5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ольгу Козій. ЇЇ оповідання “Жив-був Дракон” отримало диплом 2 ступеня.
Жив-був Дракон
За далеким лісом, за пекучою пустелею стояла собі гора, а в горі була глибока нора, а на дні глибокої нори були навалені золоті дукати, піастри, дублони, талери і усякі інші казкові монети. А зверху були діаманти, смарагди, сапфіри, цілі розсипи перлів. На тому всьому спав дракон, якого звали Дракон. Спав міцно і солодко, підклавши під правий бік зроблену із золота скриню, а під голову – величезний шматок бурштину, в якому ще міцніше спочивав скорпіон. Ніхто не знав, як довго він уже спав. І Дракон, і Скорпіон.
Дракон бачив сни. День за днем та ніч за ніччю він снив своє життя. Колись давно він був маленьким, мав тата-дракона та маму-дракона. Всі разом жили вони у цій же печері, хіба скарбів було трохи менше, а може, й так само: хіба можна виміряти драконячі скарби? Батьки вчили його, доки не підріс. Мама вчила малого набирати у груди повітря, розправляти крила, бачити вітер та злітати у небеса, а у разі небезпеки – пірнати глибоко у рідну печеру та ставати невидимим. Батько ж навчав набирати повітря та видихати вогонь, полювати на більшу чи меншу здобич, а також ніколи нікого не боятися і ніде не ховатися. Маленький та незграбний, Дракон намагався порадувати і тата, і маму. Він щосили працював ще слабкими тоді крильцями, підстрибував і падав, бився головою об стіни і склепіння печери. Батьки ж кашляли, бо малий видихав не вогонь, а дим, коли ж вихоплювалися язички полум’я, то хапали усе – мамині крила й татів хвіст. Мама зітхала й посміхалася, а батько пускав язички полум’я через ніс, проте мовчав. Вони раділи за сина.
Прийшов день першого грабунку, аби і нащадки мали золото й коштовності, щоб вистелити ліжко. До королівського палацу вирішили не потикатися, бо мама влаштувала цілу істерику: «Там драконоборці! Вони мені покалічать дитину!» Батько-дракон махнув лапою і повернув до тракту. Пильнували королівську карету, але здибали розбійників.
– Давай, малий! – батько зробився туманно-невиразним, повільно опустився на камінну брилу, одразу злившись із нею. – Давай! – тепер голос пролунав лише у голові сина. – Відчуй золото. Кожен дракон це може.
– Ага! – не дуже рішуче випустив хмарку диму із носа молодший.
Вони просто дивилися крізь простір. До розбійників ще треба було дістатися. Тож Дракон летів спочатку над селищем: тут золотом і не пахло. Хіба димом, кізяками, кислим молоком… Летів над містом, і тут час від часу до нього долинав легкий аромат жовтого металу. Та у місті серед башт, храмів важко було маневрувати. Крім того, біля деяких башт він відчував досить потужний аромат магії: там засіли маги. Дуже сильні. Тож, зробивши коло над містом, поревівши та дихнувши димом для підняття настрою, Дракон полетів далі. Промайнув над будинками, королівським замком, ще одним селом та невеличким ліском. І тут він раптом відчув бажаний запах. До аромату золота приєднався такий звабливий аромат смаженого м’яса, що у Дракона голосніше забурчало у животі, аніж він ревів. Ставши для початку невидимим, він пішов на посадку.
На узліссі розташувалася банда розбійників. Стояла відбита у якогось вельможі, а може, й коронованої особи карета, оздоблена дорогим деревом. Вона була прикрашена ще й золотими гербами, але прикраси вже були грубо відірвані та складені на купу. З півдесятка неголених кудлатих чоловіків пили пиво, передаючи по колу невеличку діжечку. Двоє пили вино і смажили на рожні аж цілу корову, час від часу обертаючи цей велетенський шашлик. Отаман же поки утримався, як важко йому не було, та сортував награбоване: прикраси із карети – в один мішок, золото зі скринь – в інший, скрині – під тушу корови, щоб краще горіло, гарний одяг – на купу, зброю – на іншу. Раз, два, три… – всього вісім. Озброєні лише шаблями та арбалетами, ще й ціла корова на десерт. Налетіти та все спалити, а потім згребти коштовності – то багато розуму не треба. Тому молодий дракон обернуся на змію, огорнувши себе на додачу ще й ілюзією. Він сковзнув по траві, підповз до мішка із коштовностями, зачепив намисто з перлів та золотий годинник на ланцюжку, нанизав на свій зміїний язик з десяток перснів та пару сережок та просто на очах у отамана-сортувальника поплазував до каменя. Ватажок нічого не бачив. Після вдалого початку Дракон перетяг усе, але завдяки його чарам задоволений отаман розбійників зав’язав абсолютно пустий мішок. Дракон взявся за оздоблену коштовним камінням зброю і вже подумки смакував смаженою коровою. Він ледве стримував сміх, уявляючи, як він, огорнутий ілюзією, буде їсти м’ясо, а розбійники будуть зосереджено обертати рожен зі скелетом. Але не судилося. Батько-дракон, огорнутий ще потужнішими чарами, спостерігав за усім, що відбувалося.
– І це – дракон! Втопитися мені у болоті! – він кинувся на розбійників, ставши одразу видимим і вогнедишним, дихнув вогнем, обпаливши розбишакам їхнє давно не мите волосся і не голені бороди. Розбійники кинулися навтьоки. Дракон ще дихнув на тушу, бо любив добре просмажене м’ясо. За кілька укусів з’їв, облизнувся і роззирнувся у пошуках малого.
– Як. Це. Називається? – не говорив, а рубав батько.
– Та… – почав пояснювати син, але батько не дозволив.
– Ти мав грабувати, а не красти, мов пацюк.
Йому тоді влетіло, і мати не допомогла.
Кілька десятків років потому Дракон вже з легкістю займався переграбунком, а на дозвіллі накручував кола над ближчими селами, ревів, палив сіно, хапав залишені біля подвір’їв підводи, робив кульбіти у повітрі, підкидав ті підводи, палив, а залишки розбивав хвостом. Тож у цілому поводився більше, як шкодливий розпаньканий кіт, аніж жорстоке чудовисько.
Та настав той день.
– Малий, іди сюди! – гукнув батько. – Настав день тобі стати Драконом!
– Але ж я і є дракон! – здивувався син.
– Ще ні. Дракон стає Драконом, коли викраде дівицю, краще принцесу чи княгиню яку, та або зжере її, або дочекається лицаря-визволителя, щоб зжерти і його. А ганяти селян … З цим добре справляється і скажений пес!
Малий ображено хмикнув, але нічого не сказав, бо знав, що батько правий.
– Але не далеко! – був мамин вердикт.
Обрали найближче королівство. Присівши на скелі на узбережжі, Дракон спробував, як вчили батьки, глянути крізь простір. Війська вдома не було: король, певно, надумав поповнити казну. Ні варти біля воріт, ні гармат, ані катапульт видно не було. Глянув крізь мур. Це вдалося не одразу, але справжній Дракон має вміти все. За муром простирався королівський парк: між акуратно підстрижених дерев гуляли два ручних олені, на гілках співали пташки у клітках, сплетених із тонкого золотого мережива, постійно квітнули різнокольорові троянди, але спеціально нанятий для цього слуга постійно стежив, аби усі шипи на них були зламані. На лавці у тіні великого клену сиділа принцеса, щось малюючи гілочкою на чистісінькому просіяному піску, що вкривав усі доріжки парку. На ній була тоненька сукня ніжно-персикового кольору, коли вона піднімала руку, аби відкинути з персикової щічки кучеряве пасмо розкішного білявого волосся, то широкий рукав відкочувався, відкриваючи тендітну ручку. Чарівна дівчина час від часу мрійливо піднімала очі. Вона була ідеальна як для викрадення. Та Дракон не був би драконом, якби просто налетів, спалив сад своїм полум’ям, перелякав дівку до смерті, вхопив у кігті і потяг до печери. Для початку він зробив себе невидимим, тихенько підлетів, бо дракони можуть себе тихо поводити, коли треба, і не завжди від них шуму, як від зграї п’яних розбійників на скажених конях. Безшумно підлетів, просто над муром перетворився на кота, зіскочив і гяйнув у кущі.Там він обернувся на сніжно-білого єдинорога і ступив на паркову доріжку. Диво-тварина зацокала копитами, і дівчина підняла голову, рука із гілочкою застигла. А дракон-єдиноріг підійшов до неї і схилив голову їй на коліна. Принцеса повільно-повільно, аби не злякати, підняла руку і поклала на голову дивовижній істоті, а іншою, в якій була гілочка, зробила рух, завершивши малюнок на піску. І почалося: коло із вписаною зіркою спалахнуло зеленим світлом, дівчина, кинувши гілочку, вихопила нізвідки таку ж палаючу вуздечку. Дракон відчув дотик магії до своєї шиї, а потім і дотик дівочого тіла: мов амазонка, принцеса підскочила і осідлала його у подобі єдинорога. Дракон почувався, немов його замкнули у малесенькій кімнаті, в якій почала опускатися стеля: він намагався стати самим собою, але нічого не виходило. Під час перетворення він відчував себе істотою, на яку мав перекинутися, потім дивився її очима, а потім вже ставав нею. Тепер же не тільки його тіло, а й мозок були у путах: він не пам’ятав, як це бути драконом, дихати вогнем, літати в небесах. Але це відчула вона, його вершниця:
– Оце так! – вигукнула принцеса. – Розраховувала на ріг єдинорога, а отримала цілого дракона. Ух-ху! Пощастило так пощастило! – з цим вона скинула із шиї дракона-єдинорога один виток вуздечки. Він одразу згадав, хто він, і наступної миті злетів над королівським парком з принцесою на шиї.
Каблучки оздоблених золотом черевичків впилися у боки. Дивно, як це такі тендітні каблучки можуть так боляче тиснути на покриті лускою, міцнішою за лицарську броню, боки чудовиська. Незважаючи на петлю потужної магії на шиї, молодий ящір різко перевернувся у польоті, аби скинути відьму – в цьому можна було не сумніватися. Нічого не вийшло. Вона не лише не впала, а не злякалася навіть. Ба більше: скрикнула у захваті, немов маленька дівчинка на каруселі.
Це була відьма. І батьки її були потужними чарівниками, але вона їх перевершила. Вони справді були тепер зайняті завоюванням королівства мерців, що розташувалося за далекими горами та темними лісами. А війська вони не взяли: у них не було війська. Не було потреби. Дівчину лишили на господарстві, тому, коли налетів Дракон, вона сиділа у садку, нудилася та тренувалася вихоплювати різні зачаровані предмети із міні-порталів. Принцеса-відьма була якраз закінчила креслити такий портал на піску та схопила вуздечку, коли – оце везіння – з’явився дракон.
Довгенько він її покатав, аж стомився. Батька не кликав: потім сорому не оберешся. Але дівчина планувала познайомитися із усією родиною. Накатавшись, вона скомандувала:
– А тепер, красунчику, поїхали до тебе! – і ще міцніше здавила боки п’ятками. Страшний вогнедишний дракон, гроза розбійників, змушений був підкоритися тендітній білявій принцесі.
Вони летіли над густим лісом і пекучою пустелею, високими горами і синіми морями. Підлетіли до гори, знайшли вхід до нори та знизилися. Принцеса вправно зіскочила, навіть довга сукня їй не завадила, смикнула за вуздечку і вуздечка перетворилася на повідок. Ошатна дама із величеньким собачкою ступила на поріг драконової домівки. Батьки одразу відчули присутність потужної магії та кинулися зустрічати гостю. Їх зовнішність жодним чином не обманула: перед ними стояло уособлення сили, яку подолати буде складно. Але вони і не намагалася. Тобто, мати хотіла було спопелити цю біляву потвору, але батько-дракон подумки гаркнув: «Не смій!». Бо вміти подолати чаклуна має кожен дракон.
– Ми вмиваємо кігті, – був батьків вирок. – Сам, малий, сам, – штовхнув жінку хвостом і вони подалися спалити пару сіл для нервової розрядки.
А дівка гуляла печерами, немов у себе вдома, тягаючи Дракона за собою, як цуцика на повідку.
– Ну що, ящір, давай зуб! Завжди мріяла про зуб дракона, – примружила око принцеса і потяглася до страшенної пащі. Та Дракон зібрався з силами, прорвавши магічну блокаду, і щосили дихнув вогнем на відьму. Але не підсмажив її до хрумкої скоринки, бо та одразу ж огорнула себе щитом, лиш трохи обсмалив їй рукав.
– Гей! – ображено, але не злякано промовила вона. – Це моя улюблена сукня! Ти що собі дозволяєш? Ти… – та дракон не дав їй закінчити і дихнув знову. Полум’я вкоротило їй сукню до колін, відкривши чудові стрункі ноги, на яких не лишилося й сліду опіку. Це вже розлютило відьму і вона вдарила хвилею води просто у пащу ящеру. Він ледве не захлинувся, але не розгубився і вдарив хвостом. Відьма прудко підстрибнула, але перечепилася через камінь і впала. Розлючений дракон кинувся на неї, прагнучи роздерти кігтями, бо ще не всю воду був виплюнув. Принцеса підстрибнула і злетіла на виступ у доволі високій печері, але випустила з рук чарівну вуздечку, яка одразу ж перетворилася на змію. Дракон із відрижкою ковтнув рептилію: досить смачна, може ще й магія додала смаку?
Принцеса ж не гаяла часу і почала швидко креслити портал на стіні, використовуючи знайдений там же камінь. Вона не збиралася тікати: то була горда дівчина і не прощала зіпсованої сукні. Вихопивши немов нізвідки зачарований меч, кинулася в атаку – це було значно зручніше робити у короткій сукні. Дракон вже перестав парувати, як чайник, і досить добре плювався вогнем.
Хтозна скільки тривала їхня дуель: спочатку трохи розгублений, тепер Дракон був розлючений, та, крім того, набрав додаткової сили від вуздечки-змії, якою перекусив. Але й відьма була не ликом шита: вона витягала з міні-порталів все нову і нову, магічнішу й магічнішу зброю, кидалася вогнем і водою, навіть себе була перетворила на дракона, але у печері було тіснувато для двох таких велетнів, тому вона швидко відмовилася від цієї ідеї. Кинула чергову блискавку, яку Дракон з легкістю відбив, та знову скочила на виступ аж під стелею. Обом їм дісталися достойні суперники.
– Слухай, драконе, – захекано сказала принцеса-відьма, – пропоную нічию. Ти як?
Він був не проти.
– Але ж я все-таки дама, та ще й принцеса: я вимагаю компенсацію за зіпсовану сукню та вуздечку, яку ти ковтнув, – звучало логічно. – Ти ж дракон, у тебе має бути море коштовностей. Поділишся? – він кивнув у відповідь, бо жахливо стомився.
– Злазь, як не боїшся, – принцеса презирливо хмикнула і зіскочила-злетіла зі свого сідала. – Але попереджаю: одну річ. А як знову надумаєш чаклувати – з’їм, бо вуздечкою не наївся. – Дракон рикнув, а чарівна відьмочка ще раз хмикнула і покірно підняла руки: сама покірність!
Коли увійшли до печери-скарбниці, у принцеси, яка і сама не бідувала, та ще й могла начаклувати собі бозна що, просто розбіглися очі: праве побігло до скрині, повної коштовних рубінів і смарагдів, а ліве – до купи перлових намист, а якби було третє, то воно б просто стрибало по усіх кутках і пищало від радості.
– Я візьму… Я візьму… – не могла ніяк вирішити. – О! – підняла старовинну корону із величезним смарагдом, двома сапфірами та бурштиновими краплями. Корона була оздоблена хутром соболя по краях та усередині, аби було зручніше. Дівчина вхопила символ королівської влади, але одразу ж кинула і заверещала, та цього разу не від захвату: хутряна підкладка була до смаку не лише принцесі. У короні міцно спав Щур. Тобто, вже не спав, бо як заснеш, коли твоє ліжко разом із тобою піднімають, перевертають, а потім дико верещать на вухо?
Щур вистрибнув і дивом не забився. Він був розлючений:
– Чого верещиш, дівко? Хіба не бачиш, що я сплю. І хто ти така? – але принцеса, певно, під час придворних занять з етикету вичакловувала портали-щілини, аби цупити різні речі з інших світів, тому не відповіла, ані чого вона кричала, ані хто вона така. Навіть не вибачилася, що перервала сон мирної тваринки. Вхопила до рук оздоблений золотом меч (із того давньої розбійницької здобичі), але не для атаки на гризуна. Швидко прокреслила у золотих монетах коло, пробубоніла закляття, від якого серед дукатів та піастрів проступив туман порталу, та стрибнула туди. Принцеса-відьма – донька сильних чаклунів, яка відкривала вікна і двері куди завгодно, тягала дракона на повідку, мов цуцика – так от ця сильна чаклунка панічно боялася мишей і пацюків.
– Втекла? І добре: дуже голосна, – Дракон глянув додолу: на нього намистинками-очима дивився сірий Щур. – Я – Щур, – він, очевидно, був увічливіший за принцесу.
– А я – Дракон.
– Знаю. Я давно тут живу. Спочатку думав, що не буде зручно, але потім знайшов оцю корону із хутром усередині – шикарне ложе. Ти б не міг її перевернути, бо та дурепа перекинула, – Дракон штовхнув корону лапою і та прийняла колишнє положення. – Дякую.
– Прошу.
– А які з цих скарбів вполював ти? – Дракон показав і розказав як. Розказав і про перший грабунок і те, як потім влетіло від батька.
Натомість Щур розповів про недавню сварку у родині кажанів у сусідній печері та про те, що з іншого боку гори є тунелі, де живуть гноми і добувають коштовне каміння. А до того ж Щур був дуже розумний – він умів грати в шахи. Під скринею з перлами, які вже потріскалися від давності та того, що їх ніхто не носив на теплому живому тілі, вони знайшли дошку. Фігур не було, але для цього вони пристосували коштовне каміння та монети. Монети біли пішаками, а камені – залежно від виду – фігурами: діаманти – король і королева, сапфіри – тури… Правда, Щур забув, як яка фігура ходить, тому правила вони вигадали самі: король був чаклуном, тому двічі за гру під час загрози міг стрибати у портал, слон ходив прямо, а кінь стрибав через дошку. Дракон був добрим учнем і став талановитим шахістом: лише раз вони зіграли у нічию, бо обидва королі, вистрибнувши з порталів одночасно, розбили одне одному пики.
Щур і Дракон стали друзями. Дивно, що батько не був проти цієї дружби. Головне, що він ставав драконом: викрав ще двох чи трьох принцес, переміг пару десятків лицарів, поповнив скарбницю. Когось із героїв він спопелив, когось налякав, комусь за порадою щура просто кинув каменюку на голову, аби не відволікатися від чергової партії у шахи: тут не знаєш, коли ферзь вистрибне із порталу, а той ідіот волає під горою «Чудовисько, виходь на чесний бій! Я відрубаю твою огидну голову!». Навіть і принцеси ніякої на той момент не було, і чого той придурок приїхав? Тож Дракон просто відламав шмат скелі і кинув назовні, навіть не переконавшись чи влучив. Герой перестав кричати: чи був перетворений на відбивну, чи втік зі страху – яка різниця.
А один витязь, чаклун, у запеклому бою відрубав Драконові хвіст. Було боляче, але хвіст відріс. Після того Дракон мстився. Всім було мало місця: і лицарям, і чаклунам.
Що сталося з принцесами, за якими приходили лицарі? По-різному: когось визволив витязь, якась втекла, можливо, у якусь Дракон … закохався (таке, знаєте, якось трапилося в одній казці, тому це цілком ймовірно), а когось, вибачайте, він з’їв (дракон він чи хто?!). А може, й двох з’їв. Принцеси – вони смачні. Ням-ням… Може, принцес було не дві не три, а більше.
А ще Дракон воював із гномами, тими, з якими ділив гору: сусіди через стіну часто сваряться. Він завалював їхні тунелі, а вони відлили величезний молот і вибили йому зуб. Дракон же викрав усі скарби і з’їв короля під горою. Та як потім з’ясувалося, король був тиран і самодур, хоч такі рідко трапляються у гномів. Але в цій історії було саме так.
А потім вороги помирилися, аби разом воювати з ельфами, а Дракон навчився плювати через дірку і плював у гномів вогнем, коли ті нахабніли.
А як же батько реагував на все це? Батьків вже не було у печері. Ні, вони не померли. Живі-здорові, але пішли у власну казку. Виростили сина і пішли. Чи полетіли. Берегти власне золото і красти власних принцес.
А що ж Дракон? Він спить. Вже довгі роки і століття. Час від часу його друг Щур прибігає до печери з золотом, вилазить Драконові на голову, розповідає йому на вухо останні новини та вихваляється, що наступного разу обов’язково виграє у нього в шахи. Але ж не можна покладатися лише на Щура: у нього власне життя і власна історія.
А Дракон спить, чекаючи на розбійників, принцес, витязів, гномів, чи, можливо, гоблінів, чи (а чому ні) якогось привида, наприклад, вбитого лицаря чи з’їденої принцеси, чи спаленого живцем гнома… Він чекає, аби написали його історію. Довгу і цікаву, трагічну та героїчну. Або романтичну. Або смішну. Або страшну. Але лише його історію. Бо кожен дракон має красти скарби, жерти принцес, закусювати героями і мати власну казку. Тоді він прокинеться і всім буде непереливки. Але спочатку він розкаже свою казку. Тому вирішуйте, писати чи ні.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
