5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Оксамитку Блажевську. ЇЇ оповідання “Я назву тебе бойфрендом” отримало диплом 3 ступеня.
Оксамитка Блажевська — книжкова блогерка, піар-менеджерка видавництв “Фонтан казок” і “Легенда”, письменниця. Вірші друкувалися у багатьох колективних збірках, оповідання – у збірках “Їде маршрутка…” і “Теплі історії в конвертах”. Оксамитка – літературний псевдонім.
“Гарного Вам зимового настрою!”, – побажала нам Оксамитка. На що редакція ІНФОЛАЙФ бажає письменниці гарного весняного настрою!
Я назву тебе бойфрендом
Зізнаюся чесно: я ніколи ні з ким не зустрічалася. Ну майже ні з ким. У школі, як би я не намагалася сподобатися однокласнику, який сидів зі мною за партою, які б манірні погляди на нього не кидала, на гачок він так і не потрапив. У мене була репутація «заучки» у класі, і мене через це ніхто не любив. «Люба, дай списати» – це все, що я могла чути від своїх однокласників-хлопців. Люба – це так мене звати. Але краще б звали Нелюба, бо мене справді ніхто не любив, і ім’я в цьому ну ніяк не допомагало. Навіть у старших класах, коли усі мої однокласниці мали хлопців і бігали з ними на побачення, я навіть уявити собі такого не могла, бо була завалена підручниками і невтомно вчилася.
Саме тому я вигадала собі уявного бойфренда. Ним став популярний тоді актор Орландо Блум. У той час чи не усі дівчата фанатіли від його ельфійського образу у фільмі «Володар перснів». І я теж потрапила у таку когорту фанаток! Вирізки з газет, з журналів, фото з інтернету, різні статті про нього – такого омріяного БОЙФРЕНДА. Так, я тоді ні на хвильку не сумнівалася в тому, що Орландо буде моїм бойфрендом, незважаючи на різницю у віці (аж 10 років!) і тисячі кілометрів, які нас розділяли! Яка ж я тоді була наївна!
Моя однокласниця, до речі, теж фанатіла, але не від Блума, а від одного симпатичного білявого співака. Уявляєте, ми навіть писали одна одній оповідання про наших уявних бойфрендів: вона мені – про Орландо Блума, а я їй – про білявого красунчика-музиканта, імені якого я вже не пам’ятаю.
Наші бойфренди являлися нам у снах, і ми з Марійкою записували їх швиденько («він до мене уві сні підійшов, уявляєш, і обійняв міцно-міцно») і мріяли про той час, коли будемо насправді зустрічатися зі своїми БОЙФРЕНДАМИ. Ох, з того часу у мене збереглася ціла папка з усім мотлохом, що був пов’язаний з Орландо Блумом, і оті короткі оповідання про любов, куди як і я, так і моя подружка вклеювали наклейки: на позначення мене вона розміщувала наклейки із зображенням колумбійської співачки Шакіри (так, я тоді мріяла виглядати, як вона – з отим популярним біло-чорним кольором волосся), а я їй вибирала наклейки з Наталією Орейро, зіркою аргентинського серіалу «Дикий ангел» (досі мелодія з цього серіалу крутиться в голові). Як це не банально, я сумую за тими часами, коли можна було фанатіти від бойфрендів, які про це навіть не здогадуються.
Зовсім інші часи почалися, коли я вступила до київського університету і поїхала зі свого рідного міста. Хлопці на філологічному факультеті не водилися як вид, отже, я про це навіть не думала. Хоча їх можна було здибати на різноманітних вечірках, які організовувала студентська рада. От я й подалася на одну з таких у модний нічний клуб. Ох, краще б не ходила! Потенційних бойфрендів там було хоч греблю гати, але всі хотіли лише одного. Але що приємно – з одним я таки поцілувалася. І то був мій перший поцілунок! Хлопець навіть взяв мій номер телефону і запросив на побачення. Моєму щастю просто не було меж! Шкода, що то було моє єдине побачення з ним. Бо коли він мене палко цілував під стелою Незалежності, я раптом згадала, що мені терміново треба купити гелеву ручку для конспектування на парах, і мій мозок почав напружено про це думати. Звісно, що я сказала про це кавалеру, який намагався мене поцілувати так, як нікого до мене. Ми попрощалися в метро і більше я його ніколи не бачила. Ні разу не подзвонив. А ручку тоді я так і не купила. І нащо вона мені була потрібна?
Після того я на нічні танцюльки більше не ходила – боялася зустріти того хлопця, який мене кинув після першого побачення.
У студентські часи я часто їздила поїздами (використовувала свій студентський квиток на повну!). Десь вичитала в журналі, що іноді в поїздах бувають епохальні зустрічі – можна зустріти кохання усього свого життя. Але моїми сусідами в експрес-поїздах, де сидячі місця по двоє, чомусь завжди були або розповнілі жіночки на схилі літ, або дуже старенькі дідусі. І лише одного разу – о, то справді була епохальна подія в моєму житті! – біля мене примостився хлопець. І одразу ж зі мною заговорив! Моє серце розтануло, як віск на свічці. За п’ять годин, поки ми їхали, ми стільки всього дізналися одне про одного. І виявляється, у нас стільки всього спільного – і музика нам однакова подобається, і фільми в одному жанрі дивимося. Обсудили чи не усі кіноляпи у відомих фільмах. Спародіювали Джима Керрі з «Маски».
Якщо дивитися збоку, то це було так мило і душевно, що можна було подумати, наче ми знаємо одне одного цілу вічність. Я дивилася в його блакитні очі і ледь не танула в них. Мені було нецікаво те, що пропливало за вікном, те, що сусіди по вагону нарікали на наш нестримний регіт. І хоча він мені нічого не пропонував, я вже стала подумки називати його БОЙФРЕНДОМ. Ми обмінялися телефонами. Виходячи з потяга, він мене ніжно поцілував у щічку, що я аж зашарілася. І пообіцяв подзвонити.
Ми розійшлися в різних напрямках від вагона. На пероні було багато людей, мій бойфренд десь розчинився в цьому натовпі. Мені захотілося ще раз побачити його. І що я побачила – ні-ні, я не хотіла цього бачити нізащо у світі! Те, що я побачила – був суцільний жах! Люди потроху розійшлися і я помітила, як мій бойфренд, як МІЙ БОЙФРЕНД цілується (в губи!) з якоюсь білявкою. Певно, то була його дівчина!
«Ех, яке падло!» – подумала я. Усю дорогу мені морочити голову і тепер показати таку сцену!
Я пішла ридати в гуртожиток. Не знаю, скільки я там ридала, але врешті заспокоїлася і почала писати вірш, який починався словами «Подзвони, ну подзвони мені». Набрала текст вірша в смс і надіслала тому, кого нещодавно називала Бойфрендом. І я зовсім ні на що не сподівалася – ні на те, що він мені відповість, ні на те, що він кине свою білявку ради мене.
І – о диво! – він почав мені надзвонюювати. Я вирішила не брати слухавку – така була моя помста. Він дзвонив раз-два-три-п’ятдесят-сто разів! Зрештою мені набридло і я вимкнула телефон. Дівчата з кімнати в гуртожитку все питали, хто ж то мене так добивається, а я сказала: «та то мій хлопець, вирішила його трохи помучити». Дівчата з мене підсміювалися і далі готувалися до пар.
Мені здається, саме тоді я стала переконувати себе в тому, що усі хлопці підступні і мені не треба навіть думати про те, щоб з кимось зустрічатися. І після цієї думки до мене ніхто не липнув. Я могла спілкуватися з багатьма хлопцями, але тільки як з друзями, вони мені не подобалися, і нічим, крім розмов, не приваблювали. Хоча я знаю, що багато з них мріяли, щоб я звернула на них увагу як на потенційних бойфрендів, але були такими несміливими, що навіть запропонувати таке не насмілювалися.
Один такий друг навіть на певний час став моїм бойфрендом. Це сталося якось несподівано. Зустрів мене з потяга, допоміг з важкими сумками, притяг їх аж у сам гуртожиток. І коли ми прощалися, раптом поцілував не у щічку, а в губи. Можливо, це й було натяком: «Станеш моєю дівчиною?». Я не стала пручатися, бо було справді приємно. Настало літо, і ми роз’їхалися по своїх домівках, він теж був не з Києва. У нас був такий собі телефонний роман з смсками, ммсками і кількагодинними розмовами ні про що. Я намагалася леліяти хоч якусь симпатію до нього, але в мене це не дуже вдавалося. Він був гарний, милий, але щось аж занадто. Недаремно на початку навчального року я якось несподівано для себе його кинула. І почала зустрічатися з його другом. І він про це нічого не знав. І так і не дізнався.
Та нещастя мої скінчилися, коли я зустріла свою долю – того справжнього хлопця-бойфренда. Це сталося в Карпатах. Саме зараз, коли я про це пишу, я дивлюся на заслані димком гори і серце моє радіє, що саме тут я опинилася завдяки одному щасливому випадку.
Одного літа я поїхала в наметовий табір в карпатське село Микуличин. Неймовірної краси гори, важкі рюкзаки, напхані продукцією на цілий тиждень, посиденьки біля вогнища з гітарою і пісні до самого ранку – ну що може бути романтичніше? І при цих дуже романтичних обставинах я зустріла його – того самого бойфренда, за яким і у вогонь, і у воду. Того, якого вимріювала не один день свого життя. Того, який прийшов у моє життя так несподівано, як літній дощ в Карпатах.
З Тарасом – а саме так його звали – ми вперше побачилися біля гірського струмка неподалік нашого наметового табору. Того ранку я прокинулася чомусь дуже-дуже рано (взагалі для мене не характерно дуже рано прокидатися, у Києві, буває, я о 8 ранку не можу вилізти з-під ковдри). Вийшла з намету, побачила, що сонце ось-ось почне сходити. Подумала: «Класно! Зустріну сонце у горах». Вирішила піти вмитися до струмка, який протікав неподалік і став нашим джерелом питної води під час таборування. І коли підійшла до струмка, Тарас уже був там. І перше, що він спитав: ні, не те, як мене звати (бо ми познайомилися ще під час першого вечора на таборі), а:
– Любцю, ти станеш моєю дівчиною?
Я майже звалилася з ніг від такої несподіванки, але Тарас встигнув мене схопити за руку і потягнув подалі від струмка.
Ми блукали карпатським лісом, зустрічали сонце і раділи цим митям. Я була така щаслива! Ми так багато говорили, що, здавалося, я виговорила увесь свій словниковий запас. Ми обговорювали хлопців, з якими я зустрічалася (хоча, як ви знаєте, то не були справжні хлопці), дівчат, з якими він зустрічався. І він мені сказав, оцей горянин з блакитними очима і впевненим поглядом, що тільки-но побачив мене, то одразу зрозумів, що я створена саме для нього. Бо я Любов – і цим все сказано. І що кохання – це квітка, яка проросла у його серці і яку він хоче виплекати.
Може, комусь здаватиметься, що це занадто банальні слова, і що такого ніколи не може сказати хлопець. Чимало хто, думаю, запідозрив би його у тому, що він це каже кожній дівчині. Але, незважаючи ні на що, я повірила. І не розчарувалася у цьому. Бо тепер щоранку прокидаюся на світанку, щоб зустріти схід сонця разом з ним.
П.С. Це я прочитала у щоденнику моєї мами. Я випадково знайшла його в старих речах на горищі, коли одного вечора залізла туди і ридала після чергового невдалого побачення з хлопцем.
Нічого собі: у мами стільки цікавих історій було, пов’язаних з її бойфрендами. Занотую їх у свій щоденник. І перестану плакати. Колись і я зустріну свого Бойфренда. Це станеться – тепер я точно знаю.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
