5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Надії Жилу. Її оповідання “Дарунки долі” отримало диплом 1 ступеня.
Дарунки долі
Він приїхав навесні, коли сніг вже майже зійшов та земля лежить похмура під слабким сонцем. Не відразу помітив самотню хатину, що чорніла за деревами, та коли помітив – вирішив звернути до неї, хоч води попросити. Кінь підійшов не досить тихо, хазяїн почув і вийшов, хазяїн…хазяйка. Струнка, навіть кощава дівоча постать відділилася від темряви входу, підійшла непевно. Бездітна, зрозумів він. Такі зрідка жили насамоті, віддалік од людей. Він ледь чутно попросив пити і вона мовчки принесла кухоль, подала нагору, дивилася як він п’є. Потому їх погляди зустрілися, ніби притягнуті обоюдною самотністю.
«Зостанься», – благали очі її. «Мушу їхати», – відповів він, бо очі його ще бачили палаючі хутори і той смертельний вогонь відбився в його душі навіки. Відчував себе смертельно потомленим і не знав як із тим житиме. Доїде до князя, розкаже, попередить, а тоді хоч і не жити зовсім.
«А чи потрібне князеві твоє слово?» – питали очі її. «Чи ж кинеться мстити з раттю за кілька прикордонних хат?» Він не знав. Не мав сили навіть знати, його перше бажання зробити хоч щось повільно згасало перед втомою і непевністю. Він зійшов з коня, важко і незграбно, ступив пару кроків до неї, дивився прямо, а потім, не в силах опиратися голосу серця, зсутулився, схилився, сховав лице у неї на грудях. Вона обняла його ніжно, як мати, і вони разом повільно осіли на землю.
Ввечері заграва од палаючих селищ проступила із закатнього неба, довго мерехтіла під зірками, нагадуючи про лихе поруч. Вони безстрашно дивились на неї, обійнявшись перед хатиною. Їм пощастило – ворог не дійшов до самотньої, загубленої в нетрях обителі.
***
Діти, діти. З дітей наразі залишилось лише двоє, та вони пам’ятали часи коли тих було п’ятеро, шестеро, і сонце чіплялося за яблуневі віти послухати оповідей сьоме.
Їх вважали за чаклунів, дорослі із сусідніх селищ перестерігалися, а от малі часто бігали через ліс до самотньої хатини послухати чудові казки, до яких обидвоє мали неабиякий хист. Добрі оповіді плелися як мереживо, як павутиння і дитячі душі залюбки заплутувались у ньому, вбачали і вигадували дива, про які навіть оповідач і гадки не мав.
Солодкий день у кінці літа дарував насолоду, яблука стигли у сонячнім світлі між листя. У затінку дерева ніжна прохолода. Сьогодні буде незвичайна історія.
«Жив у лісі майстер. Мав хатину серед високих дубів та струнких беріз. Сонце та ліс огортали його чудесну обитель теплими кольорами зелені та світла. То був не простий майстер. Роботу мав лише взимку, та не спішіть казати, що щасливий він, бо має мало трудитися. Робота та неабияка. З ранку до вечора, чи то завірюха співала, чи відлига дзвеніла – брав майстер трохи дерева та власного хисту, трохи лісового таємного духу і небесного благословення і працював старанно, з любов’ю до справи. До весняного веселого відродження докладав свій труд – виробляв щасливі випадки і невипадкові зустрічі, майстрував радісні зміни і веселі пригоди – усе, що щедро дарує людям новий відроджений рік.
Наприкінці довгої зими складав він усе те добро в великі мішки, востаннє пильно переглядав та таємно трохи пишався своєю роботою. То був дуже скромний майстер. Та мав майстер сестру, чорноволосу діву із сутінків хащі, що пильно слідкує свої володіння й лише очами диких звірів дивиться здалеку на поселення людей. Колись дуже-дуже давно уклав майстер угоду із дівою, і так велося з тих давніх часів, що докладала й вона врешті-решт руку до його роботи. Як сталася ця незвичайна угода, спитаєте ви? А річ у тім, що були вони братом і сестрою і жили колись в одній хатині разом з мудрою своєю матір’ю.
***
То був глибокий і таємничий вечір. Земля повертала на свято Зламу Зими, коли усі шанують новонароджене Сонце та різні дива мають втіху приходити в світ і траплятися між людей. Діти гралися на підлозі, жарко палахкотів вогонь у високій грубі, коли раптом з’явилася з полум’я до них ясно сяюча зірка. Вона впала згори до димоходу(чи то небесний жартівник жбурнув її туди) і викотилася прямісінько перед дитячі здивовані очі. Сестра, що була старшою, перша схопила несподіванку і зойкнула від легкого торкання зоряного тепла до долоні. Брат теж було хотів подивитися, та дівчинка непокірно відвела свою руку зі скарбом. Вона дивилася на зірку і очі її блищали.
Малий же, дивлячись на світлу гостю, серцем їй співчував. Як би ж то він міг потримати лиш торкаючись легенько промінців! Не витерпівши врешті-решт, спонуканий потягом до світла і ще Бажанням, що мало бути висловлене, він тихо попросив: «Віддай мені її». Сестра глянула здивовано на нього, потім перевела погляд до своєї палаючої скарбом долоні. Вона не досить ще розуміла, що може попросити у зірки. Та ж бо повнилась, не звичним, а якимсь дивовижним вогнем, мерехтіла у сутінках хатини.
«Обіцяй мені перед Вогнем-хранителем, що виконаєш будь-яку мою забаганку щойно, як отримаєш зірку», – мовила сестра. Ось у брата вона завжди знала, що може просити. І простягла йому скарб.
«Обіцяю», – дивлячись їй у вічі, твердо відповів він. І Бажання зросло у ньому до ясної нестерпності. Брат узяв зірку і розповів їй про потяг своєї душі, про бажання творити добро і ділитися ним із людьми, щоби світло примножувалось. Висловив також і страх, що не зможе цього сам і хотів би насмілитись попросити в Осяйної службу у Діви-Весни. Весна ж бо приносить на Землю нову радість і нову надію, годі й бажати більш відповідної своєму бажанню праці. А сестра тоді побажала докладати до його роботи один свій виріб, лише один у один рік. Матиме він назву Розлука. Не можемо назвати бажання її випадковим, бо сестра вже тоді трохи зналася з Долею і той вибір не суперечив плину течії життя.
Зірка тоді спалахнула так ясно, що на мить засліпила дітей і щезла. Бажання виповнились. З того часу невтомно працює у втаємниченій в хащах хатині майстер, працює за покликом серця, і, мабуть, немає на світі щасливішої від нього людини. І один раз на рік, в один із останніх зимових днів, обов’язково завітає до нього сестра і докладе до готових робіт свого дарунку.
***
«Я маю їхати», – зрозумів він, коли перше весняне сонце зазирнуло йому до оточених зморшками очей. То промовляло йому і небо, яке щодень глибшало у своїй блакиті та вкривалось швидкоплинними хмарками, і віти, ще голі, що шкрябали ті хмарки, мов би бажали їх затримати і запросити до себе, як білих птахів. То ліс, то запах землі ставав йому щодень, щохвилини тривожнішими. Ще взимку щеміло йому серце затаєною невідворотністю грядущого. Та не знав, чи то старість так дається взнаки, чи щось віщується. До цього дня ще перебував у несвідомості власної долі. Доле, доле, часом ти ведеш нас такими стежками, про які годі й помислити у щасливу годину. Не завжди можемо бути тобі вдячними за ті стежки, але завжди є у них щось первісно правильне, що має відбутися і викарбуватися на людській душі.
Збирався спокійно, ніби їхав до дому, давно покинутого, та куди зараз має повернутись. Засідлав старого коня, сів верхи.
Вона подала йому дбайливо згорнутий вузол, їжу в дорогу в чистій потертій хустині. Ось і все. Він прийняв це як дар, і, не знаючи чим віддячити, тронув повіддя, кінь зробив два кроки і ось він уже легко дістає тремтливою рукою з вершини куща гілочку, увінчану першим цієї весни сірим вербовим кошеням. Подав їй. Це ж не було їй замало, вона за роки стончилася, здитинчилася душею і узяла ту гілочку за найцінніше, пригорнула до себе. Вони не плакали, лиш довго дивилися і пригортали те, що поки тримало тепло рук іншого. То було для них останнє признання в любові, останній цілунок, останнє дихання життя.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
