісно, але багатьох. Тому в це свято, варто згадати тих письменників, що боролись за Україну ще в 19 століття. Про Кирило-Мефодіївське товариство.
Зимою 1845 року 5 розумних чоловіків зібрались та вирішили створити власне товариство. Будь-якому братству, особливо таємному, потрібні певні атрибути. Як ідеологічні (мета, місія), так і символічні (назва, символ, статут).
Ці чоловіки були письменниками, журналістами, громадськими діячами, тож амбіційно назвали свою організацію Кирило-Мефодіївське братство. Символом було обрано перстень з написом “св. Кирило і Мефодій, січень 1846”.
Організаторами були Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Опанас Маркевич.
Організацію потрібно було розвивати. І згодом вона розширилась до 12 людей. Туди вступили Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб та суперзірка того часу в Україні Тарас Шевченко.
Яка була мета братчиків?
Звісно, члени Кирило-Мефодіївського товариства бажали змінити майбутнє. Певно, не існує таємних організацій що мають менш амбітні цілі.
Щоправда прагнення цих хлопців обмежувались слов’янськими народами, а не цілим світом. Вони хотіли побудувати слов`янську конфедерацію, де б ключову роль грали саме українці. Чому так? Засновники братства були переконані, що давня культура, релігійні звичаї та традиції козацького парламентаризму надають українцям право верховодити. Звісно, ця ідея постійно видозмінювалась, розвивалась.
Причому рушійною силою всіх змін повинне було стати саме просвітництво та культура, а згодом і реформи.
Братчики жодним чином не розглядали Росію в якості покровительки України. Георгій Андрузький, один з учасників товариства навіть стверджував, що “Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками».
А крім того вони пропагували скасування кріпацтва (ще за 20 років до того, як ця знаменна подія відбулась), створення єдиного органу влади, ліквідацію митниць, свободу торгівлі.
Методична база
На підтримку своїх ідей Кирило-Мефодіївське товариство регулярно випускало різноманітні книги, підручники, довідники. Основна програма була викладена в “Книзі буття українського народу” та “Статуті Слов`янського братсва св. Кирила і Мефодія”.
В Книзі буття описувалась історія народу України та пропонувався майбутній розвиток.
Що вони робили?
Інтелігенти створили це таємне братство, і справи вони теж вели, так би мовити, делікатно. Мефодіївці проводили таємні зустрічі на квартирах Гулака або Костомарова. Там вони вели палкі суперечки, наукові диспути, обговорювали гострі суспільні питання. Крім того, читали лекції в київських школах та університетах, вели особисті бесіди з зацікавленими студентами. Звісно, листувались з різними схожими товариствами у Польщі, Литві, Чехії.
Збирали гроші на відкриття шкіл, видавали та розповсюджували книжки. Пам`ятаємо ж, у складі братства був Шевченко.
Донос
Плани у Кирило-Мефодіївського братства були грандіозні. І хто зна, може в них і був шанс, нехай не всі, але деякі з них втілити в життя. Або хоч почати. Бо проіснували вони лише рік. У 1847 році жандарми увірвались в квартиру до Миколи Гулака та общукали її.
Не обійшлось без зради. В Київському університеті святого Володимира вчився такий собі Олексій Петров. Звичайний хлопець, напівсирота, вивчав юриспруденцію та був сусідом секретаря товариства Миколи Гулака.
Петров почув розмову Гулака, Савича, Навроцького та Костомарова, де вони обговорювали республіканський устрій Росії.
Він познайомився з такими цікавими сусідами. Вічно голодний, нещасний на вигляд студент викликав жалість Гулака. Він ввів його до товариства.
Причому, був настільки наївним, що дав прочитати програмні документи, розказав про цілі та мету. Намагався навернути, та не вдалось.
Олексій Петров переписав деякі тези з Книги буття. Серед них, наприклад, були такі: «І пропала Україна — але так тільки здається”, “Лежить в могилі Україна — але не вмерла”.
Олексій пішов з усіма цими відомостями до Михайла Юзефовича, що обіймав посаду куратора Київського навчального округу. Той послухав, але був особисто знайомий з фігурантами розповіді, в дечому поділяв їх погляди та не хотів підставляти друзів. Проте зробити вигляд, що нічого не сталось, теж не міг. Юзефович порадив своєму спостережливому студенту зробити письмовий донос. Подумав, що той побоїться. Ні, Петров згодом приніс детальний письмовий опис товариства.
Юзефович дав наступне завдання: особисто звернутись до опікуна Київського навчального округу генерал-майора Траскіна.
Річ у тім, що радянці свою бюрократію та величезний апарат чиновників напряму успадкували від імперської Росії. І насправді простому студенту, сироті, фактично неможливо було потрапити на прийом до такої поважної особи.
Але Олексій Петров виявився дуже наполегливим донощиком та все ж домігся свого.
Траскін прочитав письмовий звіт, негайно відправив його генерал-губернатору Бібікову, а той у Третє відділення (орган політичного розшуку та слідства в Російській імперії). Потім про Кирило-Мефодіївців дізнався цар та віддав наказ про арешт усіх його членів.
Петров міг собою пишатись, його донос прочитав сам цар.
Жандарми увірвались до петербурзької квартири Гулака, вилучили каблучку, всі книги та документи. Гулака заарештували, та він мовчав на допитах, потім сидів в одиночній камері.
На цьому може все і закінчилось би. Але студент Петров був невтомний. В нього була якась священна місія знищити Кирило-Мефодіївське братство. Він у Києві робить ще один донос на студента Марковича, що теж був членом товариства.
А далі почалась серія арештів: Костомаров, Шевченко, Андрузький, Посяда, Навроцький, Білозерський, Маркович – загалом 12 людей стали жертвами Олексія Петрова.
Крім того, список забороненої літератури Російської імперії поповнився. Туди додали Кобзар» Шевченка, «Повість про український народ», «Україна» та «Михайло Чернишенко» Куліша, «Українські балади» та «Гілка» Костомарова.
Дуже символічним стало слідство та суд. За яким, між іншим, пильно спостерігав Микола I.
Спершу в таємній поліції вважали братчиків мало не масонами з величезною організаційною структурою, закордонними зв’язками, фінансуванням та готовим планом знищення країни. Коли ж жандарми почали більш детально вивчати справу, то виявили, що все це не має жодного сенсу. І в результаті головний жандарм Орлов зробив висновок, що «Українсько-Слов’янське Товариство Св. Кирила і Мефодія було не більш як науковою маячнею трьох молодих людей. Засновники його Гулак, Білозерський і Костомаров за своїм становищем вчених людей, звичайно, були б неспроможні втягнути у своє Товариство військових або народ, а також спричинитися до повстання»
Покарати “винних” все ж потрібно було. Когось ув`язнили на невеликі терміни, більшості просто заборонили повертатись в Україну.
Але слідство все ж спіймало “велику рибу”. Мова зараз про Шевченко, який тоді вже досить сміливо критикував Росію та й ще малював карикатури на імператрицю.
Не зрозуміло, що більше зачепило Миколу I: малюнки, чи вірші. Проте Тарас Григорович мав 10 років служити солдатом в Оренбурзькому корпусі з забороною малювати та писати.
А що ж Петров? Він указом Миколи I був виключений з університету.
І все таки, не дилячись на те, що це товариство не домоглось якихось вагомих зрушень, та не отримало великої підтримки суспільства, та все ж воно відіграло свою роль. Це вперше інтелігенція чітко та сміливо змогла виступити на захист України.
