5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ольги Мацех. Її оповідання “Мері” отримало диплом 2 ступеня.
Мері
Андрій вийшов зі школи.В обличчя війнуло благодатною свіжістю і свободою. Таке відчуття він переживав за будь якої погоди кожного разу коли виходив за межі “рідного” навчального закладу…В голові все ще роїлися сотні думок на кшталт: “Хто вигадав цю дурну школу? Чому я не такий, як інші? Чому нікому не подобаюся? Я – найгірший з усіх людей світу! Ні. Це вони всі погані! Я так більше не можу. Ненавиджу себе! Діма просто не дає проходу. Жоден мій крок не обходиться без його уїдливого коментаря, після якого весь клас заливається диким тупим реготом. Ненавиджу звук цього сміху….І навіщо я відповідаю на його дурні підколки? Скільки разів обіцяв собі, що не буду на них реагувати. Зовсім не буду. Але ж він не відчепиться поки я не відреагую так, як він запланував. Навіть коли я мовчу він відчуває мій страх, відчуває, що я на межі… От от щось відповім і тоді кожна моя реакція стає для нього наче поживою, якою він насолоджується і смакує, подібно як дикий звір в шаленій ейфорії від того, що шматує невинну жертву… І чому я не вмію бути таким, як всі? Ніколи не вмів. Це вже шостий рік школи я так живу, а радше існую…”
Такі думки атакували Андрія не лише після школи, а й кожного ранку у ті дні, коли потрібно було іти до школи. Здавалося ці думки настирливо займали чергу протягом ночі одна за одною, щоб врешті увірватися зранку у його голову, як вривалися до магазину роздратовані люди у період “радянської доби” щоб придбати кілограм масла чи пляшку шампанського…
Через це він найбільше не любив ранок. До останнього плекав надію, що мама раптом скаже: “Та ну її ту школу…Залишайся вдома.” Це були найщасливіші миті його шкільного періоду. Мама знала про його складні відносини з однокласниками, не раз пробувала якось вирішити цю проблему зі шкільним керівництвом, але це допомагало лише на короткий термін, а далі знов те саме… Тому мама іноді і справді дозволяла йому пропустити школу, бо материнське серце завжди переживає біль дитини, як свій власний…
У їхній сім’ї Андрій народився першим із п’яти дітей. Вже з перших днів мама помічала, що ця дитина особлива. По-перше він був наділений якоюсь надзвичайно багатою уявою. Він уявляв щось буквально у кожному предметі, в усьому бачив рот, ніс, очі…У дитячих колготках, які іноді сушила мама на розігрітій печі, в його уяві оживала мамина сумка, яка якось безладно лежала на столику у коридорі і нагадувала Андрійкові казкову примару…Коли він бавився, то завжди з легкістю сам вигадував сюжети для гри. Олівець захоплено розповідав щось кульковій ручці, потім вони удвох їхали в гості до гумки-стирачки, роль якої виконувала лінійка. Але найбільшою його особливістю було те, що він постійно співав. Зранку прокинеться і вже співає. Що б він не робив – усе супроводжувалося піснею. Тільки мама вийде з Андрійком на прогулянку, – а він їде у візочку і вже співає на весь голос: “Ассіля їде звідтіля…” або “Лаз, два, тли калина. Цолна моя дівцина…” чи “Я піду в далекі воли на силокі полонили” … Сусіди навіть прозвали його “співаюча дитина”. А ще Андрійко досконало знав музичний супровід до кожного мультфільма, який йому подобався. Він міг бавитися чимось в одній кімнаті в той час, як у сусідній кімнаті по телевізору показували “Ну постривай”, і він автоматично керуючись лише мелодією говорив: ” О, там зараз заєць несе кульку, а там він втікає від катка, а тепер він у клітці з левом”. Особливо Андрійко захоплювався мультфільмами із серії “Козаки” і хоч вони були зовсім без слів, він міг безпомилково проспівати музичний супровід кожної серії на пам’ять від початку до кінця при цьому коментуючи події. Він приходив до мами на кухню, коли вона щось готувала і бажаючи її розвеселити казав: “Хочеш, я заспіваю тобі “Як козаки у футбола грали” чи “Як козаки наречених рятували”. Мама із задоволенням слухала і щиро захоплювалася цим Андрійковим вмінням. А коли синові було чотири роки мама записала його у дитячий дошкільний гурток, де він на занятті з музики заспівав для вчительки “Червону руту”, після чого вона викликала Андрієву маму і настирливо радила віддати сина до музичної школи: “У вашої дитини ідеальний слух. Не упустіть цей його дар. Такий слух мають одиниці людей у світі”. Декілька років по тому мама пробувала віддати його до музичної школи. Його навіть прийняли туди без вступних пробних іспитів. Але він ненавидів академконцерти, так само як шкільні лінійки, на які він ніколи не ходив. Його дратувало, що він один стоїть на сцені, а всі на нього дивляться. І не просто дивляться, а ще й оцінюють виступ. Андрій страшенно переживав чи зможе зіграти без помилок. І незважаючи на те, що завуч музичної школи готова була піти на будь які поступки, дозволила змінювати за бажанням Андрія музичний інструмент, він все одно залишив музичну школу і зовсім про це не шкодував. Йому вистачало у житті звичайної школи, а ще “мучитись” у музичній – це вже було занадто.
За шість років навчання мама поміняла вже чотири загальноосвітні школи. І кожного разу було те саме: перший місяць – усе складалося добре до того моменту поки хтось з учнів не помітить його інакшість, не почує, що у Андрія всі предмети між собою розмовляють, бо він і під час уроків фантазував замість того, щоб слухати, що там старанно пробує пояснити дітям мудрий вчитель. Йому було так нудно, що він мусив хоч чимось себе зайняти. Тому Андрій уже давно для себе зрозумів, що його справжнє життя розпочинається лише із шкільним дзвоником, таким дорогим його серцю, бо ж сповіщав про закінчення уроків. Лише після цього він вдихав на повну все, що готував йому дорогою до дому цей прекрасний світ. Андрій помічав кожну пташку, хмаринку…і хоча добратися додому він міг за хвилин п’ятнадцять, у нього ця мандрівка тривала зазвичай більше години.
Он дерево, а на ньому гілка схожа на вечірній ліхтар, а там голуб, який чомусь зажурився (напевне у нього щось трапилося). Андрій міг довший час розмовляти із зажуреною пташкою, аж поки не переконався, що з нею все гаразд. Про це він робив висновок із того, що пташка таки “вдячно кивнула йому головою”. Він був страшенно задоволений тим, що йому вдалося її розвеселити. А он високо на чиємусь балконі багатоповерхівки він помітив неймовірної краси старовинний підсвічник. І як тут не зупинитися, щоб роздивитися кожну деталь цього фантастичного витвору мистецтва.
А взимку взагалі подорож додому перетворювалася на справжню пригодницьку історію. Бо ж сніг – це найкращий матеріал для творчості. Андрій був просто закоханий у сніг! Він плакав, коли сніг танув і не тямив себе від щастя, коли з неба падали перші сніжинки, наче то були не сніжинки, а золоті монети. Зі снігу можна було ліпити, що душа забажає: чи то крихітне мишеня, чи фігурну розкішну вазу або просто підфутболювати носаком черевика чергову сніжку захоплено вдивляючись у сніговий салют. І весь цей час Андрій, як завжди, мугикав собі під ніс одну з улюблених пісеньок. Він так і не зміг позбутися цієї незрозумілої йому звички.
Але сьогодні у Андрія був такий пригнічений настрій, що він навіть не звернув увагу на добрі усміхнені сніжинки, які делікатно торкалися його обличчя, ніби намагаючись у такий спосіб підбадьорити свого давнього друга, що так часто весело проводив з ними час, а тепер вони сумували разом з ним стікаючи по щоках маленькими росяними сльозинками.
Андрій ішов дорогою додому і раптом у його голові промайнула думка: “Хочу десь виступити на сцені”. Не те щоб він про це взагалі ніколи не думав. Останнім часом він почав вивчати на пам’ять один за одним улюблені хіти. Захопився групою “Мері”, випадково почувши на Львівській хвилі одну з їхніх пісень. Щось у їхніх творах було таке, що допомагало Андрієві щоразу вивільняти ту негативну енергетику, яку він так старанно назбирував у стінах “рідної школи”. Ці пісні наче його лікували. У Андрія було таке відчуття, що з кожною нотою чергової пісні йому дарувалася ніжна біленька пір’їна, яка зрощувала у нього за спиною невидимі крила, що дарували відчуття польоту. І він продовжував вивчати щодня новий трек. Просто так. Сам для себе. Щоб втамувати пекучий біль.
Цього вечора він лише сказав батькам: “Я вивчив пісні. Хочу десь виступити”. Мама з татом від здивування зовсім не знали, що відповісти. Нічого собі заявка… І це після стількох років повного ігнорування і заперечення Андрієм своєї любові до пісні, як такої не те щоб до якогось виступу на сцені. “Добре. Щось придумаємо”, – лише й спромігся відповісти тато. Батьки уже давно дали спокій синові щодо цієї теми. Перепробували усе можливе і неможливе. Але врешті зрозумівши, що музика його зовсім не цікавить, приймали Андрія таким, як є. Та й в принципі, яка різниця? Головне, щоб дитина була щаслива.
Проаналізувавши усе сказане сином, батькові пригадалося, що його родичка донедавна працювала на радіо. Він відразу зателефонував їй і виявилося, що вона якраз готує передачі про талановитих діток і з радістю залучить Андрія до цього проекту. “У нас є своя студія звукозапису. Будете готові – приходьте. Запишемо пісню,”- радо повідомила вона.
Так просто… Ці події наче навмисне складалися так, щоб якнайшвидше зреалізувати задум Андрія. Здавалося увесь всесвіт відразу розкрив перед ним свої обійми, відчувши, що час настав!
На студії все видавалося Андрієві незвичним. Він був тут вперше. Невелике примішення, яке складалося з двох кімнат, у одній з яких сидів за велетенським пультом поважний молодий чоловік, що видався Андрієві надто серйозним і всеціло зосередженим на своїй справі. Побачивши Андрія, він швидко підвівся з крісла знімаючи з голови масивні навушники.
– Привіт! Я, Олег! Радий бачити! – привітно промовив він, спростовуючи перше враження, яке справив на Андрія. Від цього Андрій відчув якесь полегшення, бо зазвичай він з недовірою відносився до будь якого нового досвіду у своєму житті наперед очікуючи чергових неприємних відчуттів.
– Андрій. – стримано відповів хлопець. – У вас тут цікаво. А де мікрофони?
– Мікрофони у сусідній кімнаті. Тут лише пульт. Я буду тут слухати через навушники все, що ти співатимеш. Ти зможеш мене бачити через це вікно. Головне, не переживай. Тобі все вдасться. Просто співай, решту все я відрегулюю. Можна записати декілька разів, щоб вибрати який варіант нам обом найбільше сподобається.
– Добре, – недовірливо погодився Андрій, відчуваючи як до серця впевнено підкрадається таке знайоме йому відчуття тривоги.
Він зайшов до сусідньої невеличкої кімнати. Тут не було нічого зайвого: посередині круглий стіл на якому акуратно по периметру розставлені мікрофони і навпроти кожного м’який стілець. Андрієві видавалося це схожим на старанно зготований для когось святковий бенкет. Хлопець зручно вмостився на одному зі стільців, ніби не бажаючи образити гостинного господаря і обережно одягнув на вуха масивні навушники, в яких почувався дуже незручно. Хоча загалом йому тут подобалося. Сам на сам з улюбленим треком, ніяких тобі глядачів, ніякого жюрі, шуму. Андрій дуже любив маленькі приміщення. Він почувався у них більш захищеним. У житті він часто уявляв себе крихітним мишеням, що зарилося у свою тихеньку нірку, де ніщо і ніхто не має до нього доступу. Саме це йому спало на думку, коли його залишили наодинці. Олег, що сидів перед ним за скляною стіною, дав сигнал і увімкнув фонограму. Андрій почув знайомий йому ритм бас гітари, яка впевнено задавала темп і одночасно з цими звуками шалено застукотіло Андрієве серце, так ніби він знаходився на змаганнях із гучності ударів. Хто переможе? Чий стукіт він чутиме краще? Спочатку без жодних сумнівів першість брав чіткий настирливий стукіт серця, але поступово з кожним новим акордом улюбленої пісні Андрій відчував у собі якусь нову, невідому йому досі хвилю, яка наче нестримний вихор несла його до своєї мети. Мети, яка була Андрієві ще не знайома, але яка була добре відома комусь вищому, тому хто своїм могутнім ритмом зміг заглушити безцеремонні войовничі кроки внутрішнього страху. Страх засоромлено утік хто зна куди, розуміючи, що його місце віднині займатиме щось набагато сильніше від нього. Тривогу потрохи почав заміняти блаженний спокій, за ним прийшла тиха радість і нарешті Андрієві вдалося запросити до себе “її величність” насолоду. Насолоду від улюбленої пісні, від свого голосу, від життя… Другу пісню записали на одному подиху.
– Записано! Чудово! Вітаю! – весело “защебетав” Олег. – з першого разу! Більше спроб не будемо робити. Навіть поправляти нічого не буду. У мене таке дуже рідко буває… Щоб з першого разу дві пісні…А ти молодчина!!!
У руках Андрій тримав диск…Перший диск. Перший крок. Перша перемога… Над собою!
За декілька місяців після цих подій Андрій випадково побачив у місті бігборд, на якому був зображений його улюблений співак Віктор Винник. Концерт “Мері” у Львові. Звичайно, що він хоче піти… Тато купив квитки.
– Підемо вдвох. Візьмемо твій диск і спробуємо передати Віктору Виннику. Напишу на диску свій номер телефону.
І от вони уже в клубі “Пікассо”. Темряву різко пронизують перші акорди пісні “Місто”. Андрієві все тут подобалося. Напівтемрява наче у казковому палаці, стіни розфарбовані сюжетами із життя невідомих йому людей, прожектори, як головні герої сценарію, без яких усе відразу стало б сірим і нудним. А сцена нагадувала Андрієві сонце, від якого струменіли іскри улюблених нот, кожна з яких глибше і глибше проникала усередину його свідомості, спалюючи минулі спогади, що руйнували і не давали жити.
Після концерту татові вдалося вмовити охоронця, щоб передав диск солістові групи.
Яскраві враження від пережитого не залишали Андрія ще протягом наступного дня, залишаючи у серці солодкий присмак.
А через день вранці задзвонив татовий мобільний.
– Слухаю.
– Я Вітя Винник. Послухав диск! Дуже сподобалося! Хочу заспівати вдвох з вашим сином у Львівській опері в лютому на Благочинному концерті “Вогонь сердець”. Чи погодиться?…
За вікном засліплював очі улюблений сніг.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
