5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Валентину Гальянову. Її оповідання “Нове життя” отримало диплом 1 ступеня.
Гальянова Валентина Олександрівна – член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України.
Ще навчаючись у середній школі, була членом літературно-мистецької студії «Мережка» та музичної студії «Дебют». Відтоді ставала переможцем різноманітних конкурсів і фестивалів учнівської творчості. Нагороди: Літературно-мистецька премія «Кришталева вишня» (2010),Міжнародна премія імені Олеся Гончара (2012), Коронація слова 2012 (диплом у номінації «Пісенна лірика»), Коронація слова 2013 (диплом лауреата за роман «Ходіння Туди й Назад»).
НОВЕ ЖИТТЯ
18:48. Час смерті Соломії. Звісно, навіть досвідчені судмедексперти не можуть визначити його настільки точно, проте саме такий час зафіксував відеореєстратор позашляховика, під колеса якого й вискочила дівчина. Можливо, за інших обставин вправний водій і встиг би загальмувати, але погана видимість о цій порі доби і слизька, ледве притрушена снігом дорога о цій порі року не залишили загиблій жодного шансу.
Та куди ж так поспішала Соломія, що не помітила величезного авто, яке мчало просто на неї? Які думки заполонили її мозок? Може, запізнювалася на важливу зустріч? Чи збиралася комусь щось дуже термінове повідомити? Хтозна. І тепер уже точно ніхто не дізнається.
* * *
Ну, чому? Чому я такий дурень? Чому не вислухав її тоді? Хоч би й по телефону. Адже ж не просто так вона дзвонила. Мабуть, мала сказати щось украй важливе. Бо ж як інакше пояснити те, що за півроку після нашої офіційної розлуки вперше подзвонила.
Кажу офіційної, бо насправді наші стосунки вже давно вичерпали себе, а не тоді коли шість місяців тому я таки прийшов на квартиру, де ми раніше проживали разом із Солею, і забрав решту своїх речей. Решту – це кілька старих светрів та сорочок, потріпану спортивну сумку (для тренувань вже давно мав нову, а цю можна брати на риболовлю) і якісь інструменти. Ми давно розбіглися з Солею, і якщо спочатку ще не поспішали повністю спалювати мости (ну, всяке може статися в житті), то вже дуже скоро зрозуміли, що разом не житимемо. І лише ці кілька непотрібних речей, як та монетка, яку кидаєш у фонтан під час туристичної подорожі до якогось міста, щоби знову повернутися, чисто символічно не давали розірвати тоненьку ниточку зв’язку між нами.
Та півроку тому я таки наважився і забрав зі свого старого помешкання, де Соля продовжувала жити вже сама, останні часточки себе. Так той день і став урешті офіційною датою нашого розставання.
Жоден із нас не шкодував про таке рішення. Розлучилися за обопільною згодою. Ніхто нікого не кидав, не зраджував, чи, не дай Бог, кривдив. Розійшлися, як дорослі цивілізовані люди. І могли би навіть залишитися друзями. Проте друзі якось підтримують зв’язки: час від часу зустрічаються, телефонують один одному, цікавляться справами. Ми ж із колишньою за такий довгий час не перетнулися жодного разу. І от коли вона тоді так несподівано зателефонувала, я мав би насторожитися. Адже не було жодного свята, коли зазвичай дзвонять навіть не дуже близьким, і ніяких катаклізмів у світі не сталося, щоб повідомити про це. А був звичайнісінький робочий день понеділка. Вірніше, кінець робочого дня. Важкого, бо тиждень лише починався, ще організм не відійшов від вихідних, а справ, які треба виконати, навалилася ціла купа.
Може, саме тому я, роздратований і втомлений, не зумів вислухати її. Бо хоч уже минула шоста година, я все ще сидів у своєму офісі на роботі і намагався доробити ще хоч трохи розпочатих справ, аби на завтра залишилося менше. І коли на екрані телефону висвітилося ім’я колишньої, то не здивувався (як мав би), а роздратувався. Коли ж вона без усяких передмов почала торохтіти, що має розповісти мені щось дуже важливе, то я просто зіслався на купу термінових справ і пообіцяв передзвонити, коли повернуся додому.
Може, інша жінка й наполягала би на своєму, бо справа (тепер це розумію) була важливою, проте не Соля. Адже за час, що ми прожили разом, вона звикла до того, наскільки я зайнята людина, як сильно віддаюся роботі. Тож коли я поринаю в якісь важливі справи, чіпати мене немає сенсу. Нічого не вийде.
От і цього разу вона просто зітхнула, попрощалася і вимкнулася. А я так і не дізнався, що вона хотіла мені сказати. А це ж було щось дуже важливе, не інакше. Ну, не могла мене Соля турбувати просто так, через дурниці. Ніколи цього не робила. Ніколи не відволікала від роботи. Не розповідала про свої проблеми. Ми й розійшлися без скандалів, зітхань і дорікань. Просто сіли на кухні за чаєм і зійшлися на тому, що нас ніщо не тримає один біля одного.
Так і було. За півроку я жодного разу про неї не згадував. Як і вона про мене. Принаймні на давала про це знати. А тут раптом…
І вона ж не наполягала на зустрічі. Просто хотіла мені сказати два слова. Тоді ж, по телефону. А я…
Але що, що таке важливе змусило її згадати про людину, яку викинула зі свого життя? Що могло й досі нас пов’язувати? Офіційно ми були не одружені, спільного майна чи бізнесу не мали. Що тоді? У нас навіть друзів спільних не залишилося. А може?.. А може, вона була вагітна? Але ж ми не бачилися шість місяців! Хоча для цього потрібно дев’ять.
Та ні! Ні! Не була вона вагітною. Інакше би про це вказали в результатах розтину.
А що, як вона дізналася про якусь хворобу? То чого б мала казати про це мені? А може, то щось таке страшне, що передається статевим шляхом і я теж міг бути зараженим? О, ні! Тільки не це. Терміново треба піти до лікарні і поздавати всі можливі аналізи. На всяк випадок.
Жах! Уже й не знаю, що думати. Бо ж не телефонують люди просто так, через дрібниці. Мало статися щось надзвичайне.
Але я вже точно ніколи про це не дізнаюся.
* * *
Ми з Соломкою ніколи не були надто близькими. І хоч різниця у віці не така й велика (всього чотири роки), проте не було між нами якогось такого особливого зв’язку. Хоч я, звісно, як старший брат, часом заступався за малу у школі, проте й це відбувалося вкрай рідко, адже Соломка булла ще тією штучкою, сама могла за себе чудово постояти.
Пізніше, коли я після дев’ятого класу пішов навчатися до училища, а ще через пару літ повністю випурхнув із родинного гнізда, наше спілкування з сестрою взагалі звелося до рідкісних зустрічей вдома у батьків на якісь традиційні свята, як-то Різдво чи Великдень. Бо й Соломка теж не довго затрималася в рідній оселі. Одразу після школи вступила до інституту і, здобувши освіту економіста, вдало знайшла собі роботу у солідній компанії. Гроші заробляла чималі, тож спокійно могла собі дозволити винаймати окреме житло ще й у хорошому районі міста.
Коли ж ми з малою обзавелися другими половинками, то вже й на родинні посиденьки до батьків не часто навідувалися – кожен прагнув святкувати з власними сім’ями.
Ха-ха! Сім’ями! Голосно сказано. То в мене сім’я – дружина, двоє курдуплів, для яких татко, наче Бог. А от Соломка з цим своїм Сашком не те щоб дітей не зуміли прижити, а й навіть майна спільного набути. Отак прожили кілька років під одним дахом ніби чужі люди, так і розсталися – спокійно, без скандалів, бо ж і сваритися не було через що.
Та що це я? Чому дивуюся? Мала ніколи не була особливо говіркою, відкритою. Тож якщо зі мною не ділилася своїми проблемами, то, мабуть, так і з чоловіком було. А хто ж таке терпітиме? Ми чоловіки любимо, щоб до нас зверталися за допомогою. А мала ще з дитинства сама намагалася вирішувати свої проблеми, як у школі, так і в інституті. Та й потім на роботі ніколи не просила підтримки. Хоч проблем у неї вистачало, бо ж роботу мала непросту – працювати економістом у великій компанії, мати справу з фінансами. Це вам не жарти. Колись у неї навіть дуже серйозні проблеми були. Може, й не раз, бо це я лише про одну ситуацію почув був, так – краєм вуха.
Я то в цих фінансових питаннях мало розбираюся, тож особливо не вникав, і Соломка не поспішала вдаватися в подробиці, єдине що зрозумів, що в неї серйозні проблеми з серйозними людьми.
Та сестра в мене розумниця і, звісно ж, знову все вирішила сама, нікого з рідних не посвячуючи. Як завжди. Я ще тоді дивувався: як це їй вдається – працювати з такими грішми, з такими впливовими людьми, і ніколи досі не потрапити ні до якої халепи.
Стоп! А може?…
Вона ж телефонувала мені незадовго до своєї смерті. Чого? Не мала взагалі звички дзвонити. Я ще тоді здивувався не на жарт.
Стою саме в пробці після роботи. Дивлюся – мала дзвонить. «Валерчику, братику, привіт. Я маю тобі дещо розповісти». І тут – як на зло – потік машин заворушився. Авто переді мною рушило, а те, що ззаду, вже сигналить. Я й собі газую. Вона ще щось говорить, та я вже не чую. Кажу: «Соломко, не чую тебе зовсім. Давай я додому приїду – перенаберу». І вона й погодилася. І наче й не образилася.
Та я й перенабрав. Правда, не одразу, як приїхав додому. Це ж таке. Поки повечеряв, поки всі новини від Тоньки вислухав. З Лялькою побавився, в Славка уроки перевірив. Там, дивися, вже й спати час. Але я згадав таки. Чесно. І ж подзвонив.
Правда, вже не додзвонився, а дізнався, що сестри в мене вже немає. І може, я останній, з ким вона говорила в житті. Бо ж загинула незадовго до сьомої, а мені дзвонила (переглянув потім список своїх контактів) одразу після шостої.
Але ж ніколи вона мені не дзвонила. Навіть коли планувалися якісь сімейні посиденьки, на яких батьки збирали всю рідню, то саме вони, а не сестра, видзвонювали мене і якось виманювали. І це ж треба – згадати про брата перед самою своєю смертю.
Смертю? Але ж це була не природна смерть, а загибель, нещасний випадок.
Стоп! А чи випадок? А може, це було заплановано? Може, це взагалі вбивство? Так, щось тут нечисто. Справу закрили. Водій не втік з місця ДТП, викликав швидку. Експертиза показала, що його вини в наїзді не було – сестра сама вискочила на проїжджу частину, чоловік гальмував, але погана дорога не дала можливості вчасно зупинитися. Словом, все, як слід. Але…
Але ж вона чогось мені дзвонила перед смертю. Не просто ж так. Що таке серйозне хотіла повідомити, що згадала про брата, якого ніколи в її житті й не існувало по-справжньому? Може, цього разу їй стало вже так скрутно, що й моя допомога не видалася б зайвою?
Однозначно, що так. Щось їй загрожувало. Не інакше, як проблеми на роботі. Це точно пов’язано з грішми. Не випадковість ця смерть. Вбили! От відчуваю, що вбили. Може, кому які гроші заборгувала, чи яку оборудку викрила на роботі. Соломка ж у мене була дуже чесна, вона би не мовчала про порушення. А якщо за ними стоять великі гроші, то можуть і вбити.
Так, щось не чисте з цією справою. Може, спробувати поновити її? В поліцію звернутися, натякнути. Але ж у мене жодних доказів, лише припущення. Я ж навіть тоді її не вислухав. От йолоп! Це ж треба було кілька хвилин. Вона ж би все по телефону сказала. Хоч знав би тоді, де шукати.
Але я вже точно ніколи про це не дізнаюся.
* * *
А Мія ніколи не міняється. Усе така ж гарна й молода, як і була десять років тому, коли ми випускалися з інституту, ще всі гарні й молоді, а не такі квочки, як тепер. Але як такою не стати, коли на тобі все господарство, чоловік, діти. Коли навіть угору ніколи глянути, не те щоб бігати по салонах краси, косметичних кабінетах. Це Мія могла собі все це дозволити, бо ж не була обтяжена нічим подібним. Вона не дбала, як би нагодувати своїх спиногризів, випрати-випрасувати. Струнка й підтягнута вона була, бо бігала на велодоріжці у спортзалі, а не по ринку з торбами в руках, а гнучка, бо розтягувалася на заняттях із йоги, а не з лопатою на городі.
От і залишалася моя люба подруга красунею навіть у труні, хоч і померла не своєю смертю, а її гарне тіло розвезло по асфальту.
Мія ніколи не мінялася, хоч і після закінчення вишу ми з нею майже не бачилися. А були ж найкращими подругами, не розлий вода. Такій дружбі всі заздрили, адже мало хто вірить, що дві жінки можуть не сваритися, не заздрити успіхам одна одної, не відбивати кавалерів. У нас були однакові смаки в усьому, ми й імена собі заради розваги прикольні придумали, скорочені від тих, що зазначалися в паспорті. Вона – Мія, бо Соломія, а я – Лана, бо Світлана. Та що там казати – ми навіть зовні були схожі. Так, я теж колись була худенька і свіженька. Це зараз мене так поглинуло сімейне болото, що немає часу ні на себе, ні навіть зустрітися зі старими друзями.
Бо чого ж тоді за ті десять років, що минули з часу закінчення навчання, всього лише кілька разів бачилася з одногрупниками? Ні, спочатку ми ще час від часу іноді зідзвонювалися й влаштовували собі невеличкі «дівишники», але то вже було зовсім не те, що дозволяли собі за часів навчання.
О, ми вміли погуляти! Іноді навіть і згадати соромно. Але чого, питається? Діло молоде. Ні до чого не прив’язаний, нічим не обтяжений. Це зараз, коли й навіть згоришся з якою подружкою вирватися в ресторан з нагоди дня народження, то весь вечір на телефоні і все дзвониш додому, аби дізнатися, чи вже повлягалися спати, чи помилися перед тим, чи воду перекрили і газ вимкнули. Ці мої домашні такі безвідповідальні.
То де тут не запустиш себе, не накопиш кілограмів на стегнах і зморщок на чолі? Це Мія могла бути вільною, яка хоч і прожила довго зі своїм цим громадянським чоловіком, проте хіба то був шлюб. Ні дітей, ні собаки, та й чоловік її, я так розумію, людина вкрай самостійна, тож повністю себе сам обслуговував.
Так, Мія могла би собі дозволити гуляти ночами на дискотеках, куди й нас, своїх колишніх одногрупниць, неодноразово кликала. Але якщо спочатку ми ще іноді виривалися, то вже коли остаточно обзавелися чоловіками й дітьми, все частіше відхиляли її поодинокі спроби витягти нас хоча б на каву, вже не кажучи про більш активний відпочинок. А з часом вона вже й перестала кликати. І взагалі зникла з нашого життя, навіть із мого, її найкращої подруги. Бо ж, зрештою, в нас і спільних тем для розмов не залишилося. Ми, молоді матусі, як не про кухню, то про свої чада тільки й можемо говорити, а їй, яка, певне, єдина з нашого потоку не мала сім’ї та дітей, навіть по телефону не було про що потеревенити.
Ось так ми й віддалилися майже повністю. Мія не дзвонила, а я й не нагадувала про себе. Тож ми й бачитися перестали. Он вона навіть і на зустріч випускників не прийшла, хоч я думала, що подруга перша прибіжить, і дуже засмутилася, коли не побачила її серед одногрупниць. Чому вона проігнорувала? Мала багато справ? Чи може просто не хотіла зустрічатися з нами, адже для чого ці здибанки існують – розказати про свої успіхи, чоловіків, дітей. А чим могла похвалитися вона? Нічого з цього не мала. Так, Мія красуня, багата й незалежна бізнес-вумен, але чи щаслива?
Зараз я кажу, що вона ніколи не міняється, все така ж неперевершена, як і в молодості, проте я ні на мить їй не заздрила. Навіть шкодувала подругу і щиро зичила їй щастя. Чекала, коли ж нарешті з’явиться той, хто змусить відчути її захищеною, хто подарує їй повноцінну сім’ю.
А може, вже й знайшовся такий? Точно. Мабуть, так і було. Бо ж чому тоді вона ні з того, ні з сього дзвонила мені того вечора? І голос її був веселим. Навіть якимось загадковим. Каже: «Ланочко, хочу з тобою поговорити про щось дуже важливе…».
А я – дурепа – саме робила з малим уроки, а він ще й так мене розізлив, що готова була об стіл цю дубину лупити, от і відправила подругу, не вислухала. Я не збрехала, що зайнята, що передзвоню, але ж могла б і вислухати. Ну, хіба ж то така вже важлива справа? Куди б ці уроки від мене поділися? Кожен же Божий день їх робимо. Та й якби навіть раз не зробили, кінець світу би не настав. А тут подруга, найкраща подруга, вперше за стільки років дзвонить і хоче щось сказати. Ясно ж, що це щось важливе. Не про погоду ж вона хотіла поговорити. Щось мало відбутися екстраординарне. А я… Відшила її.
Ох! А ще подругою називаюся. А людина ж хотіла щось важливе розповісти, поділитися чимось, а може, й пораду вислухати. От відчуває моє серце, що життя в неї мало налагодитися. Зустріла вона когось. Може, й до весілля готувалася. Бо чого ж мені дзвонила? Я завжди, ще тоді, як ми спілкувалися, казала, як хочу вже нарешті в неї на весіллі погуляти. Тож вона, мабуть, і хотіла поділитися своєю радістю. Але… Замість весілля, подруго, прийшла я на твої похорони. Навіть не поговоривши до пуття з тобою перед смертю. Сподіваюся, що новини твої були хорошими і померла ти щасливою.
Але я вже точно ніколи про це не дізнаюся.
* * *
Ой, доню ж моя доню. Бідолашна моя дитино. І що ж я за мати така, що не змогла вислухати свою кровиночку перед її смертю? Що не відчула материнським серцем, що має статися щось лихе? А от ти, моя Соломієчко, певно, відчувала свою смерть, бо чого ж тоді дзвонила мамі перед самою загибеллю. А я, мама, така була зла, що й не поговорила з тобою.
А все ж чому так? На роботі втомилася, ледве додому ноги приволочила. Бо що ж це за робота вже в моєму віці? З цими їхніми пенсійними реформами здуріти можна. Раніше, то вже би була на заслуженому відпочинку, а так то ще до шістдесяти волочися на цю кляту службу. А які з нас уже робітники? Посміховисько. Ні бажання нема, ні здоров’я.
От і батько прийшов з роботи і впав без сил на канапу. Бачу – тиск скочив. Стаю міряти. Уже думаю швидку викликати, коли, дивлюся, телефон дзвонить. Соломійка…
І я, стара дурепа, замість того, щоб зрадіти, розгнівалася. Бо ж кажу, й без того настрій поганий, так іще й за батька перехвилювалася. А тут, бачте, доня рідна намалювалася. А як я по сто разів телефоную то їй, то Валерику, в них ніколи нема часу для мами. А щоб сам хто подзвонив, вже не кажу про те, щоб забігти до батьків у гості, то й мови не може бути. Усе вони чимось зайняті, все кудись поспішають. А ми ж старі уже, і здоров’я геть нікудишнє. Тут є, а тут уже й немає у вас тата чи мами. Не думають діти про те.
Немає… Боялася, що помру й із дітьми не попрощаюся, а воно он як вийшло. Сама тепер свою донечку ховаю.
І вибрала ж такий час ображатися на дитину. «Передзвони», – кажу. І голос у мене тоді, мабуть, був крижаний, бо ж розлючена, бо за чоловіка злякалася. От заберуть зараз до лікарні, а грошей – катма. Вони ж, діточки, не подзвонять, не поцікавляться, як ми живемо, як здоров’я, чи на все вистачає.
А вона ж подзвонила! А вона ж хотіла мені щось важливе сказати! Та що важливе? Певно, просто відчувала, бідолашка, смерть свою. Вона завжди в мене дуже чутлива була. От і вирішила подзвонити, попрощатися. А кому ж іще дзвонити перед смертю, як не рідній матері? А я…
А я навіть не вислухала тебе, моя бідолашна дитино.
18:00. Час, коли Соломія вирішила почати нове життя. Саме тоді вона збагнула, що пора скористатися порадами свого психоаналітика, до якого ходила останнім часом. Вони довго аналізували проблеми жінки, і лише на крайньому, шостому за рахунком сеансі вирішили вдатися до практичних дій. Щоб налагодити своє життя, Соломія мала відновити добрі стосунки з найріднішими людьми. Почати лікар радив із простих телефонних розмов.
Це була гарна ідея. Та Соломія так давно не спілкувалася зі своїми рідними, що навіть і не знала, з чого ж почати розмову з кожним. Не дзвонила вона ні друзям, ні батькам ні тоді, коли мала проблеми, ні коли траплялися гарні новини. Про що ж із ними говорити зараз? Про погоду? Не зрозуміють. Ще, чого доброго, налякаються. Подумають, біда якась сталася.
Але терапія є терапія. Лікар сказав дзвонити – слід дзвонити.
І коли вже котрий абонент не знайшов для Соломії й кількох хвилин, і коли вона в розпачі гортала телефонну книгу свого айфона, в надії знайти серед сотень номерів когось, хто таки не відштовхне її, сльози почали застилати жінці очі, тож вона сама й не помітила, як вискочила на трасу, якою з великою швидкістю мчав позашляховик…
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
