5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Олену Ковтун. Її оповідання “Іншопланетянин” отримало диплом 3 ступеня.
Іншопланетянин
Ніхто не може краще від мене розповісти тобі як воно – раптом не знати самого себе. Думаєш, я втратив здоровий глузд? Що ж, цілком можливо. Але хто тобі сказав, що це ж саме не чекатиме на тебе? Вважаєш таке може трапитися з кимось іншим, а не з тобою? Я теж так колись думав. І врешті опинився тут. Розмовляю з тобою про беззмістовні буденні речі, а тим часом мої ілюзії і перестороги намагаються цілком оволодіти моїм розумом і остаточно зруйнувати свого носія. А колись усе було зовсім інакше. Та й завтра теж життя зміниться. Сьогодні я розповім тобі справжню історію моїх мандрів і пошуків відповідей на вічне питання, а ти вже сам зробиш висновки.
Далеко миль звідси колись жила скромна родина – мати Клара, батько Андрій і їхній маленький син Славко. Скромні сільські вчителі віддавали усю свою любов дітям, сподіваючись, що з часом життя налагодиться і всі вони обов’язково знайдуть те добро і світло, якого хотіли досягнути.
Дні минали один за одним, сезони змінювалися так, як було задумано Всесвітом. Хлопчик підростав, міцнів, ходив до школи, дружив з іншими дітьми і міг би бути цілком щасливим як для свого віку, але відчуття, що він не бачить головного не відпускало. Чому так трапилося дитина пояснити не могла.
Якось Славко дуже захворів. Жоден з лікарів, до яких звертались згорьовані батьки, не міг сказати нічого втішного. Улюблений син помирав від незнаного вірусу. На порятунок ніхто не сподівався. Клара страждала, але не збиралася опускати руки. Від знайомих дізналася, що є чоловік, котрий намагається знайти ліки від невідомої хвороби, проводячи експерименти з геномом пацієнта. Але жодного сміливця, який підтвердив би успіх експерименту, досі не знайшлося. Та це може бути останнім шансом, хоч і вкрай небезпечним.
За цю ідею жінка вхопилася як за рятівну соломину і зібравши хлопчика, якому щосекунди гіршало, вирушила в найважливішу для неї дорогу, котру не випало пережити. Мама загинула в автокатастрофі. Винних так і не покарали.
А я, як тобі вже зрозуміло, і був тим самим хлопчиком. Лікар, до якого ми так поспішали і на якого сподівалися, знайшов мене. Все виглядало так, ніби він давно знав, що мають з’явитися люди, котрі потребуватимуть його так само, як він потребує їх. Цей чоловік чимось нагадував злого чаклуна зі старих казок. Спершу мені було страшно навіть поглянути на його обличчя. Щойно він наблизився до мене я втратив свідомість.
Отямився коли лежав на ліжку в кімнаті схожій на космічну лабораторію, з безліччю маленьких віконець і стійками з різноманітними пляшечками з дивакуватими назвами (тоді я ще не знав, що то латина), а в іншому кінці кімнати стояв стіл, за яким сидів цей чоловік, дивися на мене і скрушно хитав головою. Та його хижий погляд навіював мені думки про якнайшвидшу втечу з цього проклятого місця. Здавалося, що якщо не виберуся звідси, то навіки втрачу себе. Однак я був надто слабким, щоб це втілити, постійно втрачав свідомість, а мого викрадача це цілком влаштовувало.
Коли третього дня мені стало зовсім погано і я вже майже не розрізняв де вигадка, а де реальність, впадаючи в гарячкові марення він заходився мене лікувати. По страшних вогниках у його очах можна було здогадатися, що на дитині поставлять експеримент. Втікати було нікуди. Батько розшукував мене по всіх місцях, де я мав би опинитися, але ніхто не міг пояснити йому куди подівся його син. Страшна думка про мою смерть разом з матір’ю зводила його з розуму. У підсумку він опинився у божевільні, де звів рахунки з життям. Так ми лишилися тільки удвох – смертельно хворий хлопчик і одержимий вчений.
Я й досі не знаю які саме ліки зі своїх незліченних запасів він використав. Мені все ще було зле і все одно хотілося утекти звідти. Але цей похмурий чоловік виявився сильнішим від мене і, зрештою, сталося те, чого я так страшився ще в дитинстві – моє єство було безнадійно втрачено. Віднині мені належало стати маріонеткою в руках душогуба.
За місяць мій організм остаточно переборов хворобу. Певно, варто було подякувати лікарю за мій порятунок. Але натомість я зненавидів його всією душею і заприсягнувся помститися за смерть батьків. Я завжди вважав його винним у тому, що сталося в моєму житті. Тепер могло б цілком вдатися втекти, але тоді б не вийшло відновити справедливість і покарати мого мучителя за його знущання. Тож я вирішив діяти інакше.
Коли він розпитував мене про те, як почуваюся, я завжди описував лише свій фізичний стан – відчуваю чи не відчуваю біль, можу чи не можу виконувати тяжку роботу, почуваюся сповненим сил чи абсолютно виснаженим і хочу на сніданок щось вишукане, про що насправді не мав жодного уявлення, чи прості макарони з сосисками.
Вчений уважно все записував до свого потертого блокнота, робив якісь позначки біля кожного запису, і дивився на мене так, ніби побачив інопланетянина. А я все мріяв про те, як вирвуся звідси і сповна відплачу йому за все, що трапилося.
Намагаючись досягнути мети перетворився на обережного, пильного і безпринципного шахрая. Моєю єдиною релігією стала помста тому, хто перетворив мене на піддослідну тварину.
За кілька тижнів, коли він запитував мене, що пригадується, виявилося, що згадати минуле неможливо. І як не напружувався все одно нічого не спадало на думку. Саме тоді почав вигадувати всілякі нісенітниці про те, що колись зі мною трапилося. Якісь моменти виринали з прочитаних книжок, якісь домальовувала моя фантазія. Через таку імітацію життя я вже сам не міг розрізнити, що зі сказаного мною правда, а що цілковита брехня.
Здивований лікар продовжував усе занотовувати, але ніколи не показував мені власних записів. Це і стало ключем до того, що сталося значно пізніше.
Усі мої вигадки почали виходити за межі уяви і стали переплутуватися з тим, що відбувалося навколо. Цей дивакуватий чоловік жодного разу не намагався зрозуміти мене, а я тим часом зовсім втратив зв’язок із зовнішнім світом.
Потім почало здаватися, ніби усе це відбувалось насправді. Можна було відчути усі запахи, смаки, внутрішню атмосферу. Я відчував, що фізично переміщуюсь між просторами, вимірами і власними втіленнями. Так розпочалася моя довга мандрівка у пошуку істини і самого себе.
Коли щодня прокидався в іншому тілі в будь- якій частині світу, зазирав у дзеркало, десь в підсвідомості виринала думка, що це теж якась маленька частка мене. Доводилося бачити відображення і маленьких хлопчиків, які вперто вірили у власні мрії, і дорослих розчарованих у всьому чоловіків, і дівчаток у зефірних сукенках, котрі понад усе на світі любили рахувати хмарки, що пливли бірюзовими небесами, і своїх пластикових ляльок. А потім спостерігав за власним перетворенням на озлоблених бабць. І ось я знову опинився в тій самій точці, з якої починав.
Мені якось вдалося здійснити свою помсту. Псевдонауковець навіть не намагався перешкоджати. Всьому, що було для цього потрібно, я навчився коли мандрував світами. Цей нескінченний рух лише набирав обертів. Намагаючись хоча б на мить залишитися у певному тілі я втрачав усі сили, а Всесвіт прискорювався. У підсумку моє справжнє я розчинилося посеред вигадок, припущень та імітацій. Так і опинився тут.
Хтось вважає мене диваком, хтось думає, що я не сповна розуму, а комусь видається, що все сказане вигадка задля того, шоб привернути до себе увагу. Але це правда, хлопче. І якщо ти вважаєш, що прикидатися кимось іншим весело, то подивися на кого перетворився той, хто сидить навпроти.
Можливо, завтра ти вже не побачиш мене. Моя подорож до себе скінчиться. Я знаю відповідь на головне питання: справжній Славко повсюди був зі мною, на краєчку моєї понівеченої душі.
Завжди залишайся собою. Ніколи не дозволяй іншим підкорити твою волю і йди до кінця у своїй боротьбі за істину. Таку настанову цей старець залишив своєму співрозмовнику, а разом з ним і нам. Все залежить від нас самих. Пам’ятаймо про це.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
