Уявіть собі верхівку пагорбу. Свіжий вітер доносить ніжний аромат квітів. Химерні сланцеві скелі утворюють дивовижні, дещо дикі фігури. Біля підніжжя неспішно несе свої води могутній Дністер. Там хочеться дихати на повні груди, відчувати себе живим, сильним, щасливим. Таке місце існує. В Хмельницькій області, за 55 кілометрів від Кам’янця-Подільського знаходиться Бакота. І це дійсно райський куточок.
Історія цієї місцевості драматична і, навіть, дещо повчальна. Тому що Бакота це затоплене село. Але не просто невеличке поселення на три хати. Ні, це колишня столиця Дністровського пониззя, історія якого нараховує не одне сторіччя. Бакота мала все, що було потрібно для щасливого життя. Недарма її назва, за однією з версій, походить від румунського словосполучення «бажане, чудове місце». Проте давня історія не врятувала селище від затоплення.
Але почнемо з самого початку.
Перша літописна згадка про поселення датується 1240 роком. Але згідно з археологічними розкопками, що проводились в цій місцевості, люди здавна мешкали на мальовничих берегах Дністра. Там були знайдені язичницькі капища та кургани з похованням.
З кінця IX століття Бакота входила до складу Київської Русі. Вже у середині XII стала частиною Галицького князівства. Тоді вона займала площу 10 га, кількість мешканців сягала 2,5 тисячі осіб.
Історія Бакоти невіддільна від історії скельного чоловічого монастиря. Перша згадка про нього датується 1326 роком. Причому в літописі говориться що він є «давно існуючим». Його засновником був преподобний старець Антоній. Він відомий ще тим, що заснував Київсько-Печерську лавру.
У 1255 році місто захопили монголо-татари. Мешканці поселення втекли до монахів. Нові володарі міста пропонували всім, хто здасться та відречеться від віри, помилування. Бажаючих не знайшлось. Тоді татари засипали вихід з монастиря великими каменями. В місцевості й досі існують легенди про привид Білого монаха.
У 1362 році литовський князь Ольгерд розбив татарів під Синіми Водами. Він передав звільнені придністровські землі братам Коріатовичам. Після татарів містом заволоділи литовські феодали. Проте в той час між Литвою та Річчю Посполитою точилась боротьба. Перемир’я було оголошене лише у 1431 році. Бакоту було визнано нейтральною прикордонною територією. Мешканці міста скористались ситуацією та у тому ж році вигнали всіх литовських і польських феодалів. Вони проголосили себе вільними людьми.
Повстання було придушене лише у 1434 році. Тоді Бакота перестала бути містом. Поступово кількість населення зменшувалася, колись важливий адміністративний центр перетворився на село. У 1918 році воно стало прикордонним, на іншому березі річки Дністер була Румунія.
Що стосується скельного монастиря, то у 1933 році він був закритий. А на початку 1960-х років – знищений. У 1966 році основна маса печер та усипальниця (з розписами і фресками XI – XIII сторіччя) були зруйновані внаслідок обвалу верхньої скелі Білої гори.
Бойові дії під час Другої світової війни обійшли цей край стороною. Проте у 1947 році був голод. Кількість населення зменшилося в три рази.
Історія поселення завершилася у 1981 році. На початку 70-х років було прийняте остаточне рішення щодо будівництва ГЕС на Дністрі. Село було приречене. Мешканців відселили. Спеціальні бригади рубали ліси, переносили кладовища. Родинні будинки, сади, церкви – все руйнувалося. У 1981 році почалося затоплення. Водосховище досягло сучасного рівня у 1987 році. Про долю мешканців села, яких вирвали зі звичного життя, ніхто не думав.
Сьогодні Бакота входить до складу Національного природного парку «Подільські Товтри». Це популярне серед туристів місце. Їх приваблюють дикі, нестримні пейзажі, теплий мікроклімат, старовинний монастир з цілющим джерелом, мальовничі Товтри. Бакоту дійсно варто відвідати. І не лише, щоб відчути всю велич природи, але й для того, щоб уявити на дні водосховища руїни старовинного торговельного містечка, навіки там похованого.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
