5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Зоряну Лешко. Її оповідання “Розбудити кров” отримало диплом 2 ступеня.
Розбудити кров
Аліса приречено зітхнула і вляглась на ліжко. Студентська поїздка в Карпати здавалась справжньою каторгою. Вона настільки втомилась морально, що не було сил навіть заснути.
Аліса лежала в ліжку і спостерігала, як на стелі ворушаться тіні. Найняті будиночки стояли за якихось двадцять метрів від лісу, а тому навіть яскраві ліхтарі по периметру не здавались надійним захистом.
Аліса панічно боялась нічного лісу. Не тому,що темно і всяка живність, а… Вона розуміла, що це нормальний страх більшості людей, просто у неї було щось інше.
Коли Алісі було п’ять років, вона заблукала у лісі. Тоді вона з батьками відпочивала у бабці в Карпатах. Дитина бавилась із собакою перед будинком і ніхто не помітив, як вона зникла. Алісу шукали цілу ніч, а мама билась в істериці кожного разу, коли чула назву якогось хижака.
А зранку Аліса знайшлась сама. Вийшла з лісу, мружачись до вранішнього сонця, просто перед натовпом вражених пошуковців. Ціла, неушкоджена, не перелякана і з історією про те, що вона всю ніч просиділа біля великого вогню із дуже гарною тьотею, а зранку та тьотя відвела її додому.
Мама вперше розповіла Алісі про цю пригоду, коли їй було років дванадцять-тринадцять. Вона слухала із виряченими очима і з кожним словом історії, яка маму вже навіть веселила, Алісі ставало все страшніше. А після слів про те, як почали хреститись місцеві мешканці, заледве почувши про «тьотю», у Аліси почалась істерика.
Їй здавалось, вона щось пам’ятає з тієї ночі – туман, блиск, сміх, холодний дотик, приємний голос, тепло вогню, звірів…
Кілька місяців Алісі снились жахіття, потім, несподівано, сни припинились, натомість залишився панічний страх.
Студентська поїздка у Карпати здавалась ідеальною нагодою вилікуватись від дитячої фобії. Тим більше, що їй обіцяв допомогти коханий.
– Ми заберемо спогад про страх,замінивши його спогадом про перший раз. Як тобі?
Звичайно ж, Аліса погодилась. Це навіть здавалось романтичним: нічний ліс, галявина, освітлена місяцем, цвіркуни, пахучі трави, м’який коц і закоханий у неї по вуха хлопець. Все це просто мусить вбити у ній той дикий, підсвідомий страх із дитинства.
Але попри голос логіки та розуму, страх наростав разом із наближенням до лісу. Алісі заледве вдавалось тримати себе в руках. Як би сильно вона не боялась, але виглядати переляканою психопаткою в очах одногрупників їй зовсім не хотілось.
Коли Василина Тарасівна запропонувала спільний виїзд перед канікулами, Аліса почала вигадувати якнайвагоміший привід, щоб відмовитись. Але Макс розповідав про гори із таким за́хватом, мріяв про їх перший раз так образно і при цьому кожне слово супроводжував дотиком, поцілунком так, що прелюдія мало не закінчилась тим самим першим разом.
Аліса була дещо розчарована, коли Макс зупинився у найцікавішому місці і навіть пояснення, що все повинно бути особливо, незабутньо і вражаюче, не сильно пом’якшили те, що Аліса чомусь образилась.
Зараз, лежачи у ліжку, над яким нависла стеля, що відрухових тіней здавалась жахаюче живою, Аліса дико шкодувала, що тоді послухала Макса. Він був на грані, заледве стримувався, ще один поцілунок, дотик і зараз вона була б вдома під приводом якоїсь дуже заразної і паскудної болячки.
У вікно щось стукнуло. Аліса так злякалась, аж перехопила подих. Вона не змогла навіть скрикнути, лише відчувала, як від сонячного сплетіння тілом розтікається окріп.
Стукнуло знов. В голові роєм понесись думки – що то може бути? Жук, кажан, нічна пташка? Чи може, якась тварючка вилізла брусами будиночка на другий поверх і добирається у кімнату?
На тумбочці завібрував телефон і Аліса із тихим писком сахнулась в бік. Телефон почав кружляти і вона, нарешті, вхопила його в руки, одночасно заглядаючи, чи не прокинулась Оля.
– Алло?
– Аль, ну ти виходиш? Ми домовились, що я кину камінчиком…
– А то ти кидав?
– Тільки не кажи, що ти забула… чи передумала?
– Ні, що ти. Я зараз вийду.
Аліса тихо встала з ліжка, взяла в руки тапки і навшпиньки вийшла з кімнати. В коридорі прислухалась, чи тихо у сусідній спальні. Їй чомусь страшенно захотілось, щоб найбільша моралістка і занудах, аспірантка і, за сумісництвом, наглядачка – «Квока», зараз виглянула із кімнати, підняла рейвах і змусила її повернутись.
Всіма силами намагаючись не звертати увагу на внутрішній голос, що волав – не йди!, Аліса повільно спустилась сходами і вийшла на двір. Вона обережно закрила двері, а коли повернулась, просто у неї перед обличчям пронеслась тінь.
Живіт скрутило так, що Аліса вся напружилась і це не дало їй заверещати на повну міць легенів. За мить вона почала швидко дихати, а тіло дрібно затремтіло.
– Ну все, з мене досить! Сова це тільки початок.
Аліса розвернулась до дверей і в цей момент щось торкнулось її плеча. Вона із виском розвернулась і замахнула рукою.
– Аль, ти чого? Це я.
– Знаєш Макс, можеш ображатись, але я в ліс не піду.
– Сонечко, все буде добре, я обіцяю. А зранку ти будеш сміятись із своїх страхів.
– Так я зараз вернусь в кімнату і поржу під ковдрою.
– Алісо, ти ж знаєш, наскільки ти для мене важлива і заради тебе я готовий на все. Обіцяю, ти ніколи не забудеш цієї ночі. Дивись, я взяв коц, вино, свічки, твої улюблені цукерки і тістечка. Навіть термос із кавою. Це все для тебе…
Аліса боролась із собою. Всі її чуття та інстинкти волали,що треба вернутись у кімнату, але Макс. Його благально-трагічний вираз обличчя говорив, що вона все життя відчуватиме провину, якщо зараз йому відмовить.
– Ну добре. Але як тільки мене щось злякає, я вернусь назад.
– Домовились, – Макс так задоволено усміхнувся, що Алісу аж пересмикнуло.
Він взяв її за руку і впевнено повів у бік лісу. На якусь мить Аліса навіть повірила, що все не так страшно, але як тільки склепіння лісу щільно зімкнулось над головою і зникли останні відблиски ліхтарів, Алісу паралізувало від страху. Вона різко зупинилась і з такою силою висмикнула свою руку, що Макса аж розвернуло.
– Аль?..
– Чого ми йдемо в глиб лісу? Можна було розкластись на початку і взагалі, я не настільки екстремалка… і ми можемо заблукати… і звірі.. тут є вовки? Ведмеді? Та навіть рисі! Я вертаюсь.
– Алісо, почекай, – Макс схопив її за руку і втримав на місці, – я знаю цей ліс, як свої п’ять пальців, я тут виріс. Дикі звірі не підходять так близько до людей. А йти в глибі не треба. Ще буквально кілька метрів і буде прекрасна галявина. Я ще за дня все підготував: розчистив місце, зробив ямку для вогнища, назбирав хмизу. Крім того, сьогодні повня і на галявині буде видно, як вдень…
За кілька метрів збоку щось зашаруділо і Аліса практично влипла в Макса. Він напружився лише на мить, а тоді обійняв її і тихо сказав:
– Не бійся, це тхір.
– Що?
– Тхір, така маленька, хижа тваринка…
– Я знаю, що таке тхір, – Аліса від страху могла тільки шипіти, – ти звідки знаєш,що то саме він?
– Якщо скажу, що бачу вночі, ти ж не повіриш.
Аліса відчутно напружилась і Макс розсміявся.
– Та жартую я. Великі хижаки підкрадаються тихо. Йдемо на галявину. До вогню ні великі, ні маленькі не підійдуть.
Макс міцно вхопив Алісу за руку і впевнено рушив у темряву. Аліса дріботіла за ним і постійно спотикалась. Вона вже почала сумніватись, що жарт про нічне бачення – насправді жарт.
Раптом щось змінилось. Аліса відчула це навіть у темряві. Стало абсолютно, оглушливо тихо. Навіть їх кроки шаруділи, здавалось, десь далеко. Повітря стало важким, холодним і… білим?
– Це що – туман?
Макс не відповів, але міцніше стиснув її руку і сповільнив крок.
– Не страшно, дорогу я знайду навіть із закритими очима.
– Що?
Чомусь Алісі здалось, що він розмовляє сам із собою.
– Макс?..
– Заспокойся, ми майже прийшли.
У Аліси все похололо всередині – чи то від туману, чи Макс боявся теж, але його голос здавався чужим, грубим і злим.
Туман зник так само несподівано, як і з’явився. Алісі здалось, що вони просто випали із нього на галявину. Вона була справді прекрасна. Страшно прекрасна.
Здавалось, галявина має правильну форму якогось багатокутника і тьмяно освітлена по периметру жовто-зеленими вогниками. Трава була густою і низькою, наче скошена під лінійку, а посередині галявини стояв темний, масивний камінь, що у світлі повного місяця підозріло нагадував…
– Це… це що?
– Ти про вівтар? Не звертай уваги.
– Щоооо?!
– Сонечко моє, ти жахастиків передивилась? Давай я розстелю коц і ти присядеш. Тоді я розпалю вогнище, наллю нам вина і розповім тобі і історію цієї галявини. Добре?
Єдине, чого хотіла Аліса – втекти. Негайно.
Вона оглянулась і з жахом зрозуміла, що дороги назад немає. Вона не знає, звідки конкретно вони вийшли на галявину і темрява, і туман, і чомусь вона впевнена, що все це разом взяте, не таке страшне, як тьмяно виблискуючий під місяцем камінь.
– Сідай, я зараз.
Аліса безвольно опустилась на коц і обхопила себе руками, її били дрижаки і неймовірно хотілось пити. В свідомості почали миготіти о́брази, які, як вона думала, були спогадами: маленька, перелякана дівчинка плаче і кличе маму; шурхіт і тихе гарчання за спиною; жінка у довгій, білій сукні і з розпущеним, довгим аж до колін, волоссям; холодна рука тримає її теплу долоньку; стежка, туман, вогнище…
– Ніколи не повертайся сюди…
– Сонечко, тримай келих.
Аліса здригнулась, як від удару. Уривки спогадів нашарувались на реальність і її трусило, аж цокотіли зуби.
– Як ти змерзла! Випий вина, зразу попустить.
Аліса машинально простягнула руку і, намагаючись вгамувати тремтіння і не розлити напій, піднесла келих до губ.
Вино було теплим, густим, терпко-солодким і обпікаючим. Воно пахло медом, травами і… кров’ю? Чомусь Аліса була впевнена, що вона є у напої, але вже не могла зупинитись. Було у вині щось настільки смачне, що змушувало її, ковток за ковтком, допити все.
– Розумниця. Я ж казав, що попустить.
Аліса спробувала зосередитись, але це в неї погано виходило. Тілом розтікалась приємна млість, в низу живота тягнуло і нило і здавалось, що місячне світло пестить її шкіру.
– Що було у вині?
Макс посміхнувся і Аліса зрозуміла, що зараз мала б перелякатись до смерті, натомість просто розглядала чоловіка навпроти.
– Ти ж і так знаєш. Ти завжди була розумною і чутливою дівчинкою.
Аліса опустила погляд на його руку і побачила перев’язану долоню. Отже присмак крові їй не здався.
– Визнаю – так не гарно, грубо і примітивно, але це найпростіший спосіб контролювати тебе.
– Нащо?
– О, це довга історія. Але я обіцяв тобі розповісти. То ж слухай.
Колись давно, тисячі років тому, у ці ліси прийшли волхви. Але тут вже були свої відуни – мольфари. Спочатку все було добре, допомога одне одним і все таке різне, а потім почались суперечки. Як не банально, але причиною була влада.
Мольфари жили самі по собі, допомагали людям коли їх просили і не дуже любили, коли до них, скажемо так – лізли без поважної причини. А волхви звикли, щоб перед ними схилялись, заглядали їм в рот. І вони, як тільки обжились, вирішили запровадити свої порядки…
– Неправда. Волхви світлі…
– Були, Алісочко, були. А тут – це був останній шанс повернути колишню велич і нічого не виходило. Тоді, як і тепер, люди, втративши владу – звіріють. Так от – мольфари заважали, вони були дітьми первозданної природи і мали особливі вміння. Кожен рід мав свій тотем. Ти ж знаєш, що таке тотем?
– А…
– Певно, що знаєш. А знаєш, який твій?
– Що?
Макс якусь мить пропікав Алісу поглядом, а тоді розреготався.
– Твій тотем – вовк. Так, моя кохана. В тобі тече кров одного з найсильніших мольфарських родів Карпат. І тому туман. Це твій страх намагався захистити тебе. І ці вогники навколо галявини… ти ж здогадуєшся, що це таке?
– Вовки…
– Так, вовки. Вони йшли захистити тебе і не встигли. Їм не можна на галявину, це моя територія. А їм дістанеться хіба що твоє тіло. І вони поховають його в лісі, як годиться…
І Макс знов розреготався, голосно, із тріумфом і задоволенням. У Аліси мороз пішов шкірою. Вона з усіх сил боролась із млістю,але нічого не виходило. Тіло не слухалось її і, хоча розум почав прояснюватись, вона почувалась безсилою, позбавленою емоцій лялькою.
– Отож, волхви і мольфари. Знаєш, коли воюють рівні, якщо хтось і переможе, то дуже дорогою ціною. А нас і так було мало. І ми пішли на хитрість. Ми створили нову волошбу – якщо вбити первістка у кожному поколінні, то рід втрачає силу і не може її відновити. Хіба що сховати дитину до часу, коли вона зможе мольфарити. Як от тебе…
– Але ж я не…
– Що не? Не мольфарка? Це тобі так здається. Пам’ятаєш, як ти заблукала в лісі? Всі твої нічні жахи насправді – правда. Ти була так близько і якби не нявка… Ну але так навіть краще. Я отримаю набагато, набагато більше.
– Макс… чи як тебе насправді звати… ти жне віриш у всю цю маячню?
– Маячню? О Боже! – Макс знов розреготався, а тоді замовк і подивився так, що Аліса аж відсахнулась, – як думаєш, золотце, скільки мені років?
На мить Алісі здалось, що перед нею пролітають його роки. Не просто роки – століття і так швидко, що Аліса закрила очі, щоб позбутись нудоти.
– Ти маєш дякувати мені – я розкриваю твій дар.
– Йди до біса…
Макс знов розреготався і Аліса… відчула роздратування. Що б не було у тому вині,але його дія слабне і є шанс втекти. Головне не подати виду і… якщо вовки справді хочуть її захистити… та краще ліс, аніж Макс.
– О ні, кохана, до біса я не хочу. За останні вісімсот років я зрозумів, що життя – прекрасна штука і,чим довше живеш, тим більше хочеться. Одного разу я зрозумів, що боротьба за владу не має сенсу, якщо в кінці все одно смерть. І я змінив обряд. Під час… жертвоприношення я випиваю силу роду і цього вистачає на добрих сто років. А ти ще й незаймана… мені нереально пощастило, це ще плюс років шістдесят… знаєш, як вівтар любить чисту кров?
Макс знов розреготався і Аліса внервилась. Її злість виявилась сильнішою за роздратування і страх. Млість почала відступати, але… вона із здивуванням зрозуміла, що дотики місячного сяйва їй не марились. Вона насправді відчуває це,місяць наче… кличе її, вимагає чогось…
– Вставай, вже час.
Макс схопив Алісу за руку і силою поставив на ноги, тоді закинув на плече і поніс до каменю. Аліса не опиралась – навіщо витрачати сили на боротьбу зараз, їх і так замало, але вона відчувала, що з кожним ударом серця дія трунку слабне і потім вона обов’язково спробує штовхнути Макса на камінь.
Разом з тим прояснений мозок почав панікувати – це все не може бути правдою. Волхви, мольфари, жертвопринесення. Макс просто схиблений на легендах психопат. Зараз він вб’є її,а перед тим ще й буде ритуальний перший раз. Зрозуміло тепер,чому він тоді не захотів. Не просто психопат – ще й збоченець. Йому потрібна кров мольфарки! Та якби вона справді була мольфаркою, то чи дозволила б таке із собою робити? Вона б покликала на допомогу всіх лісових істот, реальних і вигаданих – і ту нявку, що допомогла їй у дитинстві,і тих вовків, що оточили галявину і нервово перебирають лапами…
Що? Раптом Аліса зрозуміла, що бачить вовків дуже чітко, майже як вдень, а просто навпроти неї, на самому краю галявини стоїть жінка в білому.
– Впусти нас…
– Як?
– О, все дуже просто, кохана, я вб’ю тебе швидко.
З несподіванки Аліса смикнулась і прокусила губу. Важка крапля крові впала на землю і по галявині, по самих кінчиках трави, пройшла ледь помітна хвиля зеленкуватого світла.
Макс різко зупинився і майже кинув Алісу на землю. Вона скрикнула від болю і лісом рознеслось загрозливе гарчання, а тоді писк. Вовки не могли вийти на галявину, трава обпікала їм лапи.
– Що б ти не зробила – це не допоможе. Але, бачу, я помилявся щодо твого незнання. В нас мало часу, рухайся.
Макс вхопив Алісу під лікоть і боляче, мало що не вивертаючи суглоб, поставив її на ноги. Аліса спробувала висмикнути руку, але Макс стис так, що їй на очі навернулись сльози і поволік до каменю.
Вівтар мінився барвами у місячному світлі. На мить Аліса аж замилувалась ним: попід темною поверхнею мінились зеленаві, яскраво-жовті та червоні блискавки, а зверху, там, де мала б лежати вона – блищали дивні знаки.
– Ми вчасно, місяць у зеніті, камінь чекає і він вже голодний.
Макс знов почав реготати і це остаточно переконало Алісу в тому, що він психопат. Але, принаймні, у нього в руках немає ні ножа, ні ще чогось вбивчого, а тому є шанс врятуватись.
Тікати марно. Галявина досить велика, а у ногах досі відчувається слабкість. Аліса розуміла, що ніяк не встигне добігти до лісу, а тому Макс повинен вдаритись об камінь і, бажано, головою.
– Я казала тобі ніколи не вертатись у наш ліс.
Макс завмер і різко розвернувся, потягнувши за собою Алісу. Просто перед ними стояла нявка.
– Ти?.. Як?..
– Я попереджала…
І вона з усієї сили штовхнула його в груди. Макс відлетів, вдарився об вівтар так, що аж хруснуло і впав у траву.
– Алісо, ти маєш вбити його.
– Що?! Ні! Я не зможу.
– Це я не можу. А ти не вийдеш звідси, поки він живий. Йому все одно, коли вбивати, просто сьогодні особлива ніч. І для тебе теж.
Аліса почула, як за спиною застогнав Макс. Зашаруділа трава.
– Ти маєш розбудити кров, інакше не переможеш.
– Розбудити кров?
– Вирви мені серце.
– А… що? Ні!
Аліса відступила на крок з думкою, що це якась вакханалія божевільних, кошмар, що ніяк не закінчується.
– Алісо, ти остання з роду і не можеш померти. Сила твоїх предків, хай спляча, але тримає нас. Ми живі, поки ви живете. Вирви мені серце і розбуди кров, інакше він вб’є тебе.
Жінка розвернулась до Аліси спиною і відгорнула волосся. Аліса прикрила рот долонею, бо тугий клубок гіркоти підступив до горла, а живіт скрутило так, що вона мало не зігнулась навпіл.
На спині жінки зяяла величезна діра, крізь яку було видно всі нутрощі.
За плечима щось пробубнів Макс і Аліса відчула, що якась незрозуміла сила тягне її до вівтаря так, наче невидимі пута вже обплели її руки і ноги і з кожною секундою стають все тугішими. Розум знов почав затуманюватись.
Аліса зосередилась і різко викинула руку перед собою до пульсуючої червоної цятки. Вона не відчула тепла,лише прохолодну липкість і це, як не дивно, додало рішучості – нявка не жива, не людина.
Аліса стисла серце і з усієї сили смикнула до себе. Вона чула, як рвуться жили, судини; як з люті кричить Макс; бачила, як повільно розсипається на попіл нявка… час завмер…
Шкіра пекла вогнем так, наче місячне світло палило її, пекло в горлі, боліли очі, зуби, голова, нило все тіло,викручувало кістки…
Макс розвернув її до себе і навідмаш вдарив у обличчя. Аліса поточилась, але не впала. Він посмів… Лють піднялась із нутра пекучою хвилею і з горла вирвався рик.
– Це тобі не допоможе…
Але у голосі Макса не було впевненості і він повільно відступав до вівтаря.
Аліса вражено роззиралась навколо – вона чула ліс. Шелест гілок, голоси нічних птахів, тварин, комах. І вона чула – відчувала! – вовків. Їх ненависть, злість, нетерплячість, голод.
Вона подивилась на Макса і побачила, що він однією рукою тримається за вівтар, а на долоні іншої формується… кульова блискавка.
Не задумуючись, Аліса кинулась до Макса і вдарила його в груди. Вона хотіла відштовхнути його, але рука несподівано легко пробила плоть і Аліса відчула під пальцями пульсуюче серце.
Кульова блискавка осипалась у траву, а Макс дивився на Алісу із щирим здивуванням.
Невже йому не боляче?
І вона стисла серце рукою. На обличчі Макса проступив жах, він зблід і похитнувся, але все ще стояв, дихав, жив.
Аліса стисла сильніше. Галявина на мить спалахнула і погасла. А тоді з лісу вийшли вовки. Кільце їх палаючих очей невпинно звужувалось, аж поки вони не зупинились, щільно оточивши Алісу з Максом.
Аліса розкисла руку, витягла її з Максових грудей і відступила на два кроки. Їй не треба було ні говорити, ні думати, лише імпульс – і вовки кинулись на Макса.
Як тільки стих його хрип, вівтар розколовся на четверо і зелене світло, пройшовши крізь Алісу, розлетілось навсібіч. Вона відчула, справді відчула, як переплітаються канали сили, наповнюють її…
Аліса підняла до очей закривавлену руку і з насолодою вдихнула. Солонуватий аромат лоскотав ніздрі, збуджував. Вона піднесла руку до губ і з задоволенням злизала кров від основи долоні і аж до кінчика вказівного пальця.
Аліса бігла нічним лісом. Не було страху, лише сильне, всеохоплююче відчуття свободи, вседозволеності і влади. Великі лапи м’яко торкалися товстого килиму хвої і вона безшумною тінню наближалася до окраїни лісу…
Котедж не містечко спало, бачило останні передсвітанкові сни. Воно здригнулося,почувши під самими вікнами протяжну і сильну пісню молодої вовчиці.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
