Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Олена Горгоцька – Казка про прекрасну принцесу

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Звертаємо вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Олену Горгоцьку. Її оповідання “Казка про прекрасну принцесу” отримало диплом 3 ступеня.

Казка про прекрасну принцесу

Матеуш крокував коридорами палацу і його ніхто не зупиняв. Серце завмирало від хвилюючого передчуття. Завтра. Так-так, вже завтра він зайде до парадної зали, як дорослий, і герольд виголосить його, Матеуша, ім’я. Звичайно він не раз був у королівському палаці, але лише на жіночій половині, в дитячій своїх вінценосних кузин та кузенів, серед їх гостей, юрми няньок та гуверенерів. І ось він крокує коридорами що ведуть до Великої Зали, а з портретів на нього дивляться славетні королі минулого. Ще один поворот галереї і… Матеуш зупинився. Попереду були величні мармурові сходи, що вели до Зали, а над ними … Прекрасна Принцеса. Так, він знав про неї, чув тисячі легенд та історій, і знав, що її портрет висить над цими сходами на найпочеснішому місці. З портрета дивилась пронизливими зеленими очима тендітна жіночка у простій білій сукні. Мила, приємна, але ж не Прекрасна.

— Але ж вона…вона звичайна… – він був такий приголомшений, що вимовив це у голос.

— Звичайна? Почулося десь у нього за спиною.

— Даруйте!- Хлопчик повернувся і побачив літнього чоловіка у дуже старомодному каптані, прикрашеному золотими зірками.

— То Ви кажете – «звичайна», так, юначе? – чоловік посміхнувся, зморшки на обличчі стали глибшими, виразнішими але щось у ньому здавалось невловимо знайомим .

— Вибачте… я… Так…- Матеуш зніяковів.

— Ви не поспішаєте, мій юний друже? – дивний старий знов посміхався.

— Аж ніяк,- відповів хлопчик.

— Тоді , якщо не заперечуєте, я розповім Вам одну …історію. Так, історію. Ви дорослий чоловік, майже. Так. Так. Тож казки вже не для Вас, вірно?

— Е …Так…

— То присядьмо десь. В моєму віці вже не до прогулянок. Так. так. – старий показав в бік мармурової лави з подушками.

Приголомшений Матеуш присів на край лави поряд зі старим. Той прикрив очі, наче задрімав але через мить заговорив, і голос його, голос мінявся, сповнювався силою, навіть молодістю.

— Давним-давно це було, — почав він. — В невеликому королівстві жив принц. Король, його батько, правив довго, справедливо, піддані любили його і шанували. Але вік брав своє. Одного разу покликав він сина свого та й каже:

— Сину мій єдиний, прийшов тобі час одружуватись. Я вже старий і скоро прийде мій час воз’єднатись в кращому світі з моєю королевою, твоєю матір’ю, світла їй пам’ять. Але я не хочу покидати тебе самотнім. Самотній володар — жорстокий володар. Так казав твій дід. Тож маєш вирушати до сусіднього королівства. Тамтешній правитель, наш давній друг і союзник, має дочку. Кажуть вона дуже розумна і мила. Попередньо все домовлено ще за життя твоєї королеви-матері. Тож…

Принц не зрадів від такої звістки.

— Мила?! Батьку! Принцеса має бути прекрасною, щоб я з нею одружився! Та і не хочу я одружуватись!

Але батько був невблаганний і довелось Принцу збирати почет та вирушати у путь. Обрав він найдовший шлях. Але, як на лихо, всі грабіжники, розбійники, лихі чаклунки були десь зайняті, не було навіть дощу аби розмити дороги, тож юнак без пригод дістався сусіднього королівства.

Король — сусід влаштував пишну зустріч. Виявився досить привітним і доброзичливим чоловіком.

На честь Принца був влаштований великий бенкет, під час якого йому мали представити майбутню наречену.

Принц вдивлявся в обличчя дівчат, намагаючись вгледіти найгарнішу — адже принцеси мають бути дуже-дуже гарними! Йому представили радників та генералів, він познайомився з їхніми дружинами, доньками і племінницями. Аж тут герольд об’явив:

— ЇЇ високість незрівнянна принцеса Клаудія!

В залу зайшла невисока дівчина в яскраво-золотавому вбранні, оздобленому коштовним камінням з діамантовою тіарою, занадто худа, занадто бліда. Мила? Так, можливо, але точно не сліпуча красуня. Зовсім не схожа на прекрасну принцесу.

Сказати, що принц був розчарований, то не сказати нічого.

Вони обмінялись кількома ввічливими фразами. Принц почувався жахливо, і був безмежно вдячний, коли король, сказавши, що в них ще буде час познайомитись ближче, забрав його до кола поважних придворних, що саме обговорювали майбутній врожай.

Об’явити про заручини мали на Балі Середини Літа. Часу обмаль. Принц не знаходив собі місця і навіть написав батькові дуже емоційного листа. Не відомо, як би все склалося, але… На маленьке мирне королівство зненацька напав цар більшої могутнішої держави. Напав підступно. Без попередження. Вночі. Столицю взяли в облогу . Маленький гарнізон, стража і мешканці міста тримали оборону. Принц – юнак відважний, добре навчений військової справи, взяв активну участь у боротьбі. Дні і ночі тривали запеклі бої. Багатьох нових знайомих принца було поранено, багато вбито. Полум’я пожеж, дим згарищ, крики поранених, кров, розпач, там де ще вчора вирувало мирне життя. І серед цього жахіття війни — світлий Янгол! Так прозвав про себе Принц цю дівчину. Здавалось — вона всюди. Перев’язувала поранених, напувала спраглих, заспокоювала, підбадьорювала. Он маленька постать у сірій сукні майже несе на собі кремезного пораненого вояка, а он вона вже накладає пов’язку іншому. Сукня вкрита плямами кіптяви і крові, худенька, але як сяють очі.

Нерівні сили… Принц не раз був на межі відчаю, але погляд знаходив маленьку постать і ставало легше і не тільки йому. Він помітив як дивляться на неї інші вояки і розпач на обличчях змінюється рішучістю. Якщо ця тендітна фея не втрачає надії, то все ще можливо! Бої тривали. Мужньо тримались відчайдушні оборонці. В черговій сутичці принца було поранено. Останнє, що він побачив – схилене над ним лице його світлого янгола. Далі його охопила темрява.

Він отямився через кілька днів. Бої скінчились. Перемога! Оборонці протримались ще кілька днів поки на допомогу їм прийшли армії сусідів-союзників. Батько Принца особисто очолив армію. Підступного царя розбито і принижено, його військо знищено, а сам він утік, але ніхто його і не переслідував. Перше, що побачив Принц, було обличчя його янгола, дівчина в простій білій сукні сиділа біля нього.

— Ваша високосте! Доброго ранку! Як почуваєтесь?- вона посміхнулась йому. І Принц відчув як тепла золотава хвиля невідомого досі почуття охопила його і підносить на якусь нову незвідану висоту.

Він стрімко одужував. Почав приймати відвідувачів, багато з тих, хто пліч о пліч з ним боронили столицю, бажали привітати його, приходив сам король зі словами подяки та захоплення. Але найбільше чекав він свого Янгола, і вона приходила. Вони говорили про все на світі і не могли наговоритись. О, вона виявилась не тільки дивовижно гарною, але і розумною, і дотепною. Дівчина не затримувалась так довго, як він би хотів, бо доглядала інших поранених.

Принц звав її янголом і своєю рятівницею і не наважувався спитати ім’я. Буде ще гірше, думав він,- адже шлюбу з принцесою не уникнути. Одного разу красуня запитала, чому сумний у нього вигляд, адже рана добре гоїться і скоро свято.

— Так, скоро….- ще більше спохмурнів хлопець. – Тобі відомо, що на святі оголосять про шлюб ВАШОЇ принцеси ?- на мить йому здалось, що в її очах промайнув подив.

— Авжеж, це всім відомо.- Дівчина відкинула русяву косу. — Хіба вона… Наша принцеса тобі не подобається?

— О! Ти не розумієш! Та вона ж…вона абсолютно ніяка в порівнянні з тобою! – у відчаї виголосив Принц, і він би ще багато чого хотів їй сказати: яка вона гарна і добра, і розумна, як з нею тепло і весело. Але до кімнати, уклонившись, зайшли служниці з тацями, бо саме був час обіду. Дівчина вислизнула з кімнати, побажавши йому смачного.

Потім…. А потім почалось суцільне божевілля. Підготовка до грандіозного свята, суцільна метушня. Принц весь час з кимось вітався, щось комусь відповідав, приходили бойові побратими, поважні гості виявляли бажання «мати честь познайомитись з героєм війни», кравці приносили зразки тканин та бажали обговорити фасони , кухарі питали про улюблені страви, зброярі приносили свої витвори, і так без кінця і краю. Кілька разів він намагався знайти молоду лікарку, але у лазареті її не було і геть ніхто не міг сказати нічого зрозумілого. Принц навіть наважився поговорити з принцесою, але та була також вельми заклопотана через свято, тож і її він не побачив.

Настав день Великого Свята на честь Героїв Переможців. Гості з’їжджалися з усіх королівств і князівств, які разом виступили проти підступного лихого царя і здолали його. Яскрава, гомінка юрба наповнила вулиці міста, що почало оговтуватись після навали. Тріпотіли на вітру бойові знамена і хоругви переможців, що крокували вулицями. Вовки, леви, дракони, вершники та однороги гордовито дивились з гербів маленьких королівств, які об’єднавшись здолали могутнього ворога. Під копитами коней зникали у дорожній пилюці ворожі прапори, де-не-де на них ще шкірився скажений ведмідь, знешкоджений та жалюгідний символ підступного царя.

В палац на урочистості з’їжджалась шляхта з усіх усюд. Грали сурми. Дорогі вбрання пишніли шовками, оксамитами, коштовним хутром та дорогоцінним камінням, мудрованим плетінням та вишивкою.

Поважні гості займали свої місця, серед них — і батько Принца. А сам Принц, блідий від розпачу і важких думок, стояв біля короля, господаря палацу. З хвилину на хвилину мали оголосити вихід принцеси. Глибоко вдихнувши, схилився він до короля і вимовив онімілими губами:

— Ваша Величносте, я маю дещо Вам…

— Прошу Вашої Уваги! – як грім пролунав голос герольда.- Її Високість незрівнянна Принцеса Клаудія!

Серце Принца на мить зупинилось, він підняв очі. Просто до них наближалась освітлена сонячним промінням його рятівниця, його світлий янгол у білій шовковій сукні з низкою перлів у розкішному волоссі. Тільки тепер він зрозумів чому обличчя лікарки здавалось знайомим і той подив в очах… «Йолоп, який же я йолоп!»- стукало у скронях.

— Ваша Величносте. Батьку. Ваша Високосте. – привіталась Принцеса.

— Його Високість саме хотів щось мені сказати?

— О! Я також із задоволенням послухаю!- усміхнулась принцеса.

Зніяковілий і приголомшений він пробурмотів:

— Напевно ЇЇ Високість принцеса Клаудія не погодиться тепер…- принц замовк.

— Скромність це добре, але Ваша Високосте, чи Вам не здається, що це занадто? Ви шанований герой, чому б моїй доньці Вам відмовляти? Проте, чи не краще спитати її саму?- Промовив король

Принц зблід, почервонів і ще раз зблід. Ця розмова почала привертати аж надто багато уваги, широкими кроками до них вже наближався батько Принца.

— Напевно, мій син хотів спитати, чи не погодиться Її Високість, Прекрасна і Незрівнянна принцеса Клаудія стати йому за дружину і майбутню королеву? Чи не так, сину мій?

— Я…так, саме це я і хотів сказати — мовив розгублений Принц.

Всі погляди було спрямовано на Клаудію

— Так! — просто сказала вона.

І було гучне весілля, і прожили вони довге життя разом, разом правили королівством, була і радість, і смуток, вони народили і виростили дітей, але до самої глибокої старості була вона його Прекрасною Принцесою, найпрекраснішою з усіх. Під цим ім’ям знали її сучасники і нащадки.

— Матеуше! Сину! Прокинься, я всюди тебе шукаю. Що трапилось? Ти певно розхвилювався через завтрашній день?

Матеуш прокинувся на мармуровій лаві. Поруч стояв батько. Сонце вже сідало і тіні підбирались до портрета Прекрасної Принцеси. Тендітна жінка у білій сукні дивилась на Матеуша пронизливим поглядом зелених очей. Маминих очей — майнуло в голові хлопчика.

— А той чоловік? – Матеуш озирнувся і не побачив нікого, крім батька. Промені вечірнього сонця осяяли портрети на протилежній стіні.

— Золоті зірки!- Він вказав на портрет молодого привабливого чоловіка у старовинному каптані.

— О! Так! Це король Матеуш, дивиться на свою прекрасну принцесу.- засміявся батько.

— Матеуш? Але в казках не було його імені!

— А він і не казковий, він твій прадід і мама назвала тебе на його честь. Вона б дуже тобою пишалась – батько обійняв його за плечі.

— Вона була твоєю Прекрасною принцесою?

— Найпрекраснішою!

***

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
загрузка...
Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...