Козятин – невелике місто у Вінницькій області, яке більшість людей спостерігає хіба що з вікна потягу. Однак саме в цьому місті знаходиться один із найстаріших вокзалів України.
Як будували
Остання декада XIX сторіччя відзначалась бурхливим розвитком залізничного транспорту. Будували залізниці, вокзали. Зростали об’єми перевезень вантажів, та кількість пасажирів, що швидко оцінили новий, зручний, комфортний та безпечний спосіб мандрувати.
Козятин був важливим залізничним вузлом. Звідти можна було на потязі потрапити у багато адміністративних центрів Південно-Західного регіону тоді ще Російської імперії. Старий вокзал не відповідав технічним вимогам станції 1 категорії, якою був визнаний Козятин.
Отже, 11 листопада 1887 року був затверджений кошторис будівлі №1474. Це повинен був бути новий, зручний, сучасний вокзал. Автором проекту став архітектор Куликовський. Керував будівництвом Олександр Кобелєв (на його рахунку будівлі Національного банку, Земельного банку, НПУ та багато інших). Бюджет проекту склав 292 144 крб золотом.
Слід зазначити, що в той час не було ніякої спеціалізованої будівельної техніки. А, між тим, роботи велись на низині, заболоченій місцевості. У довідниках того часу вказано: “место, занимаемое лишь станцией и станционными сооружениями, представляло из себя болотистую площадь, совершенно негодную для обработки”
Всі роботи велись вручну. Із спогадів очевидця, який малим носив батькові обід на будівництво: “Я майже кожен день носив обід батькові, який працював на будівництві вокзалу. Мені дуже запам’яталось те, як закладали фундамент. Спочатку на озері – болоті викопали котлован до трьох аршин глибиною і забивали трьохметрові колоди: одну біля другої. Таким чином, зробили суцільний дерев’яний майданчик, на який поклали камінний фундамент, потім на ньому почали зводити стіни. Всі роботи велись також вручну”
Вже через рік, у 1889 році, вокзал урочисто відкрили.
Яким був вокзал?
Будівля була розміщена у вигляді острову. Тобто по обидва боки від вокзалу були прокладені рельсові шляхи. Таким чином, збільшувалась пропускна здатність станції. Ліва сторона називалась «Київська», права спершу мала назву «Граєвська», зараз – «Шепетівська».
Цікаво, що на Привокзальній площі, там де зараз відділ міліції, раніше було «Місце постойки (або прогулянки) милих панянок».
Козятин був так званою «буфетною» станцією. Тобто тоді був складений такий розклад, що потяги зупинялись там як раз на час сніданку, обіду та вечері. На вокзалі працювали не лише ресторан і декілька буфетів, але й перукарня, готель, пошта та телеграф. Це була одна з перших станцій на Південно-Західній залізниці з повністю електричним освітленням.
Саме тому оздоблення зал очікування та закладів харчування було напрочуд вишукане. Овальні зали очікування I та II класу були прикрашені ліпниною, орнаментами. Там досі працює примусова вентиляція повітря, однак зникли розрахунки та креслення, щоб пояснили, як саме ця вентиляція була влаштована. Квиткова та багажна каси були виготовлені з дуба.
Однак найбільш вражаючою була овальна буфетна зала (зараз там ресторан «Імператор»). По центру стелі її прикрашала неймовірна бронзова люстра. До речі, говорять, що сучасна люстра – це лише копія. Мовляв, німці під час окупації вивезли оригінал за кордон, і виготовили підробку. За іншою версією козятинська люстра після завершення війни була знайдена в одеському порту і зараз вона прикрашає Одеський оперний театр. Однак ніяких документальних підтверджень цим здогадкам немає.
Відомі пасажири
Вокзал в Козятині за свою історію бачив багато відомих історичних особистостей. Невдовзі після відкриття на станцію завітав імператор Микола II. Бував там під час окупації Адольф Гітлер.
Під час гастролей, в ресторані станції обідав поет Володимир Маяковський. Там проїздом перебував Михайло Грушевський. Був головний отаман військ УНР Симон Петлюра.
У 1987 році будівля вокзалу отримала статус пам’ятника архітектури. Була проведена реставрація. Отже, наступного разу, як будете мандрувати Південно-Західною залізницею не втрачайте можливість помилуватись цим, дійсно, унікальним вокзалом.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
