5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Романа Гульцьо. Його оповідання “Невмита країна” отримало диплом 1 ступеня.
Невмита країна
Наша країна подеколи нагадує квартиру, яка дісталася нам несподівано та без жодних зусиль. У тоді ще веселій радянській комуналці, де ми жили разом із півтора десятком інших різношерстих сімей, сусід зі східної кімнати не витримав і зчинив ґвалт–чи то грошей йому забракло, чи нафта закінчилася, або випити вже було нічого–достеменно ніхто не знає. В той же час родина з прибалтійським акцентом почала потайки припасовувати у своїх кімнатах євровікна, а з дверей сусіда-кавказця залунали гарматні постріли й потягнуло паленим. На кухні періодично спалахували побутові сварки й навіть бійки, одна з яких закінчилася перекуром на балконі та загальними зборами, де вирішили, що зрештою кожен має право на власне житло і власну кухню, може самостійно виховувати своїх дітей і товаришувати з іншими сусідами зі спільної сходової клітки, а також з інших поверхів, без дозволів на те працівників ЖЕКу з червоними посвідченнями та похмурими поглядами.
У той час ми, українці, цілком зручно почувалися у своїй досить просторій кімнаті, завішаній вишитими рушниками, портретами Тараса Григоровича й китайськими поліетиленовими натюрмортами, тихенько наспівували собі під ніс «червону калину» й намагалися зрозуміти, що ж відбувається в загальному коридорі. Аж раптом нам видали ключі (чомусь лише дублікати), довідку з БТІ та приватизаційний сертифікат, промовивши на прощання–житло ваше, можете відокремлюватись, будувати перегородки й окремі входи, замальовувати стіни в жовто-блакитні кольори, одним словом–господарюйте, козаки, тепер це все ваше. Але перед тим ми мусимо винести деякі меблі, бажано разом з їхнім вмістом, включно з біографіями відставних працівників ЖЕКу, а також колекційну атомну зброю, бо навіщо вона вам? У випадку небезпеки спробуйте зателефонуватидев’ять-один-один, і,можливо, вам відповість голос із привітним американським акцентом.Телефон знайдете у сусідній кімнаті, правда за нього вже давно ніхто не платить.Так чи інакше, крізь розбиті шибки нашого співіснування подув вітер перемін,і ми вступаємо з вами в неприродні ринкові стосунки.
На довгий час спільні коридори нашої комуналки перетворилися на суцільне переселення народів, а радше сказати на початкову стадію ремонту. Хтось почав перетягувати з кімнати в кімнату меблі, хтось викручував ще вцілілі заляпані білою фарбою лампочки, хтось поквапом міняв на дверях замки. Інколи коридором проїздили танки, а із заіржавілих труб виливалася заряджена професором Чумаком і Чорнобилем вода.Загалом зчинився такий неймовірний ґвалт, від якого в сусідів зверху впала стіна. Однак виявилося, що без стіни їм стало набагато просторіше, тому вони, очманілі від радості, ще дуже довго нам за це дякували, зносячи на наш поверх імпортні макарони, цукор та гречку.
Ми ж прикипіли до дверного вічка, намагаючись розгледіти, що ж відбувається, втім без особливого бажання вийти та взяти в дійстві хоч яку-небудь участь. Не те, щоб ми зовсім цуралися сусідів.Ні, ми тішилися гостям–всім, хто наважувався переступити наш поріг, намагаючись не перечепитися за колючий дріт, зрозуміти таємничу українську душу і водночасне очманіти від базарного галасу, смороду залізничних вокзалів та шаленого, як фанфари Страшного Суду,скрипу гальм розхитаних маршруток. Інколи ми прочиняли двері й своїм, щоб ті повиносили з хати рештки гордості легкої та важкої промисловості, обмінявши їх на імпортні цигарки, жуйки «Турбо» та відеомагнітофони з німецьким порно. Однак дорогою додому люди частенько губили залишки патріотизму та власної гідності, а дехто й взагалі не повертався, згинувши у сутінках сходових кліток, де на розгублених комівояжерів чатували зловісні силуети в спортивних костюмах «адідас». Хтось же рубав тупими сокирами нелегальні проходи в ліфтових шахтах та дряпався ними нагору до заможніших сусідів, шукаючи притулку в обмін на прибирання кімнат, миття посуду та викладання плитки.
Сусіди з притаманною їм цікавістю та обережністю почали ретельніше досліджувати наші побутові звички і триб життя, силкуючись повірити в те, що взуття марки «Прогрес», клаптики газетного паперу на цвяшку та помальовані в зелений колір стіни були більше таки наслідками помилок раннього виховання, аніж свідомим вибором. Натомість ми вперто проштовхували до сусідських передпокоїв свої кравчучки, наповнені горілкою, борщем, салом, вишиванками і глечиками трипільської культури, видаючи це все за найцінніше, що тільки може бути у відродженої нації.І марно нас було переконувати, що на споді цього сховища національної свідомості можна було насправді знайти джерела українського прориву й паростки прогресивного світогляду.Вартувало б лишень ретельніше покопирсатися серед запорошених артефактів і намацати десь між стосами корупційних схем, плівками Мельниченко та 63-ю статтею Конституції гордий профіль Месії, який повів би нас за собою – спочатку на дах, за свіжим повітрям і новими горизонтами, а потім до підвалу за лопатами, щоби вигребти весь непотріб та лайно, яке назбиралося за сімдесят з лишком років – включно з гаслами та ностальгією за минулим, і зробити нарешті справжній ремонт в оселі, намагаючись водночас не називати його «євро».Але страх перед черговим дефолтом, відсутність води в кранах (а точніше –«з шостої до дев’ятої»суворо за графіком) і постійний свербіж пустих кишень вкрай притерли наші тактильні чуття, незважаючи на відчайдушні спроби співчутливого європейського співтовариства їх відживити в моменти, здавалося б, кінцевого просвітління. Ось він! Давайте його на трибуну! А ми допоможемо– апельсинами в Бундестазі 2004-го, Євробаченням у тому ж 2004-му, ще пізніше – Євро-2012…
Однак нас нездоланною силою тягне назад внутрі першого євроремонту зразка 90-х, до нафталінових меблів виробництва фабрики «красный октябрь», старих сервантів із кришталевими сервісами, вишиваних рушників, сумних портретів Тараса Григоровича, пожовтілих натюрмортів на просмажених кухнях, де ми так любимо сперечатися про те, хто ж був кращий – Ющенко чи Тимошенко,і проклинати Кучму з Януковичем,в перервах між випусками «95-го кварталу» й безперервними серіалами про кримінальних талантів російського походження.
Ми увійшли в найжорстокіший запій, який тягнеться вже понад двадцять років, і перестали помічати будь-яку неадекватність власної поведінки, власних думок і вчинків. Інколи, однак, інстинкт самозбереження дає нам змогу ненадовго протверезіти й зібратися разом у єдине ціле, як правило – перед виборами, подивитися один одному у вічі й запитати себе – що ж це робиться, людоньки, так далі бути не може, ми ж європейці, а не який-небудь там електорат, у нас є географічний центр Європи, десь там у Карпатах, разом нас багато, у нас національна гідність, брати Клички та Андрій Шевченко! Врешті-решт, подеколи ми навіть здатні думати про хороше разом не згірше, ніж кожен окремо – про погане.Зі сльозами на очах ми співаємо наш гімн мільйонами голосів, обіймаємося і клянемося собі, що далі буде тільки краще.
Триває це, щоправда, недовго, і краще не стає – ми хочемо повернутися домів, де нас знову чекає рука невидимого режисера, привітно помахуючи з кольорового ящика «95-м кварталом», п’ятничними політичними шоу і другою державною, мовляв – де ж ти був, ми на тебе вже зачекалися, у нас є пиво, новий шампунь і пігулки від здуття живота – заходь, сідай, тобі налити?
Ми беремо таксі, бурмотимо сонному водію назву вулиці (Ґонґадзе, колишня Радянської України). Наше обличчя вкотре розчиняється в безодні буденності, ми шукаємо свої двері в нутрощах євроазійської багатоповерхівки, орієнтуючись за старими настінними написами «Кучму геть» і свіжішими – «Прости, Данилыч!», гублячи дорогою мобільні телефони, паспорти із шенгенськими візами й газотранспортні системи. І, нарешті, з полегшенням замикаємося за оббитими дешевим дерматином дверима, сумно зриваючи із себе кольорові стрічки і спорожнілі гасла, ставимо в куток кравчучку з розбитими трипільськими глечиками і вже нікому непотрібним месією, та повільно йдемо до ванної.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
