Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Оксана Загранюк – Історія про справжнє чудо

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Оксана Загранюк. Її оповідання “Історія про справжнє чудо” отримало диплом 2 ступеня.

Оксана Загранюк народилась і проживає в невеликому містечку Ярмолинці, що на Хмельниччині.
Менше року вона відкрила у собі талант до написання невеличких оповідань. І це стало несподіванкою, адже все своє життя Оксана мала справу з цифрами і «любила» їх. “
На фото – моє справжнє чудо – донечка Іринка”, – повідомляє Оксана.

Історія про справжнє чудо

— Спи, мо-я Ірииинка, ма-ле-нька дитииинка…

— Ну, мам, я ж тобі казала: я вже доросла, мені вже аж шість років, я – школярка! – дзвінко і трохи невдоволено крикнула маленька дівчинка, широко розплющивши свої темні оченята.

Мала лежала в своєму ліжку і їй зовсім не хотілося спати. А тут ще й така нагода трапилась: мама знов забула про те, що її Іринка вже зовсім доросла. А це, на думку малої, дуже вагома причина перебити мамину колискову.

— Добре-добре, моя кохана донечка, я знов забула, що ти вже виросла… Пробач мені… – сказала, усміхнувшись, мати Оксана, що сиділа на краю донькиного ліжечка. – А тепер все, спи… – промовила вона і долонею погладила свою малу по щоці.

Іринка зрозуміла, що мама сьогодні не буде сердитися через її неохоту спати, тому тихо спитала:

— Мамо, а чудеса бувають? Хіба до нас в школу приходив справжній Миколай? Бо Владик сказав, що він не справжній. Що це хтось із дорослих переодягнувся в такий костюм. А ще… Ми з Настею бачили, що у нього з-під шапки виднілося зовсім не сиве волосся… І одягнений він був у сині джинси…–мала швидко розповіла про свої підозри і хитро так подивилася на маму.

— Я не знаю, хто там приходив до вас у школу, бо я його не бачила, –спокійно, з легенькою посмішкою на обличчі відповіла жінка. – Але, повір мені, і Святий Миколай і старенький добрий Дід Мороз є. Насправді, вони не можуть поспіти в один день відвідати всіх дітей у світі, але вони мають помічників – дуже на них схожих, що одягають спеціальний одяг. Можливо, до Вас в клас приходив помічник Миколая.

— Клас!.. Я так і подумала!.. Я завтра всім розкажу!!! – захоплено крикнула Іринка.

— І чудеса є насправді. Щоправда, якщо в них вірити… Повір мені, моє сонечко… А зараз – спи. Бо рано вставати до школи. –мама змовницько підморгнула Іринці, погладила її по голівці і на мить задумалась…

** *

Майже сім років тому…

Жінка тихенько плакала, сидячи на краю ванної у ванній кімнаті. Вона навіть не намагалась стримати своїх сліз, що струмками стікали її обличчям, а потім спадали з підборіддя на поділ довгого яскраво-зеленого халата. В руках вона тримала вузьку білу смужку. В голові роїлося купа думок і запитань, відповіді на які вона не знала:

А може мені привиділось? Може й не було ніякого знаку про другу червону поділку?Та ніби ж була якась ледве помітна тінь. Точно!.. Зразу ніби хотіло щось проявитися. Тільки воно чогось заховалося вглиб цієї смужечки…

Страшенний всепоглинаючий розпач і невимовний біль володіли жінкою. Вона була засмучена, як ніколи в житті. Подумки вона зверталася до Бога, до Життя:

Як же так?..Чому саме зі мною так сталося?..Я стільки всього пережила, через таке пройшла…

Вїї пам’яті мінялися, як кадри з діафільму, картинки недавно пережитого. Пригадалися безкінечні аналізи, два місяці тому перенесена лапароскопічна операція, болючі гормональні уколи в живіт, впрошування лікарки продовжувати далі після її категоричного «нет, я боюсь продолжать дальше, чтоб не навредить тебе… Это большой риск для твоего здоровья…»

Цього не може бути! Я ж точно знала, що цього разу все буде добре…Я ж була впевнена, що я вже не одна… Я ж відчувала, що в мені живе ще зовсім-зовсім крихітне, невидиме поки що ні для кого, майже зовсім невагоме, але таке яскраве і необхідне для мене нове Життя… Так, я розумію, ймовірність завагітніти не дуже висока – інакше за ці роки вже б народилось дитя, а може вже і не одне… Але ж, я точно знала, що все буде добре… Я ж це відчувала…

Іншого разу прийдеться довго чекати. Гроші зараз на нулі, більше того – у великому-превеликому мінусі! Друга спроба буде не скоро – спочатку потрібно відробити ці гроші… Та й постійно відпрошуватися з роботи на пару годин – і це майже через день на протязі довгого часу. Все! Сил більше ніяких немає!..

— Боженько, ти ж знаєш, що в нас вже немає ніяких грошей!А як же дитинка? Як наша найбільша мрія? –з добре відчутним стражданням в голосі промовила жінка, ніби перед нею стояв Той, до кого вона зверталась.

Вона відчувала себе такою спустошеною і безсилою, ніби суха бадилинка, що от-от зламається від сильного холодного безжального подиху вітру у великому безкрайому засніженому полі. Вона так плакала, що, здавалося, тим сльозам не буде кінця. І якби не ніч, якби не тиша навкруги у квартирі і у всій багатоповерхівці, то, здавалося, вона б кричала у всю горлянку на весь світ… Навіть з вулиці не було чути ніяких звуків – ні транспорту, ні гавкання собак. Все ніби завмерло… Ніби слухало цю страшенну життєву трагедію. Жінка з своїми думками в цей момент ніби стала центром всесвіту…

Вона глянула на годинник, що висів на стіні в коридорі навпроти відкритих дверей ванної кімнати. Цей годинник своїм чітким відбиванням такту руху стрілки ніби повернув жінку в реальність. Стрілки показували всього 15 хвилин на п’яту ранку.

Ще дуже рано. Потрібно заспокоїтись і ще трохи поспати. Скоро продзвенить будильник. Як же не хочеться йти на роботу…

Жінка вмилася холодною водою з крана, промокнула обличчя м’якеньким жовтим рушником, вимкнула світло і пішла у спальню. Вона залізла під ковдру івідчула в потилицю теплий подих чоловіка, який мирно спав. Він крізь сон ніжно обійняв її. Це трохи заспокоїло жінку і за мить вона вже спала.

Ранок. У вікно заглядає сонечко. В кухні весело шкварчить жарена яєчня, запах якої вперемішку з ароматом свіжозвареної кави смачно розповсюджується по всій квартирі.

— Оксанко, і що це означає? – обережно запитав у дружини Юрій, закриваючи двері ванної кімнати. В руках він тримав білу тест-смужку.

— Та нічого! – швидко відповіла жінка. Через якусь мить вона вже продовжувала далі.
— Тобто, ніби все нормально… Вночі було видно ще одну червону поділку. Правда, вона була не такою чіткою, як ця. До ранку вона десь зникла… – з ледь помітною посмішкою промовила Оксана.

Вона йому не зізналась. Не розповіла про пережиті нічні роздуми. Про розпач і про біль… Більше того, вона ніби сама повірила в свій обман. І вона це розуміла. І щодня сама собіповторювала:

Тільки б не збожеволіти

Пройшло ще кілька днів.

— Гінекологічне відділення слухає,–беземоційно сказала жінка завчену фразу, піднявши слухавку телефону.

 Доброго ранку! Аеліту Борисівну можна до телефону? – запитала Оксана, стоячи в коридорі квартири біля вішалки, на поличці якої стояв телефон.

— Вона зараз на прийомі. В неї пацієнтка, – так саме сухо відповіла жінка на тому кінці проводу.

— Ну будь-ласочка! Я Вас дуже прошу. Це важливо.

— Добре. Зараз. Почекайте.

Пройшло ще кілька хвилин.

— Алло. Я Вас слушаю.

— Доброго ранку, Аеліто Борисівно, це Оксана. Я тиждень тому робила тест…

— И как? Позитивный результат? – з відчутною радістю в голосі запитала лікар.

— Так… Ніби так.– швидко виправила себе Оксана.

— Первая хорошая новость за сегодня! Приезжай завтра. Я тебя запишу. Сдадим кровь на анализ, чтобы точно подтвердить.

Пройшов один день. Потім має минутище один – найдовший в житті жінки. Завтра вона почує результат. Їїхвилюванню не було меж. В голові снувало тільки одне питання. А в серці ледь жевріла надія:

Може все ж таки є чудеса на світі?.. Може саме зі мною станеться таке чудо?.. Як же дочекатися до завтра?..

* * *

Оксана за своїми спогадами не помітила, як її донечка тихенько сопіла. Жінка посміхнулась сама до себе, пригадавши, яка вона була щаслива, коли лікар повідомила про те, що вона вагітна. І це сталося в День її народження. Життя подарувало їй найкращий у світі подарунок – донечку! А вона ж знала! Вона вірила!

Вона все робила правильно: уявляла, як її мрія здійснюється. Поетапно. Точно і яскраво уявляла себе і своє Чудо – свою дитинку!

Пригадалось і те, як лікар попереджувала, що виносити дитинку – набагато важче, як завагітніти. Але Оксана в женіби не чулацих слів. Вона вже, як досвідчена, знала, що все буде добре. Просто потрібно ще зовсім трішечки прожити… Прожити щасливо. І вірити в те, що все буде добре…

– Чудеса є, вони – поряд з нами. Чудеса – це ми самі! Просто потрібновірити… І ти, моя кохана дівчинко, найкращий доказ цьому. Ти – моє найбільше ЧУДО!.. – тихенько, але з відчутною впевненістю в голосі промовила Оксана, поправляючи ковдру малої.

P.S. Ніколи не втрачайте віри! Вірте, не дивлячись ні на що. Потрібно так мріяти і бажати, ніби ця мрія і її здійснення настільки нам необхідні, як «під водою дихати». Потрібно точно знати, чоготихочеш, без цьоготи не можеш і ти все зможеш. Ось де схована кнопка здійснення наших мрій… Саметакімрії не можуть не збутися!

***

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.

Загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...