5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Віоліну Ситнік. Її оповідання “За Іванком” отримало диплом 1 ступеня.
За Іванком
Це було як ковток повітря після довгого кисневого голодування. Чи раптовий спалах у темряві, коли однаково хочеться примружитися від яскравого світла, але в той же час страшно, що, заплющивши очі на мить, тьма знову заполонить простір навколо. Або ж вихід із тривалої коми, коли посередником між теперішнім і потойбічним виступала тільки система штучного життєзабезпечення. Як же довго вона пропадала… Блукала, як сомнамбула, одними і тими ж вулицями, за звичкою сварилася в громадському транспорті з нахабами, механічно споживала несмачну їжу, яка більше скидалася на суміш пластика з гумою, періодично пОстила барвисті селфі з приклеєною, наче з декору для фотосесій, усмішкою. І ось нарешті тут, серед квітів і трав, у місці, де небо плавно переходить у землю і навпаки, де від тиші інколи закладає вуха, а сюрчання коників-стрибунців увечері нагадує мало не симфонію Вівальді, де телефон блимає не кількістю пропущених дзвінків та смс, а відсутністю бодай однієї поділки, яка свідчила хоча б про ілюзію зв’язку з рештою світу, саме тут вона відчула, що жива.
Сиділа на дерев’яній призьбі під будинком, сповнена роздратування, меланхолії та апатії, і намагалася відтворити в пам’яті хоча б одну вправу з медитації, марно силкуючись упевнити своє тіло, що вона спокійна й умиротворена.
Аж раптом до її вух долинула тиха мелодія, яка з кожним рухом смичка по струнах скрипки ставала більш чутною і впевненою. Затим до звуків приєднався рипучий чоловічий голос із характерним гуцульським говором:
Іванку, Іванку,
З того боку ярку,
З того боку ярку,
Пішла би-м до тебе,
Пішла би-м до тебе,
Взяла вода лавку…
Вона зацікавлено роззирнулася. Трохи поодаль, біля дерев’яної різьбленої криниці, стояли, притулившись один до одного, як спарені горщики-двійнята, господарі її тимчасового прихистку, а поруч із ними примостився старенький скрипаль. Із білим, як молоко, волоссям, що кумедно стирчало врізнобіч, засмаглим і поораним зморшками обличчям, яке скидалося на печене яблуко, у благенькому полотняному одязі та подекуди подертих шльопанцях на босу ногу, він, заплющивши очі, видобував зі своєї потертої скрипки такі звуки, від яких чиясь зранена душа ридала навзрид, а серце скрапувало кров’ю, щоб за ніч на тому місці могла вирости червона рута.
Господарі, заслухавшись, тихо туркотіли між собою, як голуби під стріхою, а скрипаль, не помічаючи нікого і нічого навкруги, чорними, як земля, руками погладжував шорстку поверхню інструмента і делікатно, як пестять кохану жінку, торкався струн.
Коли музика обірвалася, хазяїн, стрепенувшись, потягнувся до кишені і дістав кілька зіжмаканих купюр.
— Тримай, Іване, заслужив! Ох і рвеш душу своєю скрипочкою… Тільки купи собі буханець хліба, а не так, як завжди…
Скрипаль спритно вхопив гроші, недбало запхнув у футляр і, хитро примруживши одне око, запитав у чоловіка:
— А чи не дозволиш, пане, і для твоїх гостей зіграти? – і кивнув на будиночок у саду, звідки линув веселий гомін. Саме туди зазвичай господарі селили відпочивальників.
— Іди собі з Богом, Йване! Он пані Руслану і так до сліз довів, – чоловік махнув рукою у бік не то дівчини, не то жінки, бо ж хто його знає, як їх у такому віці називати. Вона, причаївшись, сиділа під вікном хазяйського будинку, і, сама того не помічаючи, тихо схлипувала.
Ніби засоромившись, швидко втерла рукавом сльози і зірвалася на рівні. Ай справді, чого це вона розклеїлася, наче ніколи музики не слухала, їй-Богу?! Та на віях тремтіли краплинки, а дурне серденько рвалося десь туди, за місток, де її мав би чекати міфічний Іванко, заглядати в далину, приклавши натруджені руки дашком до чола, пригладжувати буйне волосся, яке неслухняно кучерявилося у всі боки, прикушувати з досади свої червоні, мов калиновий сік, вуста, мовляв, де ж ти забарилася, люба.
Дивна! От ніколи не відчувала, що їй чогось бракує в житті, насолоджувалася свободою та вільним простором, можливістю жити у своє задоволення, не підлаштовуючись під чиїсь потреби чи захцянки. Та, видно, що надмір простору може гнітити, а всеможливі дедлайни та безкінечні трабли – тиснути на горло, а тому Руслана, покидавши такі-сякі речі у свій дорожній рюкзак, який із часів її буремного студентства встиг припасти шаром пилюки в коморі, останньою заскочила в автобус. Колись лише так і рятувалася від рутини і безпричинної хандри. Але коли то було? Тоді ще вітер гуляв у голові та кишенях, і вдалим був той день, коли вистачало на буханку чорного хліба, триста грамів лікарської ковбаси та пляшку найдешевшого напівсолодкого. Усміхнулася, бо згадала, як любила наповнювати одноразовий стаканчик тим пійлом і весь вечір малювати скетчі, уявляючи, що колись ті ілюстрації оселяться на сторінках дитячих книг. Тепер вона могла дозволити собі вино з найкращих виноградників світу і дорогі кришталеві келихи, за її малюнками вишикувалися в ряд найкращі видавництва, та от тільки запалу творити не було. Здавалося б, перегоріла. А що, таке часто трапляється в митців. Благо, вона хоч встигла засвітитися яскравою зірочкою на художньому небосхилі, на книжках з її ілюстраціями виросте не одна дитина, і вона не буде, як ото в письменників, автором однієї книги. Чомусь на думку одразу спала Маргарет Мітчелл та її «Звіяні вітром», та за секунду капосний розум докинув інформацію, що бідолашна письменниця просто не встигла написати більше, адже одразу після виходу книжки трагічно загинула під колесами таксиста.
Руслана знову присіла на лавку і пильно втупилася на свої руки. Бліді, з ледь помітними темно-синіми прожилками вен та акуратними коротко стриженими нігтями, пофарбованими в класичний червоний колір. Чого ж вам бракує, запитувала в думках саму себе, чому ж, як раніше, не з’являється оте легке поколювання в кінчиках пальців, коли вже в голові зародилася нова геніальна ідея, і хтось, ніби мультиком прокручує у свідомості яскравих персонажів, а ніс вже вловлює запахи фарби, чорнил чи пастелі, якою вона пізніше малюватиме? Так, можна було б робити все і без натхнення. Штампувати однакове, наче під копірку, змінюючи тільки колір і незначні деталі, і з піною біля рота відгаркуватися, що вона художник і так бачить, але ж себе не обдуриш. Коли в малюнках нема душі, це одразу помітно, а тим паче дітям. А своїх маленьких шанувальників вона не могла підвести. Краще вже ніяк, ніж абияк.
Вже пізно вночі лежала на твердому ліжку, накрита м’яким карпатським ліжником, дивилася, як зорі на чорничному небі підморгують їй, наче хочуть сказати щось важливе, слухала шепіт вітру і себе та час від часу втирала непрохану сльозинку. Що ж це в неї сьогодні греблю там прорвало, чи що?! Але стало легше дихати. Не інакше як цілющі властивості гірського повітря. А ще, боялася зізнатися навіть самій собі, на кінчиках пальців почало ледь-ледь поколювати…
Вранці, коли більшість туристів додивлялися свої останні солодкі сни, Руслана наминала за обидві щоки смачнючі вареники з вишнями та щербетом на пару. Відверто, вже й не пам’ятала, коли востаннє мала такий апетит. У великому місті витрачала кучу грошей на модну їжу, та тільки ліниво копирсалася виделкою і йшла додому з порожнім шлунком та почуттям глухого невдоволення. Вона розучилася відчувати смак життя, всотувати його у себе всіма органами чуття, зажмурювати очі від задоволення, торкаючись пальцями прохолоди шовку чи перекочуючи на язику щось нове і досі незвідане. Запила все карпатським чаєм, завареним на справжнісінькій липі та чебрецю, а на згадку спали довгі зимові вечори у селі в бабусі, тихе потріскування дрів у плиті, і вона, маленька, на печі сьорбає з величезного дідового кухля такий же липовий чай із ще більшою скибкою домашнього хліба, щедро намазаного маслом і посипаного сіллю.
— Пригощайтеся, щойно назбирала, – господиня поставила перед гостею миску афин, а сама, мугикаючи пісеньку про Іванка, попрямувала далі.
— Скажіть, а вчорашній скрипаль далеко живе? – вирвалося навздогін у Руслани.
— А що, панночко, розтривожив він вас учора? – занепокоїлася жінка. – Ви вже вибачте, то він не зі зла, ми іноді дозволяємо йому тут грати. Відвідувачам – розвага, а йому хоч якась копійчина на хліб і до хліба. У селі небагато місць, де можна заробити, а Йвану тяжка робота вже не під силу, сьомий десяток розміняв як-не-як…
— Ой, що ви! Я, навпаки, хочу ще послухати!
Жінка наморщила чоло, ніби силкуючись щось згадати.
— Не безкоштовно, звісно! – Руслана витлумачила її погляд по-своєму. – Він би грав, а я б слухала і… малювала, – промовила з деякою зупинкою, адже боялася відігнати те почуття, непевне і крихке, яке від учора народилося в грудях, але вже змушувало її відчувати себе живою.
— Та я от думаю, як вам краще до нього дістатися. Він не місцевий, а спускається аж із невеличкого хутірка високо в горах. Якщо йти безпечним шляхом, то це кілька кілометрів буде, а ви ж не звиклі до довгого ходіння… А якщо так, як він, убрід через річку, бо місточок там дуже благенький, то буде швидше… Але мочити ноги в холодну гірську воду… Та навіть у чоботях… Все одно, гірські річки підступні, особливо до нетутешніх.
— І нема жодної маршрутки? Ніхто туди не їздить? – Руслана відчувала, як її шанс на те, що вона знову малюватиме, вислизає, як пісок крізь пальці.
Господиня підняла вгору палець, наче їй спала на думку геніальна ідея.
— Швидше буде, якщо ровером. У нас є якраз хороший, гірський. Син з-за кордону передав, думав, що батько за афинами та грибами на ньому їздитиме. А чоловік ноги на плечі – і гайда в ліс. Каже, що не вистачало ще йому, старому, десь впасти, щоб кури животи надірвали зі сміху. От ровер і припадає пилюкою на горищі.
Руслана згадала свою «дружбу» з велосипедом – пожулені коліна, погнутий кошик, в якому вона везла крихітні горщики з лавандою та вересом, повітряну сукню до підлоги, яка пізніше так гарно застрягне в ланцюгу, солом’яний капелюшок із синьою стрічкою, який швидко покотиться геть із поля зору, гнаний легким вітерцем. Заплющила очі, намагаючись стерти цю картину з пам’яті. Що ж, якщо для того, щоб знову почати малювати, їй треба сісти на велосипед, – так і буде!
За кілька годин Руслана, спітніла і захекана, із розтріпаним русявим волоссям, палаючими очима та здоровим рум’янцем на щоках, стояла на порозі низенької хати, не наважуючись постукати. Озирнулася навколо. Подвір’я заросло високими бур’янами, що й не скажеш, що тут хтось живе, але он у траві в’ється протоптана стежка аж до дверей, а на похиленому плетеному паркані сушиться кілька горщиків та каструль, під вікнами – допитливі мальви заглядають у господу. А поруч і криничка, на цвяшку перевернутий догори кухоль висить. Хатина давно не білена, синя фарба набубнявіла та облущилася де-не-де на вікнах та дверях. Руслана притулила руки до чола і притиснулася до запилюженої шибки. Темно хоч в око стріль! Невже вона дарма здолала такий шлях?!! Втомлено сперлася спиною до теплого стовбура похиленої яблуні і заплющила очі. Прислухалася. Комашня дзижчить, вітерець заплутався у вітті дерев і шумить собі там. Тихо. І всередині в неї тихо. І спокійно.
Руслана присіла на траву, витягла з полотняної торбини скетчбук та олівець і застигла над аркушем. Так важко наважитись зробити хоч рух. Кажуть, спочатку було Слово. Та вона могла б заприсягнутися, що насамперед був білосніжний лист паперу, і тому, хто мав намір на ньому писати, теж було нелегко не те що чимсь заповнити його, а бодай промовити оте слово. Страх, хай він і невидимий, навіть надуманий, сковує не гірше, ніж ланцюги.
Враз у хаті гримнув засув, і з дверей показався вчорашній музика. Заспаний, у пом’ятому одязі, він потер очі кулаками, помітивши незвану гостю, та навіть не здивувався (чи просто не подав виду!), попрямував до кринички, і лише після того, як напився крижаної води, заговорив.
— Ух, аж зуби ломить!
— Здрастуйте! – невпевнено промовила Руслана до нього. – А я тут до вас…
— Нечасто в мене бувають гості… – усміхнувся чоловік, блиснувши біло-золотими зубами.
— Я чула, як ви вчора грали. Хотіла б послухати ще. Можна? Я в боргу не залишуся. Назвіть ціну..
Чоловік витріщився на неї як на несповна розуму. Оце так придибенція! Зазвичай він шукає, де б пограти, щоб заробити кілька гривень, а тут… Та було щось у цій дівчинині таке, що не зміг би відмовити, якби й хотів. Їй була необхідна його нехитра музика. Нічого не кажучи, він подався назад до хати. Руслана на мить навіть злякалася, чи не за рушницею той пошкандибав, бо ходять тут всілякі божевільні меломани… Та невдовзі музика знову вигулькнув із дверей, цього разу зі скрипкою під пахвою. Сів на дерев’яну лавку, обіперся спиною до стіни, нагрітої сонцем, і легко провів смичком по струнах. Скрипка жалібно тенькнула. Іван щось покрутив там, погладив по корпусі.
— То що вам зіграти, панночко?
— Про Іванка, як учора, можна?
— Чому ж ні? Від Івана про Іванка.
Він по-змовницьки підморгнув їй, заплющив очі і затягнув тихо, але впевнено, вправно рухаючи смичком.
Лавочка тоненька,
Вода студененька,
А я молоденька.
Могла б ся зломити,
Могла б ся зломити.
Жаль мі ся втопити…
Жвава пісенька лилася, а вітер підхоплював її і ніс далеко в гори-полонини. Руслана таки наважилася зробити перший штрих, затим її руки швидко-швидко забігали по паперу.
…Непомітно для самої себе художниця взяла довготермінову відпустку. Благо, вона й так здебільшого працювала вдома або ж у затишних кав’ярнях, бо ж митця не прив’яжеш до офісного столу та чіткого робочого графіку, а тут раптом зателефонувала до замовників, з якими працювала і, поскаржившись на погане самопочуття, сказала, що поки не береться за жодні проекти, вимкнула телефон і пообіцяла собі, що тільки раз у тиждень перевірятиме пошту та соцмережі й телефонуватиме рідним.
Дні нанизувалися один на один, як кольорові бусинки в пацьорках – сьогодні так, завтра інак, але постійно в русі і нових відкриттях. Руслана пила домашнє молоко з глиняного горщика, обтираючи рукавом молочні вуса, просто як у дитинстві; щоранку збирала білі гриби та чорниці біля підніжжя гір; купалася вже не в басейні на задньому подвір’ї, а в річечці, яка брала свій початок високо в горах, а в селі текла спокійно й розмірено, як поважна пані. За цей час вона добряче схудла, але не через нестачу апетиту, а від щоденних велопрогулянок до діда Івана; засмагла, а ніс, ніде правди діти, то й, узагалі, спекла. Та це її турбувало менше за все! Головне – її альбом був під зав’язку забитий новими ескізами, а валіза наповнювалася незвичайними малюнками. Милі звірята оживали на сторінках під її руками, вони розмовляли з Русланою, розказуючи їй дивовижні історії. Дівчина знала, що про них обов’язково має дізнатися малеча, бо ж це не її фантазія їх породила, це просто хтось, десь там високо над нами, нашепотів їх їй, щоб вона, доклавши дрібку свого таланту, змогла передати далі.
Руслана допомогла Йвану підмалювати синім вікна та двері, він скосив бур’яни, які вже сягали пліч, разом побілили хатину, аж оку радісно стало. Старий майже не заглядав у пляшку, бо, як виявилось, відпала потреба топити свою самотність. В обід вони накривали покривало під старою яблунею і зносили на нього все, що їм того дня Бог послав, будь то смачний сир із густою сметаною, кілька червонобоких помідорів та хрумких огірочків, шматок овечої бринзи, такої солоної, як вода Мертвого моря, чи печений домашній хліб та півкільця вудженої ковбаси…
Музѝка розповідав Руслані про своє життя, не краще і не гірше від чийогось іншого, не особливе чи сповнене трагізму або таємниць, як люблять описувати в товстенних романах, а звичайне життя простого сільського чоловіка, який багато чого пізнав за стільки років на цій грішній землі. Іноді його очі сяяли якимсь неземним внутрішнім світлом, а деколи тьмяніли і в кутиках ставало мокро. Він тоді здіймав голову ввись, дивився незмигно вгору, а потім буркотів: «Ач яке сонце! Напекло, аж розплакався!»
Та Руслана знала, село ж невеличке, а почесати язиками всім хочеться, що̀ саме пекло Йвану і чому він постійно долає такий довгий шлях із хутора ближче до цивілізації ледь не щодня. От, наприклад, щонеділі багато-багато років поспіль він ходить із букетиком польових квітів на могилку своєю дружини.
Іван у молодості був завидним парубком – смоляні кучері, очі, як ті ж таки афини, вмиті дощем, високий і статний, як гірська сосна, ще й скрипочку свою завжди носив при собі. Зрозуміло, був бажаним гостем на будь-якому застіллі. Йому весело, життя б’є ключем, а його Ярина все сама та й сама на хуторі, але і словом не впече, і поглядом не дорікне. Сприймав її завжди як належить, аж поки не втратив і не відчув, як це – бути самотнім, особливо високо в горах, де навкруги жодної живої душі, лише вітри свищуть.
Руслана тоді тільки гірко усміхалася, адже знала, як це – бути самотньою в багатомільйонному місті. Виявляється, географія та густота населення не мають у таких питаннях жодного значення…
А ще вони багато мріяли… Руслана малювала, заплющувала очі й бачила на подвір’ї в діда Йвана багато таких заблукалих, як і вона, душ. Тих, хто втратив свою Музу, а як жити без неї далі – не знав. Тут могла б бути чудова резиденція для митців, але не попсова, де all inclusive, хіба печеного льоду нема, а в дусі дикого туризму – тільки вкрай необхідні зручності, захоплюючі краєвиди і жодних тобі гаджетів, щоб відволікатися від головного. А старий музѝка, слухаючи її, погладжував шкарубкими пальцями свою скрипочку та непомітно усміхався у сиві вуса.
… Руслана дивилася крізь шибку, як дощ непроглядною сірою стіною відрізав її від усього світу. Краплі голосно стукотіли у вікно, наче втомлений подорожній просився на нічліг у першу-ліпшу хатину, зненацька заскочений негодою. Дерева послужливо гнулися під натиском сильного вітру, а ґрунтова дорога за воротами обійстя перетворилася у буро-сіру чваканину, що лише час від часу вдоволено побулькувала, коли їй вдавалося стягнути з ноги чиюсь калошу. Знову злива! Вже котрий день! А вона так надіялася, що хоч сьогодні визирне сонечко і вона зможе відвідати діда Івана, принести йому гостинчиків, бо хто зна, чи взагалі під силу за таких погодних умов спуститися з гір. Обернулася спиною до вікна і спересердя тупнула ногою. Усміхнулася, бо зрозуміла, наскільки це було по-дитячому. Увімкнула настільну лампу і сіла за стіл, де на неї чекали розкладені акварелі. Так, з якогось часу їй вже був непотрібний допінг у вигляді дідових пісеньок, на хутір їздила швидше за звичкою і тому, що їй дійсно подобалася компанія старого. Руслана знову малювала – натхненно, віддано, запоєм… Вмочивши пензлик у фарбу, почула тупотіння ніг у передпокої. Хтось нерішуче зупинився перед її дверима, не наважуючись потривожити.
На порозі стояла біла, як полотно, господиня із червоними від плачу очима. Прикушувала собі губи, та, зиркнувши на Руслану, враз затнулася, щоб за мить знову вибухнути сльозами.
— Дід Іван… – схлипувала. – Скрипаль ваш… Забрала його вода… Не підете вже до нього на хутір…
Руслані наче хтось у сонячне сплетіння дав. Важко дихала, ніби видерлася на Еверест, не інакше. Як же так?.. Та нащо ж він, дурник, звідти спускався? Що ж йому вдома не сиділося в таку зливу? Захитала головою, наче хотіла витрусити почуте зі своїх вух. А в голові рефреном, як на сміх, дідова мелодія:
Іванку, Іванку,
З того боку ярку,
З того боку ярку,
Пішла би-м до тебе,
Пішла би-м до тебе,
Взяла вода лавку…
— Ой не лавку вода взяла, – шепотіли Русланині губи, – ой не лавку, любий діде Іване…
А потім обернулася, відчинила шафу, витягнула стосик кофтинок і поставила у валізу. Нічого їй тепер робити в горах. Час додому…
***
Через півроку Руслана в картатій сороці із закасаними по лікті рукавами та вузьких джинсах, рясно оббризканих вапном, стояла на подвір’ї діда Івана і роззиралася навкруги. Ловила розсип сонячного проміння крізь гілля старої покрученої яблуні й усміхалася. Хатина сліпила очі своєю білизною, ретельно вимиті вікна віддзеркалювали навколишні пейзажі. Так, радіти ще ранувато, роботи непочатий край, чого лишень варті кільканадцять коробок, які колись мають стати столами, стільцями, книжковими полицями та іншими безумовно необхідними тут речами? Та все одно серце співало. Можливо, навіть дідову мелодію. Жінка сперла до дерева величезний шматок фанери, над яким трудилася другий тиждень, і відійшла на кілька кроків назад, щоб оцінити роботу. «Мистецький хутір «У Івана» – кинувся в очі напис. Гм, а нічогенька така кар’єра – від художника-ілюстратора до власниці творчої садиби?.. І хай вона вклала абсолютно всі свої заощадження та ще й добряче влізла в борги, усмішка не сповзала з її обличчя. Відчувала, що це те, що їй було потрібно. Зрештою, працювати вона може будь-де. Найголовніше те, що і старий скрипаль був би задоволений долею свого будиночка.
Вона зайшла всередину і легенько погладила дідову скрипочку на стіні, окинула оком інші старожитності, які збирала по селі для невеличкого музею.
«Що ж, Руслано, – думала про себе, – що там далі за списком? Не час відпочивати, на носі приїзд першого відвідувача, знайомого музиканта, якому терміново потрібно дописати альбом». А в тому, що він тут це зробить, художниця не мала жодного сумніву. Тут аура хороша. Творча.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
