10.4 C
Kyiv
П’ятниця, 29 Березня, 2024

Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Сергій Микитюк – Для неї троянди більше не пахнуть

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Сергія Микитюка. Його оповідання “Для неї троянди більше не пахнуть” отримало диплом 1 ступеня.

Для неї троянди більше не пахнуть

Ці рельєфні будинки неодноразово бачили те, про що не можуть розповісти. Скульптури, що спостерігали зі стін своїм загрозливим виглядом могли як залякати та підтвердити свою велич водночас. В дощ вони виглядали ще більш зловісно. Краплі води, що спадали із неба, стікали по їхнім обличчям, про те скульптури продовжували непорушно стовбичити над головами.

Приблизно таку картину побачив Алекс, коли наблизився до будинку із химерами та скульптурами на фасаді. Лило неначе із відра. Негода затягнулась. Вже декілька днів підряд дощ падав без перестану. Хлопець зупинив свій автомобіль неподалік від дубових різьблених дверей.

Запаливши цигарку, він роздивився навкруги. На вулиці не було жодної душі. Світилось лише у одному будинку, куди він прямував. Попри негоду, там була у розпалі вечірка. Алекса також було запрошено, але він ніяк не міг зважитись переступити поріг будинку. Щось на підсвідомому рівні інтуїції стримувало його.

– От вже цей дощ, – прошепотів він та підняв плечі в гору, ховаючи шию. Його тілом пробіглись мурашки.

Алекс вчергове затягнувся та випустив клубок диму у лобове скло.

– Робота є робота, – сказав він і натягнув комір пальта якомога вище. Ви
йшов із автомобіля і наблизився до дверей. Не встиг він постукати, як двері відчинились.

– Ласкаво просимо! – сказав літній дядечко вдягнений у фрак. Своїм виглядом він нагадував британського дворецького. Та й говорив він так же само – без емоційно та холодно. Від його голосу віяло зневагою та відсутністю жодної цікавості до Алекса. – Панянка Марина чекає на Вас, прошу слідувати за мною.

Дворецький зачинив двері і рушив, хлопець пішов слідом. В Алекса перехопило подих від величі, яка відкрилась навколо. Все те лякало і заворожувало водночас. Старі сходи із червоного дерева, що вели на другий поверх, золота люстра із десятками свічок, антикварні меблі, старовинні картини, гобелени, опудала тварин.

Шум, що доносився із другого поверху трохи відволік його від інтер’єру. Вечірка, на яку він був запрошений, продовжувала вирувати. Декілька пар ніг танцювали фокстрот від чого люстра розхитувалась із сторони у сторону, а від басових звуків – тремтів кришталь, що стояв на столику біля одного із вікон.

Перетнувши зал на першому поверсі, вони увійшли у бібліотеку.

– Можеш бути вільним Ізяслав, – мовила господиня будинку і винуватиця свята.

– Слухаюсь, – відповів дядечко у фраку і відкланявшись, повернувся назад у зал, зачинивши за собою двері.

– Присідайте, Алекс, віскі, мартіні, коньяк? – одразу запитала Марина.

– Коньяк, – відказав хлопець і пройшов поближче до каміну, що палахкотів грайливим вогнем.

Контраст у освітленні на мить збив його із пантелику. Бібліотека освітлювалась лише вогнем із каміну. І йому довелось декілька секунд звикати до цього. Він чув голос господині, але ніяк не міг роздивитись у що вона одягнена і як виглядала у ту мить. Її тіло рухалось безшумно. Лише тінь час від часу з’являлась та зникала. Наливши спиртні напої, вона прошмигнула крізь усю бібліотеку і зупинилась у лічених сантиметрах від хлопця.

– Ось, прошу, – простягла йому бокал із коньяком.

Алекс глянув на неї і зачарувався. Бліді жовті тіні бігали на її обличчі, а в очах горів ледь помітний вогник, що відбивався від язиків полум’я із каміну. Яскраво підведені губи та нафарбовані нігті додавали ще більшої спокуси та доповнювали темно червону сукню, яка у напівтемряві здавалась бордовою. Від дівчини линув спокусливий запах парфумів, від яких паморочилось у голові.

Алекс взяв із її рук бокал. Його долоні спітніли, а під сорочкою виступив піт. Стало важко дихати. Марина злегка посміхнулась, задоволена собою, що змогла справити на хлопця потрібне враження, повернулась у сторону і попрямувала у тінь. Зупинившись біля одного із стільців, що стояв подалі він каміна, присіла так, що обличчя заховалось у напівтіні, а на видноті залишились прямі та тонкі ніжки – праву із них вона елегантно поклала поверх іншої – та права рука, яка тримала мартініку.

Хлопець пригадав те, якою вона увійшла до нього у офіс. Заплакане і спухле обличчя, червоні очі та покусані губи. Тоді її голос був невпевненим, а рухи невротичні. Вона говорила до нього ледь тихим і зляканим голосом. Назвалась Мариною Богуцькою. Благала про те, щоб захистив від небезпеки, яка їй загрожувала. Марина періодично витирала із-під очей сльози. Губи в неї тремтіли. Алекс подав їй воду, щоб трохи заспокоїти і водночас роздивитись із близька. Блідо-смертельна шкіра не додала оптимізму.

Дівчина і надалі промовляла, що не може спокійно спати із того часу, як все почалось. Хтось їй надсилав записки із повідомленнями. В одних були погрози, в інших інформація, яку знала лише вона. Та найчастіше її звинувачували у тому, що вона занапастила свого батька. Мовляв саме через неї в нього стався серцевий напад і через те, що Марина в черговий раз була на гульках, вчасно не було викликано медичну допомогу.

Далі вона знову плакала і благала Алекса про допомогу.

– Я нікому не довіряю, – казала вона. – Ці записки надсилає хтось із близьких людей. Я не знаю хто… Не маю найменшого уявлення… Тому я нікому не можу довіритись. Лише хтось такий чужий, як ви можете мені допомогти. Я благаю вас! – на цьому вона знову заридала. Алекс запропонував їй випити заспокійливого, але Марина попросила цигарку. Вона курила жадібно. Глибоко втягуючи дим у своїй легені, наче спраглий подорожній у Сахарі воду.

Закінчивши курити, Марина продовжила говорити. Вона розповіла, що в неї через два дні день народження. Буде гучна вечірка та багато друзів та знайомих. Вона вже якось звиклась із думкою про ті погрози, які отримувала час від часу, та останнє розхитало її нерви. В останній записці хтось перейшов від погроз до попереджень. Незнайомець писав, що уб’є її на дні народжені і що цього не відвернути, то ж вона повинна змиритись із своєю долею.

– Я розумію, на який я ризик іду. Але якщо цей божевільний і справді наважиться перейти від слів до справи… – промовила вона. – Я не хочу помирати…

– Можливо краще відмінити свято?

– Ні! – викрикнула вона. – Ні в якому разі! Ніхто не повинен дізнатись про те, що відбувається насправді! Свято має відбутись за будь яку ціну! Все вже давно
організовано і відмінити не можливо. Мені просто потрібен захист. Ви мені допоможете?

– Звісно, – відповів Алекс. – Залиште мені записки та всю інформацію, яку потрібно і я допоможу Вам.

Отримавши ствердну відповідь, вона пішла, заховавши своє бліде обличчя та червоні очі під великим капелюшком, а Алекс залишився у роздумах, як їй допомогти.

– Я весь день думала, – вивівши його із роздумів, промовила Марина напівпошепки, – як правильно тебе представити гостям. Та я, – замовкнувши на хвилю та випивши із бокалу, вона продовжила – так і не змогла придумати хорошого пояснення. В моєму колі всі один одного знають. Ми наче у консервній банці, варимось у одному котлі, граємо у різні жорстокі ігри, вдаємо, що закохуємось… Та це не має значення.. Отже, тобі потрібно перевдягнутись офіціантом і ходити поміж гостей із тацею, наче ти ним і є. Це єдина можливість провести тебе до інших.

– А як щодо інших? Вони одразу дізнаються, що я не із їхніх?

– Це так, але я і це передбачила. Всі офіціанти набрані окремо. Вони не знайомі між собою, тож це не буде виглядати дивним, якщо добавиться ще один.

– І що в сутності я мою робити, що б захистити Вас?

– Це не мене треба запитувати, – відповіла Марина і повільно піднялась на ноги.

Підійшовши до Алекса майже в притул, вона сказала:

– Все, що тобі потрібно, знайти того, хто не дає мені жити. Він точно буде тут. Рано чи пізно хтось щось промовить, зробить якийсь рух, а далі твоя черга діяти. І пам’ятай мій любчику, ніхто не повинен дізнатись хто ти і чому тут. Те, що відбувається у моєму житті відоме трьом людям і якщо щось піде не так …

Від її парфумів, голосу та подиху у Алекса пробігли мурашки по шкірі. Вона так і не закінчила фразу та поглядом промовила набагато більше. Погляд левиці, яка в любий момент може тебе проковтнути і не подавитись, обіцяв небезпеку. Але водночас він вабив. Заманював у невідомий світ заборон та ризику.

Алекс кивнув їй у відповідь і вона продовжила:

– На стільці форма, перевдягнись, я не дивитимусь, – промовивши це, Марина відійшла до вікна і стала дивитись на вулицю.

Поставивши бокал, хлопець швидко змінив свій костюм на потрібний одяг. Проте весь час його не покидало відчуття, що Марина продовжувала спостерігати за ним. Принаймні краєм ока він бачив, що полум’я від каміна яскраво відбивалось від скла та дивитись туди, де стояла Марина він не бажав. За якихось декілька миттєвостей у кімнаті його почало до неї тягнути, наче до магніту.

– Все, я готовий! – промовив Алекс та знову підійшов до каміну.

– Тоді йди, Ізяслав проведе тебе.

Варто було їй лише сказати ім’я дворецького, як двері відчинились і він з’явився на порозі. Його обличчя і надалі було кам’яне і без емоційне. Він став посеред проходу та показав у сторону холу.

Ще раз глянувши на Марину, яка саме повернулась до нього спиною та продовжила дивитись у вікно, Алекс попрямував у хол, поспішаючи за дворецьким. Той же швидко пройшов до вхідних дверей, потім пішов прямо та повернув праворуч. Алекс ледь не врізався у нього, коли той різко зупинився біля дверей із номером 8.

– Тут знаходиться погріб. Вам доведеться періодично ходити сюди за спиртними напоями. Далі по коридору кухня, а за нею…

І дворецький перелічив місця розташування кожного закутку. Куди можна було іти, а куди зась. Окрім того він провів невеличку лекцію, як правильно себе поводити серед гостей, як тримати руки і тацю із напоями, щоб бува не перевернути ні одного бокалу.
Коли він говорив про це, то обличчя і надалі залишалось спокійним та без емоційним, однак очі почали палати та світитись. Скидалось на те, що робота приносила йому неймовірно задоволення, але повчати молодших він любив все ж таки більше.

ІІ. Алекс

Той вечір… Я згадував про нього безмежну кількість разів. Прокручував у голові кожну деталь та ніяк не міг зрозуміти, що ж все ж таки пішло не так.

Отримавши настановив від дворецького, я почав грати роль офіціанта. Взявши дві пляшки вина, ми віднесли його на кухню та відкоркували. Далі Ізяслав показав мені як правильно його розливати у бокали і, склавши все на тацю, спрямував мене до гостей.
Спершу все ішло як по маслу. Я піднявся на другий поверх крутими східцями. Перевів подих і увійшов у залу, де відбувалась вечірка. Ніхто на мене не звернув увагу. Я був як невидимка для присутніх. Склалось таке враження, що я лише елемент декору. Якась дрібна ваза, що вміє рухатись. Беручи напої із моєї таці, гості не дивились на мене. Звісно це грало мені на руку, але перші декілька хвилин я не міг звикнутись із такою думкою.

Що ж до гостей. Їх було не менше ніж тридцять. В основному це були дівчата віком від вісімнадцяти – дев’ятнадцяти і до тридцяти із лишком. Всі були вишукано одягнені. Яскраві кольори їхніх суконь контрастували одна на фоні іншої та це додавало загальній картині яскравості. Коштовне каміння, яке було у кожної і на пальцях, і на шиї, і на вухах, доповнювало картину, роблячи її ще більш розкішною.

Що ж до чоловіків, то їх було не більше десятка. Переважна більшість прийшла сюди із кимось із дівчат. Однак двоє-троє були знайомими лише господині, то ж їм було не надто комфортно. Вони стояли осторонь, спостерігали за присутніми та переступали із ноги на ногу. Їх я зауважив не одразу, але висновки напросились самі. Вони не входили до вищого кола дітей багатіїв, які зараз із вдаваним смаком випивали дороге шампанське та вина. Одягнуті вони були теж пристойно, тому швидше за все вони були колегами Марини.

Щодо офіціантів. Їх і справі було не багато, близько п’яти чоловік. Вони повільно походжали між гостей, пропонуючи їм випивку та закуски. Одягнуті були у такий же одяг як і я. Кольори підібрані так, що ми немов зливались із інтер’єром приміщення. Хоча для гостей це немало ніякого значення. Вони не звертали на офіціантів увагу, навіть у ті моменти, коли ті проходили поміж них.

Пізніше, десь за півгодини, як я увійшов на другий поверх, з’явився джазовий гурт, який почав грати класичні композиції із двадцятого століття. Декілька пар закрутились у танці, але решта лише повернула голови у їхню сторону та продовжили обговорювати своє.

Щодо до мене, то я почав походжати поміж присутніх та прислухатись до розмов. На довго затримуватись біля кожного не вдавалось, тому у більшості випадків я чув лише уривки розмов і не більше. Скажу по правді, нічого особливого у них не було. Вони, як і всі люди на землі пліткували одне про одного, інколи поливали брудом когось із знайомих або присутніх, або ж обговорювали якісь питання. Так як більшість із них були дівчата, то і розмови стосувались кіно, суконь, діамантів та інших речей, які явно не цікавили чоловіків. Ті намагались відходити у такі моменти подалі і пити вино, тільки щоб не чути чергових побрехеньок.

Найгірше було двом у синіх костюмах із смішними краватками із лебедями та трояндами відповідно у кожного із них. Вони постійно були поряд із своїми дамами і скидались швидше на шалено закоханих. Вони постійно намагались догодити своїм обраницям і намагались не відходити від них ані на крок. Коли ті вели якісь розмови, робили такий вигляд, наче слухають лекцію із квантової фізики, а коли ті жартували, сміялись голосніше за інших. Можливо б якби не останнє, то вони б не виділили себе серед інших. Хоча, на фоні худорлявих та блідих багатіїв вони виділялись суттєво, адже мали смагляву шкіру, підтягнуту статуру та накачані м’язи, що випирали із під костюмів.

Що ж до згадок про господиню, то їх було також доволі багато.

– Вона неймовірна, – говорила рижа дівчина у білій вечірні сукні, стоячи поряд із трішки старою блондинкою із дуже великими грудьми. – Стільки всього встигати робити, особливо після того, як помер її батько, а згодом і мати. Як вона лише витримує все це. Ось, поглянь, навіть вечірку зробила. Звісно це не ті, які ми проводили за часів нашої бурхливої юності, але все ж таки вона не закрилась від світу.

– Ще б пак, вона і справді неймовірна. Про те останнім часом стала занадто загадковою. Колись Марина б літала поміж гостей і веселила всіх своїми жартами, розіграшами та веселощами, але сьогодні лише всіх привітала, коли ми сходились і більше не з`являлась на людях.

– Я чула, що вона навмисне так робить. Певно хоче підігріти ще більше до себе інтерес, вдягнути якусь дуже вишукану сукню або нові коштовності та вразити присутніх.

– Особливо тих двох, які стоять у куті і не можуть дочекатися поки вона вийде. Кажуть вони дуже багаті, але зануди ще ті. Працюють у компаніях своїх батьків, але самі, чесно кажучи, тупі та ліниві.

– Ой і не кажи…

Наступні, кого я підслухав, були дві брюнетки, у меншої було довге хвилясте волосся, а в іншої пухкі та великі червоні губи.

– Знову вона всіх розігрує. Сподіваюсь, що цього разу не буде чогось жорстокого. Ніколи не забуду те, як вона знущалась над нами. Постійно показувала свою вищість, те що її батько найбагатший, те що вона найкраща. Сама ж насправді ще те стерво. Навіть ця вечірка – черговий маскарад, тільки б якогось лиха не трапилось.

– Ти про що? Вона змінилась, повір мені. Днями вона зателефонувала мені і ми поговорили по душам. Повір, Марина вже не та, якою колись була. Втрата батьків все у ній змінила. Тепер вона добра, чуйна, хоча і стала більш замкнутою. Але поглянь на це із іншого боку, вона тепер власник великої компанії, якою не так вже і легко керувати. Кожного дня їй доводиться приймати важливі рішення. Я б так не змогла. У мене немає такого вміння.

– Зате у тебе є щось інше, – і пошепки додала, – я знаю де тут спальня, ніхто не помітить, якщо ми тихо вислизнемо на декілька хвилин… – і, провівши кінчиком язика по своїх губах, вона поклала порожній бокал мені на тацю і пішла. Її подруга на довго не затрималась. Через декілька секунд пішла слідом.

Інша пара обговорювала проблеми компанії. Це було двоє хлопців, які стояли біля стіни і робили вигляд, що насправді їх нічого не цікавить і прийшли вони на вечірку лише із ввічливості.

– Я чув, що справи компанії не дуже. Після смерті її батька, вона провела декілька сумнівних операції і прогадала. Подейкують, що це може загрожувати компанії банкрутством.

– Знаєш, я чув те саме. Навіть якісь деталі виплили. Це була операція, пов’язана із китайцями. Марина придумала перенести виробництво одного із заводів у Китай. Все спершу йшло як по маслу, але варто їм було зробити перший транш, як китайська фірма вмить збанкрутувала, а її керівники безслідно зникли разом із грошима.

– Я уявляю, як себе зараз почуває Марина. Нелегко їй.

– Ось тому ми і тут, підтримаємо її, а там може і нам вдасться відкусити кусок торта. Ти договір із собою взяв?

– Так, знайдемо слушну нагоду, коли вона буде п’яна і переконаємо її, на скільки наша ідея геніальна! Може хоч цього разу вдасться залучити спонсора до нашого проекту, а то мої батьки категорично відмовились від того, щоб я вчергове їхав у Африку і відкривав там бізнес. Але вони не розуміють, на скільки він вигідний! Повір мені, я вже все прорахував

– Та вірю, вірю. Сам давно хотів би виїхати звідси.

Окрім цього, я ще дізнався на скільки всі її не любили. Так, в ту мить більшість її жаліла і підтримувала та це була звичайна показність із їхнього боку. Вони заздрили Марині, обговорювали її вади, насміхались із того, що вона так і не змогла знайти собі хорошого хлопця, що зробила собі двину пластичну операцію та схудла майже кілограм на двадцять, почала вдягати перуку, хоча у неї і завжди було прекрасне волосся.

Потім Марина викликала кожного до себе у бібліотеку. Гості по черзі заходили до неї та вітали із днем народження, співчували про втрати, вдавано бажали всього найкращого. Зрештою всі повернулись назад у залу на другому поверсі, а мене покликав Ізяслав, який повідомив, що господиня хоче вина.

Мені знову довелось спуститись у льох та відкоркувати найдорожче із тих, що було у колекції Марини.

Коли я увійшов у бібліотеку, вона стояла на тому ж місці, що і тоді, коли я виходив. Попросила розповісти, що я дізнався від гостей. І я розказав. Вона спершу ніяк не відреагувала на сказане мною, але потім розчаровано глянула у мою сторону.

– Я очікувала від тебе більшого, але в тебе ще є час. Вечірка ще не закінчилась.
Вона підійшла до мене, взяла із таці бокал, пройшлась кімнатою попри камін, на мить затримавшись біля нього, і знову повернулась до вікна.

– Я очікувала від тебе більшого, – мовила вона напівпошепки і надпила.

За мить їй стало погано, вона щось крикнула і впала на підлогу. Поки я підбіг до неї, вона була мертва, а на губах, які залишались усміхненими, виступила біла піна і від неї ішов запах ціаністого калію.

Далі все відбувалось як у кошмарі. З’явився Ізяслав і скрутив мене, потім приїхала поліція і забрала у відділок. Як виявило розслідування, на бокалі окрім відбитків Марини, були лише мої. Померла вона від отрути, а саме ціаністого калію, який нібито їй підсипав я. Присяжні були категоричні і одностайні та визнали мене винним у навмисному вбивстві.

Я так до кінця нічого і не зрозумів. Мене просто підставили

ІІІ. Ізяслав.

Коли все було залагоджено, з похороном покінчено, а Алекса засуджено на довгий термін, Ізяслав все одно не знаходив собі місця. Він у всьому звинувачував себе. В першу чергу через те, що не вберіг господиню. Він був із нею дуже давно і став для неї майже батьком. Попри свій характер, він мав до неї теплі почуття і та трагедія, що розігралась на останньому дні народженні добила його. Декілька тижнів він не знаходив собі місця та не міг оговтатись від того, що трапилось. І навіть коли процес закінчився і здавалось, що можна було б із полегшенням видихнути, він так і не зрозумів мотивів Алекса. Для чого йому було убивати господиню? Це питання мучило його щоночі.

З часом він звикся із тим, що довелось пережити і вгамував свої емоції. До нього повернувся відносний спокій.

Та одного дня йому надійшов лист. Це був конверт вишукано оздоблений та підписаний акуратним каліграфічним почерком господині. Адресувався він йому.

Дворецький спершу не знав куди себе подіти. Він півдня ходив із кімнати у кімнату і не міг вирішити, відкривати його чи ні.

Ближче до вечора, він все ж прийняв рішення та розкрив його. Це і справді був лист від його Марини Богуцької.

«Дорогий Ізяслав,
Якщо ти отримав цей лист, то я вже мертва. Я тобі безмежно вдячна за все, що ти робив для мене і не сумніваюсь, що ти і надалі вправно керуватимеш усім. Прошу тебе знищити цей лист після прочитання і надалі дотримуватись мого заповіту.
Так ось, в мене є дочка. Я народила її від мого батька. Одного разу, коли мені було шістнадцять, він зґвалтував мене і я завагітніла. Звісно, маючи таку купу грошей, він міг змусити мене зробити і аборт, і народити дитину, і навіть переписати її на себе.
Так ось, я народила і він її у мене забрав. Декілька років я не могла її знайти. Та доля посміхнулась. Батько сам виказав де вона є, коли був п’яний і тому мені вдалось переховати її. Зараз дівчинці десять, звати її Гельга і живе вона у Німеччині, контакти, як її знайти внизу листа. Тепер ти її опікун, то ж бережи її. Всі формальності я уладнала і юридично оформила.

Коли батько помер, я дізналась, що у нього був іще й позашлюбний син. Згідно із останнім заповітом, який він складав незадовго перед смертю, все мало б відійти йому. Я, звісно, не могла із цим змиритися. Спершу я підсипала батькові у вечерю снодійне, а далі зуміла змусити його прийняти смертельну дозу ліків від болів у серці, а заповіт, який він ховав у сейфі – знищила.

Здавалось, що все мало б налагодитись. Та моя матінка, будучи дуже наївної, не витримала втрати чоловіка і також померла від серцевого нападу. Ось така гірка її доля. Чоловік її зраджував на ліво і на право, ґвалтував свою дитину, а вона все одного була вірною йому до самої кончини. Любов, все ж таки, сліпа.
Як ти вже знаєш, я недавно проходила обстеження. Так ось, як виявили аналізи, я смертельно хвора. Не знаю як, але я захворіла на рак. Всі досліди були невтішними, то ж все, що мені залишалось – це до останнього насолоджувати життям та доживати останні дні.

Та одного дня я придумала план, як померти гідно і водночас підставити свого зведеного брата. Я найняла його, батько все ж таки не шкодував на нього грошей і допоміг отримати диплом юриста, і вирішила розіграти чи то комедію, чи то трагедію, де кінцем мала б стати моя смерть. Та оскільки ти читаєш цей лист, значить я мертва, а результат історії тобі відомий.

Ще раз хочу подякувати тобі за все і бережи мою доньку. Після того, як я знайшла її, я все ж не могла на неї дивитись, адже вона нагадувала мені про те, що трапилось десять років назад. Та ти зовсім інший – ти зможеш подбати про неї.
І ще одне, інколи принось будь ласка мені троянди на могилу, хай вони для мене більше не пахнутимуть, як раніше, але ти ж знаєш, як я їх люблю.

З любов’ю, Марина»

В кінці ще додавалась інформація про Гельгу. Дочитавши листа, Ізяслав знесилено опустився на диван та вперше у житті щиро заплакав.

Кінець

***

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.

ПО ТЕМІ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

ОСТАННІ НОВИНИ

ПОДІЛИТИСЯ З ДРУЗЯМИ

ми у соцмережах

10,086Вентиляторитак