Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Софія Шишковцова – Я – Санта

— Оленів?

— Так, справжніх Сантиних оленів…

— Там Лудольф, Віксен, Блітзен, Доннел…

8 оленів стукотіли копитами, набираючи розгон. Лише секунда і запряжка здійметься у синє зоряне небо….Чорт! Вже 9! Мама мене приб’є, якщо Соля ще не спить!Я підхоплюю маленьку і закопую у  блакитній ковдрі з ведмедиками.”Спи, Ельфе.Мама скоро прийде…Твої олені чарівні.”

Це прозвучить як кліше, але є дещо, що може поділити життя на до і після.Щось,що кардинально змінить все. На краще чи на гірше.

2018 рік; 13 грудня; 2:50

П’ятниця. Шматок маминого яблучного пирога досі зберігає тепло. Раптом з радіо долунав голос директора, викликаючи мене до себе. Чорт! Він дізнався, що я побувала у архіві сьогодні вранці??? Нік, ти мій боржник.

Ватяні ноги не хотіли підніматися аж на 4 поверх.Погане передчуття душило.

— Ксеня, Ти бачила новини? — було відчуття, що він щось приховує.

— Ні, а що?

— Мені жаль.Можеш не ходити до школи, скільки тобі потрібно…

2:10. Дитсадок. Мама. Соля. Пістолети. Постріли. Тато. Тато…

— …  Мій тато — власник фірми страхування.Він не міг.

— Слухай, я не…

Я люблю шукати логічні зв’язки.Це єдине, що дає мені розуміння серед цього хаосу, що зветься життям. Але зараз…Не можу знайти жодного пояснення чому мій добрий та лагідний тато вбив Солю і відправив маму до лікарні.Чи це заздрість робить таке з людьми?Ми не мали права бути щасливими без нього.Принаймні він у цьому був впевнений.

На підвіконня сіла синиця.Ледь нахилила голову.Цікаві чорні очі уважно дивилися крізь скло. Раптом струснула крилами і полетіла.

— Соля…

— Що?

— Вибачте, маю іти.

Я вибігла на вулицю.Проминула зі сотню святкових магазинчиків, ялинку на головній площі. Брр… Холодно. Заховала руку у кишеню і намацала телефон. Клік, клік, сенд.

“Зустрінемось?” — КС

“Звичайно.Де?”— Нік

“Вірменська* ?”— КС

*Вірменська вулиця.Львів

“ОК”— Нік

Чого ж я така психопатка? Ні з того ні з сього вибігла на вулицю у самому лише светрі.Кажуть, всі жалкують по – різному. Мабуть, у мене їде дах.

— …

— …

— Я знаю.

— Гм?

— Ти не маєш вдавати з себе сильну. Ти можеш бути відвертою зі мною. Прогуляємось?

Розповісти все виявилося легше, аніж здавалося.Нік уважно слухав і про любов Солі до Різдва, і про те, як тато 4 роки тому покинув нас, бо хотів зробити собі кар’єру, і навіть про те, як синичка на підвіконні нагадала маленьку, бо вона була така, така… Жива.

Пауза. 2 секунди. 10. Хвилина.

— Я вірю тобі.

— Так? — Гаряче густе задоволення розтеклося по всім капілярам.

— І ще я вірю, що, незважаючи на те, як важко в це повірити, це не кінець твого життя.Будь ласка, хоча б заради неї, не заради мене чи твоєї мами, заради неї.Будь Сантою заради Солі. Я розумію, треба час…

— Я…Я спробую.Дякую.

— Зачекай!

Не стрималась.Ні, я не спробую!

Він справді думав, що я так просто забуду Соломійку?А я ще заради цього бовдура  прокралась зранку в архів, щоб викрасти відповіді до тесту.

Плакати, ярмарки, радіо

Різдво у Львові лише нагадує про те, що так хочеться забути…

На розі з’явився старий будинок.Завжди забуваю, що це наш дім, він ще й досі не став затишним.Хоч тато і надсилав нам гроші, я лише недавно зрозуміла, що їх було не так багато.Вистачало лише на основні потреби, меблі були з старої вілли, що тепер належить татові.

Я плюхнулась на постіль і поринула у сон.

2018 рік. 14 грудня. 8:47

Задеренчав телефон:

— Ммм…Алло…Мама???Я гадала, що…

— Ксеня, сонце, як ти? — по тій стороні почувся хриплий голос мами.

— Це я маю у тебе питати.Як ти? Мене не пускали до тебе.

— Вже краще.Я скоро повернуся.Я маю піти на роботу.

— Тобі не можна!

— Ти знаєш, що я мушу. Може скоро заробимо на відпочинок у Туреччині…Я, ти і … — Раптом мама розридалася. — Вибач — схлипує — це я маю тебе
заспокоювати… просто… Я втомилась від втрат… Спочатку твій тато, а потім Соля. Ти вже доросла, ти можеш, розуміти мене.

— Так. Я розумію, я намагалася стриматись, але не змогла.

— Шшшшш… Якби Соля була тут, вона б не хотіла бачити нас сумними… — було відчутно, що мама заспокоювала цим не лише мене.

— Ти береш участь у шкільній виставі? — вона раптово перевела тему.

Кожного року вся паралель 7 класів влаштовувала виставу на зимові свята.

— Ні.Тобто, так…

— Це чудово. Я випишусь з лікарні і обов’язково прийду.Мій час закінчився.Добре, бувай, сонце.

Гудки.

“Якби Соля була тут, вона б не хотіла бачити нас сумними…”

Мама права. Соля любила нас.Маленька жвава п’ятирічка не зрозуміла б чому і не хотіла б бачити своїх рідних такими…

Може Нік також був правий.

Заради Солі…

— Я завтра буду у школі. — КС

— : ) — Нік.

2018 р. 15 грудня 9:20

На перерві я підійшла до керівнички Оксани Михайлівни:

— Можу я бути Сантою?

— О, Ксеня…Ти ж знаєш, ти не мусила приходити сьогодні…

— Я знаю.Але…Можу я бути Сантою у різдвяній виставі?

— Так, звичайно, якщо хочеш.

Перша репетиція сьогодні після уроків.

— Я прийду.

Перша усмішка Після.

21 грудня.2018 р.9:30

Сьогодні день вистави. Нам дозволили прийти пізніше, тому я кручусь перед дзеркалом у своєму костюмі. Мамі дозволили витратити трохи з заощаджень на відпочинок до Туреччини щоб його купити.Матово червона тканина контрастувала з моїм “воронячим” волоссям, а балабон весь час спадав на очі.Я виглядаю смішно, але мені байдуже.

— Що ж, для тебе, Ельфе…

 Я усміхаюсь до свого відображення.

Я вдягаюсь, беру ключ і виходжу з будинку.

Плакати, ярмарки, радіо.

Все на вулицях Львова нагадує про найпрекрасніший день у році — Різдво.

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.