5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Петра Ковальчука. Його оповідання “Трилапий пес” отримало диплом 2 ступеня.
Трилапий пес
Було це збігом обставин чи ні, не мені судити. Сталося це одного літнього дня, схожого на всі попередні, спекотні і задушливі, що тягнулися монотонно й довго між бетонними вулицями міста, де поодинокі дерева, висаджені навпроти тротуарів і багатоповерхівок не створювали блаженної прохолоди, а лише ставали безмовними жертвами міської спеки, від якої мріяли сховатися усі живі істоти.
Я не можу сказати, що знайшов ідеальну схованку від спеки. Кафе розташовувалося на площі в центрі міста, біля двох старих лип, що перепліталися своїми кронами, відкидаючи тінь на дорогу, де біля тротуарів, у вічній тисняві повільно пливли автомобілі усіх сортів і розмірів. Мій столик був під зонтиком, що не могло не тішити. Зробивши ще один ковток кави, я впустив на землю телефон, який з брязкотом розлетівся на збірні частини.
Ніхто з відвідувачів не звернув уваги на мою невдачу, і я швидко пірнув під стіл. Зібравши до купи телефон, я помітив невеличкого пса, що лежав на бруківці біля однієї з лип, захищений її тінню. Його очі, немов дві каштанові намистинки, дивилися далеко в порожнечу, а дихання було тихим і непомітним для пересічного пішохода, який міг би подумати, що це м’яка іграшка, що слугує декорацією для кафе, або хтось її загубив. Вухо пса здригнулося, і набридлива муха полетіла далі, шукаючи, кому б понабридати. Він роззирнувся по сторонам і з певним зусиллям звівся на ноги. Ліва передня лапа не торкалася землі і перебувала у зігнутому стані. Утримуючи рівновагу на трьох лапах він підстрибом пошкандибав між столиками. Зникнувши з поля зору, пес залишив у моїй душі відчуття спокою і безтурботності буття, обтяживши розум лиш одним питанням: “Де і як він покалічив свою лапку”?
Мій наступний візит до кафетерію не повинен був відрізнятися від попередніх разів: прийти, зайняти столик навпроти дороги, споглядати на офіціантку.
В результаті, два-три слова, які в купі становлять замовлення і подальше залипання в телефоні, яке за кілька хвилин переходить у залипання з чашкою кави (або з кави з великою пінкою, не пам’ятаю назву).
Цього разу, вмостившись за столиком, я звернув свій погляд не на офіціантку, а на трилапого пса, який підстрибом шкутильгав у мій бік. Я подумав, погладити його, коли він підійде ближче, але він зупинився в тіні лип, і я лише продовжував розглядати його хвору лапку. Жодних зовнішніх пошкоджень, дрібних ранок я не помітив, вивихів і набряків також не було, просто він не міг опиратися на лапу. Ця думка гнітила мене і завдавала болю. Як він виживає, сам у цьому світі?
Трилапий рушив до найближчого до нього столика і благальним поглядом дивився вгору. Бізнес-леді, яка сиділа за цим столиком, щось палко обговорювала по телефону, тримаючи в руці надкушений круасан, з якого виднілася рожева начинка. Благального погляду вона не зауважила. Лише, коли шматочок за шматочком, круасан зник за губами жінки, пес покинув свої надії і пошкутильгав далі. Мені кортіло також пригостити його чим-небудь, але на моєму столику було порожньо. Я замовив тільки каву, на круасан чи пончик мій денний бюджет не був розрахований. Мої думки були спрямовані на це веселе створіння, що висунувши язика, шкутильгало між столиками. Люди в кафе не бачили його, занурившися в їх крихітні світи в екранах телефонів. Навіть пара закоханих (перед ними лежав букет троянд) зависала в соцмережах і, час від часу, вони показували щось одне одному, сміючись. Я відчував себе астрологом, який спостерігає за рухом планет чи зірок. Поки весь світ дивиться під ноги, я спостерігаю за зорями.
Я спостерігав і думав, як було б класно почухати його за вушком. Цікаво, яка на дотик його шерсть? Чому він шкутильгає? Наступного разу треба його нагодувати.
Трилапий тинявся біля людських ніг у пошуках чи то їжі, чи веселої компанії, в якій його приголублять і почухають. Цого разу я мав круасан і хотів погукати пса, який, немов відчуваючи пильний погляд, уникав моєї компанії. Я слабак – потрібно лише раз присвиснути, і він прибіжить. Але ні, я спостерігаю далі. Блакитнокрилий метелик вирішив відпочити на теплій бруквці, але його відпочинок тривав не довго.
Пронизливий гавкіт пса холодною хвилею прокотився у жаркому літньому повітрі. Він помчав, висунувши язика, на місце, де сидів метелик. Потім озирнувся. Відвідувачі кафетерію досі не зважали на пса, продовжуючи займатися своїми справами. Я, відламавши шматок круасану, спробував привернути увагу трилапого. Спробував присвиснути. Те, що в мене вийшло, було радше схожим на шипіння пробитого колеса. Мені здалося, що люди навколо почали скоса на мене озиратись. Я залишив свою спробу, а пес пошкутильгав далі.
Дні спливали, пес шкутильгав менше, обережно ступаючи пошкодженою лапкою. Скоро він знову зможе повноцінно бігати, а я й досі його не погладив. Невже я таки повинен гукати його через увесь заклад, аби він підійшов до мене? Якщо він не відгукнеться, злякається, що мені робити? Що подумають люди?
Під час однієї літньої грози, я проходив повз кафе і побачив його маленьке мокре тіло, скручене калачиком під липою. Може забрати його із собою?
Я беру його під руки, закриваючи власним тілом від дощу і швидко рушаю до дому, де він, щасливий, крутиться біля моїх ніг. Хепі-енди трапляються з іншими, але не зі мною. Це лише мрії.
Я мовчки минув липу, де, тремтячи, лежав пес. Я уявляв, як добре було б, якби він оселився в мене. Але що я зробив для здійснення своєї мрії? Гроза не вщухала.
Він майже не шкутильгав і перебігав швидше. Якось він зачепив мою ногу. Тоді я знову почав виловлювати його маленьке тіло поглядом. Перебуваючи завжди у доброму гуморі, пес грався зі шматком поліетиленового пакету, шарудіння якого порушувало напівмертву тишу в кав’ярні.
Він підійшов і почав гратися біля моїх ніг. Я застиг, гадаючи, що робити. Може почухати негіднику спинку? Ні, нехай грається, ще почухаю. Краще, закінчу смакувати тортик, перш ніж торкатися до нього. Закинувши останні шматочки торту до рота, я відчув порив холодного вітерецю, що викликав мить блаженства у такий спекотний день. Трилапого не було під моїми ногами. Пакета викинуло на дорогу позаду мене і пес кинувся його наздоганяти. Вхопивши втікача своїми зубами, він трусив головою в різні сторони, намагаючись остаточно його розірвати.
Пролунав скрегіт гальмівних колодок і шипіння гарячої гуми, що стиралась від потужного контакту з асфальтом. Трилапий пес зник під колесами автобуса, що різко загальмував, штовхнувши водія і його пасажирів вперед і повернувся в попереднє положення. Я з жахом застиг на місці, ледве відкривши рота. Люди в кафетерії на мить відірвалися від чашок з кавою і телефонів, допитливо озираючись на автобус. Водій вийшов із кабіни, присів навпочіпки і підійняв з-під колес автобуса маленьке тіло. Він не дихав… Кілька чоловік ввімкнули камери, щоб зафільмувати те, що сталось. Водій автобуса мовчки поніс кудись тіло, а я потупив погляд і не вірив у те, що побачив. Він щойно грався тут. Якби я грався з ним, цього б не було. Автобус рушив далі, а відвідувачі не розуміли, звідки тут з’явився пес, ніяково переглядаючись. Не знайшовши відповіді на свої питання, вони продовжили сидіти, ніби нічого й не було.
Його не стало. Я відчув порожнечу, що крижаною водою розливалася по моїй душі. Цього б не сталось, якби я був трохи сміливішим. Я лише картав себе за те, що не покликав його.
Я можу сказати лише одне – я не буду більше чекати влучної миті. Життя одне і потрібно діяти, незважаючи на внутрішні страхи. До мого столику підійшла офіціантка і я, зважившись, поглянув їй в очі. Наші погляди зустрілись.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
