В Києві дуже багато місць, присвячених святому Миколаю. Це не лише багаточисленні церкви, але й навіть топоніми. Чого варта Микільська Слобідка. До речі, сьогодні торкнемось трошки її історії.

У середині XV століття великі монастирі, такі як Лавра та Михайлівський, почали скуповувати землі довкола Києва. А от Київський Пустинно-Миколаївський монастир купив землі, де ї виникла з часом Микільська Слобідка. На тій території протягом декільком століть мешкали селяни, ремісники, торговці. Словом, звичайні люди.

Є однак цікавий факт. Через близькість Дніпра і регулярні розливи цієї могутньої повноводної річки, будинки слобідчани будували на палях. А весною, якби у них були друзі у Венеції, то спільні теми теж би знайшлись. Люди переміщались на човнах. Щоправда, атмосфера там була дещо не венеціанська.

Про Микільську слободку у путівниках по Києву писали так:

 «Это — довольно большое, грязное и чуждое даже примитивного благоустройства поселение, населенное разного рода мастеровыми, отставными солдатами и тому подобным людом. Летом, благодаря обильной растительности и близости реки, Никольская слободка служит довольно частым местом посещения невзыскательных киевлян, отправляющихся на лодках пить молоко в чахлых садах при частных усадьбах или лакомиться раками в одном из нескольких трактиров…»

Пізніше, коли монастир вже не володів цією місцевістю, то там виникло робітниче поселення, де мешкали в основному співробітники заводу «Арсенал».

А з 1903 року вона стала адміністративним центром Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії.

З 1923 року ця місцевість вже стала Києвом, потрапила під роздачу в роки Другої світової війни і була фактично знищена фашистами. А у 70-х роках, всі вцілілі будівлі знесли, і там постав великий і безкраїй Лівобережний жилий масив. Такий короткий опис історії місцевості. Але нас цікавить, перш за все, одна невеличка церква, що стояла на тому місці де нині станція метро «Лівобережна».

У 1755 році у Микільській Слободці була побудована дерев`яна церква. Протягом ста років вона собі стояла, працювала, нікого не рухала. Якщо поєднати близькість річки, дерево і сто років, то легко уявити, яким став храм у середині XIX століття. У 1880 році Миколаївську церкву оновили, відбудували. Тепер мешканці району ходили молитись у хоч і дерев`яний, та все ж на мурованому фундаменті, храм.

25 крітня 1910 році туди прийшли хлопець з дівчиною, щоб укласти шлюб. Це були Микола Гумільов та Анна Ахматова. До речі, Гумільов досить цікаво описав свою дружину:

 «Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью»

На рахунок чарівних сил Анни Ахматової документальних доказів нема, але про долю церкви можна розказати далі.

Потім  Київ захопили радянці з їх антирелігійними настроями. І у 1927 році вони зробили спробу закрити храм та влаштувати там ветеринарну амбулаторію. Ніби до тварин у ранньому Радянському Союзі відносились краще, ніж до релігії.

Спроба не вдалась. Микільська церква продовжила працювати. У 30-ті роки радянці активізувались. Те десятиліття стало фатальним для дуже багатьох церков у Києві. Перед вандалами всі релігійні споруди були рівні, незважаючи на вік, історію і значення.

Тож у 1935 році храм на Слобідці розібрали, і поряд побудували школу. У 1941 році у невеликому будинку була відкрита наступниця старовинної церкви, теж присвячена святому Миколаю.

Пройшло 20 років. Ніби то Київ відбудовувався, жахіття війни потроху забувались. І тут у 1961 році Київська міська рада прийняла рішення номер 1255 «Про зняття з реєстрації церковної общини руської православної церкви, закриття і знос молитовного будинку у селищі Микільська Слобідка». Що і було зроблене.

Пізніше на тому місці відкриють станцію метро.

Так що, заходячи до вестибюлю, можете зупинитись і згадати улюблений вірш Гумільова або Ахматової, все ж приблизно на цьому місці вони одружились.

Автор: Марина Пєтушкова 

для ІНФОЛАЙФ

інші статті автора

 

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я