5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Наталку Поклад. Її оповідання “Хата” отримало диплом 3 ступеня.
Хата
В однокімнатну «хрущовку» на Солом’янці Оляна переселилась із шестирічною дочкою після того, як розвелася з чоловіком. Ігор уперся: «Мені теж треба десь жити», і невелику, але гарну квартиру на Оболоні довелося розмінювати.
До нового району звикала довго, а до квартири – ще довше. Ніяк не могла розкласти в ній своїх книжок, рушників та іншого причандалля, яке захопила при переїзді: хоч круть, хоч верть – однак тісно!..
Проте утрамбувались. Дивлячись на свої «хороми», Оляна часто згадувала сільську батьківську хату: теж була невелика, на дві половини – «теплу» й «холодну», але якось виросло в ній троє дітей, і гості збирались, і хрестини та весілля справлялись. Мама вміла робити в господі затишок, хоч казанки були вічно в сажі, а взимку коло плити – повно сміття й попелу. Однак усім вистачало місця. І тут, у міській квартирі, якось буде.
Минали дні й роки, дочка підростала, книжок та речей більшало, а практична Оляна Орестівна викидала щось дуже неохоче. І справді: то зі старого шарфа вив’яже Мартусі шкарпетки чи жилеточку на холодну погоду, то з поїденої міллю спідниці килимок до дверей витворить – гості дивуються. Бо нове купувати за що? А вузли під ліжком та на шафі треба буде відвезти в село, там усе знадобиться. «Дівко, не гайся: робиш, не робиш – хоч хитайся», – любила примовляти з усмішкою Олянина мама, коли дочка не поспішала з чимсь. Ось Оляна тепер і «хитається»…
Вдруге йти заміж не збиралась: досить їй цих душевних ран. Та й чомусь траплялись чоловіки, що не мали свого житла. А приводити в «хрущовку» ще когось вважала самогубством.
Поки дочка росла, так-сяк мирились: удвох на одному дивані спали, на одній тумбі тримали свої книжки й папери. Та коли Мартуся витяглась у цибатого підлітка, треба було щось думати. А що придумаєш при коректорських заробітках? Спромоглись на «малу революцію»: стару містку тумбу замінили розкладним столиком, а в куток упхали ще одне ліжко. Дочка не могла нарадуватись, що має тепер «власну територію».
Хоч як усмиряла себе Оляна Орестівна, але тіснота ставала тим невидимим вампіром, який забирав у неї багато сил. «Карма якась, чи що – жити отак у клітці?» – питала невідомо кого. Розуміла: при галопуючих цінах на більшу квартиру ніколи в світі не стягнеться. Тож усі надії покладала на те, що Мартуся колись одружиться й піде до чоловіка, а вона, Оляна, зможе нарешті дихнути вільніше.
Бог почув її молитви: Мартусю, студентку коледжу, вподобав Петрик-інженер. Його старший брат уже мав сім’ю, жив окремо, а хлопець із батьками мешкав на Шулявці. Коли майбутній зять уперше зайшов до їхньої квартири, оторопів: «І як це ви тут стільки років тулитесь?» – «А що ж робити?» – гірко всміхнулась Оляна Орестівна.
Невдовзі Петрик сказав, що замість старих громіздких шаф треба зробити шафу-купе. І взявся за це сам. Через місяць квартири було не впізнати: площі побільшало, речей поменшало, а до світу виблискували-всміхалися веселі дзеркала з білими квітами на них…
Петрик заявив, що без Мартусі вже не може, тому забирає до себе. А як улітку вона закінчить коледж, зроблять весілля. Оляна Орестівна хай не переживає: все буде о’кей і як у людей.
І недільного вечора, коли падав дрібний сніжок, таксі помчало Мартусю з великим чемоданом на Шулявку. А Оляна Орестівна до опівночі плакала. Чому – і сама не знала. Та сльози текли й текли…
Нові родичі їй подобались: сват був із Херсонщини, високий та гарний із себе, а свекруха – росіянка з-над Волги, маленька й кругленька, мов колобок, однак енергійна та балакуча. Квартира обставлена гарними меблями, стіни обклеєні дорогими шпалерами, кухня блищить. Сваха не вгаває, хвалиться: «Ето я достала і ето я…» Молоді отаборились у більшій кімнаті, сват зі свахою – в меншій.
Через пів року зіграли весілля. Підпилий сват підморгував за столом до Оляни: «Шукав нафту, а знайшов Люсю. Українкою не зробив, але хай керує, вона це любить…»
Спочатку Оляна Орестівна скучала за дочкою, хвилювалась за неї, тричі на день телефонувала. А потім усе ввійшло в колію. Мартуся давала собі раду, хвалила свата, казала, що сваха «знову десь у бігах», а Петрусь на роботі…
Зоставшись сама у квартирі, Оляна Орестівна вдихнула на повні груди: ось вона, мрія! Небеса прочинились – і ангели перелітають хату! Вона заслужила, дочекалась. Металевий панцир розірвано! І цей світ таки справедливий. Новими очима оглядаючи свої покої, не раз, не два щасливо думала: як же багато важить для людини достатній простір. Він робить її зіркою, а не придушеною тюлькою. Тому й робота ладиться, і настрій чудовий, і колеги-чоловіки компліменти підкидають…
А на осінь народилась Яринка, і щастя додалося. Сват пішов на пенсію, помагав Мартусі в домашніх справах, і всім було добре.
До болячого, як то кажуть, ще й гарячого. Ти від біди тікаєш, а біда тобі назустріч: здрастуйте…
І це ж до останнього дня Оляна Орестівна нічого не знала, не відала, змагалася собі з грипом, а тут візьми й спитай дочки, коли та прийшла провідати: «Що там у вас?» А та, помовчавши трохи, відповіла понуро: «Нічого хорошого. Хату продали». – «Як це – хату? – не спам’яталась Оляна Орестівна. – Як продали?» – «А чим борги віддавати? Щомісяця проценти ростуть». – «Чому ростуть?» – ще спитала по-дитячому Оляна Орестівна, ніяк не можучи нічого второпати, а дочка вже криком: «Бо, мамо, суд присудив або зразу віддати, або щомісяця три відсотки додатково. От і рахуйте». В Оляни Орестівни й мову відняло. «А хай же Бог милує! – прошепотіла злякано. – І що ж тепер?» – «А тепер, мамо, нікому ні слова, бо сьогодні всіх вираховують, хто продає…» – «І що ж це, і як же це? – заломила руки Оляна Орестівна. – А свекор що?» – «Що? Відливали он – істерику закатав. Думаєте, легко?» – «А вона?» – «А вона ходить і кашляє. І як з гуски вода…» – «От уже зараза, – скипіла Оляна Орестівна. – От уже гидотна людиночка! Сиди собі вдома, отримуй пенсію та онучку бав… Ні, схотілось їй, старій галоші, бізнесу». – «Та ще ж аби бізнес! А то напозичалась – і на що? Поїхала на Балатон, бо їй того Балатону треба. Відпочивати. І нікому ні слова, що винна таку суму. А якогось дня хтось телефонує, питаю: хто? А сваха: «Та одна женщина, я єй далжна сєм с палавіной тисяч доларов». Уявляєте? Жінка три роки чекала, не витримала – та й подала в суд». – «І що ж це ви надумали – продавати? Серед зими? Дбали-дбали – а тепер куди?» – «Не знаю. Хай куди хочуть. Петро поживе в клубі, а ми з Яринкою – до вас. Приймете?» – «А як же меблі, речі? – не могла повірити Оляна Орестівна. – Це ж лиш подумати, який зрух буде. А далі що?» – «Мамо, не знаю. Не – зна – ю. Я спати он не можу, – розумієте?! Психіка не витримує…»
Оляна Орестівна схлипнула. Грип тримався, наче припечатаний. А серце гризла і гризла змія. «Кишки б із тебе, свахо, випустити, – думала. – Отако – забрати в дітей рідну хату й зробити бомжами…» Це ж Мартуся чотири роки прожила з Петром. Поки не було старої. А прийшла, набізнесувавшись, – і біду принесла.
«Така вона, мамо, людина. Все пускає за вітром. Попався гарний чоловік – от і їздила на ньому все життя. А він їй і хазяйство вів, і двох синів викохав… Хай тепер подає гадюці в ліжко каву. Аякже».
Оляна Орестівна чула, як ломить їй тіло, як обливається слізьми душа, як сто думок лізуть у голову, і кожна думка – ні до чого. Бо де взяти ті сім з половиною тисяч доларів? Хто їх позичить? А якщо й позичить, то чим віддавати? Коли?!
До 8 березня мають забратися. А сьогодні вже 20 лютого. За вікном мете сніг, зима і не думає здаватися, а вона, Оляна, злягла й хвора, бо через ті нерви грип не хоче тікати.
«Що ж це воно робиться в світі білому? – думає вона. – Малі діти – малий клопіт. А стали більші – й клопіт побільшав. І все йде шкереберть. Мріяла, хоч на старості буде спокій. Не виходить. Знову – кагал, тіснота, знову – переживання…»
А Михайло, як сказала йому про проблеми своїх дітей, он уже й не озивається, не дзвонить. Бо в нього своя дитина, і тій дитині добре. То й слава Богу. А їй, Оляні, порадив: «Напиши в Німеччину до Гаррі – хай дасть грошей». – «Чи ти серйозно? – кинулась до нього. – Це ж не сімсот доларів, і навіть не тисячу, а сім тисяч!.. Хто захоче дати? Та й за що? Хто я йому така? Сьома вода на кисілі…»
Яринка прокинулась зарання і почала вередити.
«Ти б умила її свяченою водою», – порадила Оляна Орестівна дочці. «Чого це ви ще зранку командуєте?» – відрубала та. Оляна Орестівна ображено прикусила губу. Відколи дочка із онучкою переїхали до неї, життя набуло рис умовності. Час ніби спинився. Ще й Яринка весь час хворіє.
Мартуся взялась тягати на кухні речі: аби ж влізло більше. Тумбочку… холодильник… стіл… «Що ж це буде? Ой, що ж це буде? Адже хата не гумова – не розтягнеться…» – «Дещо поставимо у спільному коридорі – сусіди зрозуміють. Не звірі ж…»
На дванадцяту замовлено машину – перевозитись із Шулявки. Треба йти помагати вантажити її.
Надворі сіявся сніжок, чоловіки бадьоро бігли з букетиками мімоз та тюльпанів. Оляна Орестівна згадала: та це ж сьогодні – восьме березня, жіночий день. Усі радіють. А вони мають виносити з хати клунки – і прощатися з нею. З тою хатою, яка і кликала – і тікала…
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
