5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Звертаємо вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Раїси Рури. Її оповідання “А мрії плакали осінніми дощами, або не просто життєві історії” отримало диплом 2 ступеня.
А мрії плакали осінніми дощами, або не просто життєві історії
«О це так негода!» – майже з однаковими словами на вустах заходили пасажири до похмурого тісного приміщення районного автовокзалу. Такої ранньої зими та ще з холодними вітрами точно ніхто не чекав на початку листопада. Здавалось, осінь плакала не дощами, як зазвичай, а відразу і снігом, і льодом, і колючою памороззю…
Я байдуже гортала глянцеві листи якогось журналу, а поряд сиділи дві жінки, безкінечно про щось розмовляючи.
Раптом увагу усіх присутніх привернуло хлопча-циганча (чи, може, мені так здалось?). Він співав журливу пісню, у якій я впізнала Тарасову «Зацвіла в долині червона калина». Дитина просила милостині під слова із пісні невмирущого Кобзаря?! Сльози підступно здушили горло і непрохано з’явились на моїх очах. Сама того не розуміючи, дістала гроші і подала хлопчику. Моєму прикладу наслідували усі в залі. Не знаю, що більше вразило: благенький одяг хлопчини чи Шевченкова пісня? Не для того боровся Великий пророк, щоб через стільки років у такій багатій і вільній Україні, про яку він марив, мала дитина просила на хліб!
Так непомітно, як і з’явився, хлопчик зник із приміщення автовокзалу; здавалося, вітер сам зачинив за ним важкі двері, гуркіт від яких привів усіх до тями.
Я сиділа мовчки, а жіночки, витираючи сльози, сумно хитали головами, мовляв, за чим батьки дивляться, чи, лишень, у чарку? До нашого невеликого гурту приєдналася бабуся, яка прислухалася до розмови.
«У житті всього трапляється. Буває, при живих батьках дитина стає сиротою, яку носить життя усіма ярами й горбочками, як те перекотиполе, – почала старенька. – Було це не так давно. До нашого села переїхала одна родина: батько, мати і два синочки. Сім’я дружна, працьовита; купили корівчину, засадили город (добрі люди допомогли насінням), он уже й квіти цвітуть на доглянутих клумбах. Чоловік (звали Віктор) пішов працювати у місцеве приватне підприємство, а дружина Тетяна виховувала меншенького Денисика; Артем у цьому році закінчував школу.
Стали помічати сусіди, що по господарству усе більше клопочеться старший син, вдосвіта вигонить корову на пасовисько, на городі – він, у магазині – він, а потім до глибокої ночі в одному вікні горить тьмяне світло, мабуть, Артем учить уроки. Тетяна, як уже потім з’ясувалося, була не рідною матір’ю старшому синові, а Дениско – їх із Віктором син. Воно й не дивно, не своя дитина – не шкода. Учителі Артемом були дуже задоволені, розумна, казали, дитина. А що добрий, вихований, до того ж ще й малював гарно. Ну справжнісінький тобі художник! І навчатися йому радили далі.
Ось і довгоочікуваний травень. Молодь, мов гомінливі птахи, готувалися вилетіти з теплих батьківських гніздечок. Мріяв про це і Артем. Трохи замкнутий був, мовчазний, от і про мрії його ніхто не знав, хіба що малюнки, яких нікому не показував…
Шкільний випускний бал – важливе і найбільш масове свято у селі. Випускниці, як ніжні наречені, одна одної кращі, хлопці – наче молоді дубки, все тягнуться вгору. От і вручення атестатів – хвилюючий момент свята. Рідні, друзі вітають випускників, а навкруги квіти, квіти, квіти.
Ось прозвучало з уст директора школи Артемкове прізвище. Вручили документ – і … У залі тиша. Хлопця ніхто не вітає… Нема ні батька, ні мачухи. Мить – і грає вітальна музика, Артему дарують квіти однокласники, вчителі…
Святкувати у кафе юнак не пішов.
Наступного дня його бачили на станції з потертою шкільною сумкою через плече і великим альбомом для малювання. Проводжав Артема лише його вірний пес Кудлай…
До села хлопець більше не повертався. Як склалася його доля – не відомо. Хочеться вірити, що там, далеко від дому, серед чужих людей, йому буде краще, як серед рідних. А з труднощами він справиться, обов’язково справиться, сильний він хлопчина та й школу гарну пройшов».
Розповідь бабусі перервав гучний голос, який сповіщав про прибуття автобуса.
P.S. …Перед моїми очима пропливали картини невідомого молодого художника, а десь здалеку доносилися звуки невеселої пісні малого хлопчини, долі яких так схожі.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
