В Києві колись був дуже особливий храм. Забудьте про всю свою упередженість проти релігії, якщо вона є. За три століття до Томосу, в місті була церква, збудована на кошти українського гетьмана, в стилі українського козацького бароко, і там вперше Василь Липківський проводив службу українською мовою.
Зараз ви цей храм не знайдете, на жаль він став черговою жертвою радянського прагнення знищити самоідентифікацію українців як нації.
Але повернемось до початку цієї історії.
Ще у часи Київської русі недалеко від Києво-Печерської Лаври був заснований жіночий Микільський монастир. Монахинею там була мати одного з засновників Лаври.
У 1115 році князь Мстислав Володимирович перевів його в чоловічий. За свою більш ніж 500-річну історію Микільський монастир неодноразово був розорений. Неспокійні були часи. Але кияни весь час відновлювали свою святиню, відроджували її.
У 1690 році український гетьман Іван Мазепа профінансував будівництво на території монастиря грандіозну, велику, кам`яну церкву. Причому, цей храм був особливим – створеним не у візантійському чи російському стилі. Микільський собор був яскравим представником стилю козацьке бароко.
Цікаво, що у Києві на будівництві працювало багато зодчих з Москви. Тим не менш, замовники з числа козацької аристократії дуже детально прописували всі подробиці майбутніх будівель і отримували саме той результат, який хотіли.
Головним архітектором проекту був Осип Дмитрович Старцев.
Собор збудували за шість років. І він так описувався в путівнику по Києву, датованому початком XX століття: «На головному фасаді чудове малярство у стилі українського іконопису (князь Володимир в козацькому кунтуші та ін.), розкішне ліплення з ликами янголів, квітами, листям, виноградом… все це дає простір для фантазії і вражає око надзвичайною красою».
Зовні Микільський собор був схожий на фортецю, а всередині – на палац. Там знаходився семиярусний різьблений іконостас. Він вражав майстерно виконаними візерунками.
У 1831 році розпочалось будівництво Нової Печерської фортеці. Великий Миколай (як тоді називали собор), опинився на території цитаделі.
Військове управління не довго думало, ліквідувало Микільський монастир і конфіскувало храм. З того часу це став Військово-Микільський собор для духовних потреб військової залоги Києва.
В цей храм завжди стояла черга з паломників, оскільки там зберігались мощі святого Іоанна Златоуста.
Свого часу до храму приїздив цар Микола I. Його вельми здивувало, як під час однієї й тієї ж служби він почув анафему Мазепі, і молебень на честь «блаженного создатєля храма сєго», тобто того ж Мазепи.
У 1890-х роках верхню частину дзвіниці дещо змінили, перебудували у псевдо візантійському стилі.
На початку XX століття у Великого Миколи почались важкі часи.
У 1918 році до міста увійшла більшовицька армія. В Історичній Енциклопедії Києва так описувались ті події ««Населення Києва виявилось цілком байдужим до боротьби між українським та більшовицьким військом. Проросійськи настроєні київські кола навіть співчували більшовикам».
Коли українські сили змушені були відступити, більшовики декілька днів руйнували місто, вбивали киян та обстрілювали церкви. У Військово-Микільський собор влучило 63 артилерійські набої. Та він вистояв. І був відремонтований у 1922 році.
У 1919 році саме в цьому соборі 22 травня отець Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою. Його супроводжував хор під керівництвом Миколи Леонтовича. За це московські ієрархи забороняли Липківському проводити богослужіння.
У 1934 році Перший секретар Київського обкому ВКП(б), Павло Постишев наполягав на знищенні українських храмів, бо це «історичний хлам (мотлох), який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму»
Великий Миколай був приречений. У тому ж таки 1934 році його підірвали. Причому, навіть без якоїсь хоча б формальної причини. Вистояла лише монастирська трапезна.
Вже пізніше з`явились плани збудувати на місці мазепівської церкви Дім культури Червонопрапорного заводу (до 1959 року так називався завод “Арсенал”). Друга світова війна завадила цим планам.
Лише у 1961 році там вирішили збудувати Палац піонерів. Причому за першим проектом трапезну повинні були зберегти. Але радянська влада заборонила, оскільки релігійна споруда завадила б вихованню молоді в правильному комсомольському дусі. Тож всі залишки колишнього собору зникли з мапи Києва.
У 1965 році там з`явився Палац піонерів та школярів. Він стоїть і зараз на місці старовинного українського собору.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
