5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Надію Стеценко. Її оповідання “Червона сукня” отримало диплом 3 ступеня.
Червона сукня
Нарешті Ірина поправу домоглася того, що належало їй мати. Нарешті життя її оцінило і дало те, чого так довго прагнула – все те, чого хотіла! Вона тепер керівник! Тепер вона не просто якась пересічна актриса другорядних ролей, тепер її роль головна – вона керує театром, її будуть усі слухатися і їй поклонятися, а не вона битиме поклони невдячним глядачам і керівникам. Тепер вона не Ірка з чоловіком п’яницею, а господарка життя, господарка цього театру і чиїхось доль та кар’єр. Це тепер Ірині Іванівні вирішувати, кому які ролі грати, бо вона – директорка театру, ну то й що з того, що в маленькому місті…
– Мусінька, ти куди?.. – Максим витріщив очі на Ірину, коли та зіскочила з ліжка і похапцем почала одягатися.
– Та на роботу ж мені треба!.. – ховала огрядне тіло під шовково-мереживний блакитний халатик, такий, як у фільмах показують, коли романтичні стрункі героїні накидають його після романтичних ночей. Іра й собі такий запримітила давно. І що з того, що вона не така вже й струнка, як ті жінки з мелодрам? Їй же не сімнадцять! І насправді вона й не виглядає на свої сорок п’ять – не така вже й стара! Хіба ж вона таким життям жила, щоб бути моделькою? Потягніть ви на своїх плечах тягар сімейного життя з алкашем більше п’ятнадцяти років – то й не такого заспіваєте! Горе ж треба якогось глушити – а заїсти краще, ніж випити.
– А я думав, що в тебе вже робочий день закінчився… – Максим відкинувся на подушку і заплющив очі.
«Ангел», – подумала Ірина, лиш на мить замилувавшись коханим. Це ж треба, щоб так пощастило: і коханець гарний молодий підвернувся, аж на десять років молодший, і посада, і шана – все, чого довго хотіла і не мала. А кажуть, життя несправедливе. Несправедливе до того, хто нічого не робить!
А Максим і справді був нівроку – широкоплечий, очі – блакитні, а головне – молодий, а в такі роки ще все під силу – і життя не затьмарить «романчик з жінкою бальзаківського віку», як сказав своєму новому другові, коли той наче в жарт підсватав йому Ірину Іванівну, коли Макс перебрався в це містечко з Одеси…
– У нас корпоратив, Мусіку! – защебетала, виходячи з душу. – Спочатку мені офіційно вручать директорські ключі від театру, – казала з напіввідкритим ротом, малюючись червоною помадою, – а тоді, – довела пряму червону лінію, – фуршет!
Макс мовчав, лиш сонливо втягував повітря.
– А ти мене що, – в очах бісики заграли, – може, ревнувати будеш?.. – й Іра ніжно глянула на заспаного Максима. – Дивися, я ж тепер начальниця, то й поревнувати можна… Тільки трішки… – засміялася грайливо й лунко, що від того аж ловеласові Максимові стало не по собі…
Ірина йшла до цієї посади довгі роки. Днів зо два тому в одному із замовлених інтерв’ю в місцевій пресі молоденька практикантка, яку їй відправили з газети, запитала, мовляв, коли Ірина Іванівна відчула в собі поклик до театру. «Може, це було ще в шкільні чи дитячі роки?» – запитала дівчинка, намагаючись професійно допомогти, коли Іра надовго замислилася, поглядаючи з вікна нового кабінету.
Що вона мала сказати про той поклик? Жила в звичайній селянській родині, де батьки трудилися від зорі до зорі на фермі. Що вона бачила в тому дитинстві? Чи був у неї час відчувати той поклик? Ну, співала вона трохи – от і пішла за компанію з подружкою навчатися на режисуру в училище… Вже тоді Ірина побачила, що виживає той, хто вміє пристосуватися до ситуації, а не гнути чесно спину, як її батьки… Відтак пішла в профорги, потім в комсорги… І все було б добре, якби не Роман… Він зіпсував усе її життя! Хіба то було в неї кохання? Де був її розум, коли заміж пішла за сільського тракториста?.. І що потім вона бачила – сільський клуб, звітні концерти раз у рік і п’яне обличчя Романа?..
А потім, коли все допекло до межі, вирішила – дітей все одно немає, не дав Бог, то чого п’яницю все життя обходитиме, вона поїде в місто, до сестри, а там якось виплутається… І плуталася вона довго – після розвалу Союзу життя підтвердило лише одне – виживає лише той, хто вміє пристосуватися… Тягала важкі сумки з одягом з Хмельницького та Москви… Торгувала й перепродувала… Правдами і неправдами таки влізла помічницею в одну політичну партію, яких тоді наплодилося, як не перед добром… І таки досягла хоч чогось – купила квартиру. Своє гніздо почала мати Ірина… І плювати, що доводилося прогинатися під це життя… Це ж не сумки возити на «кравчучках»?.. А тепер, коли вже повернуло за сорок, можна й видихнути… Повернулася в театр.
Ірина навіть Максові не казала, як так вийшло, що вона тепер директорка міського театру. А, в принципі, що тепер гадати – вона ж має профільну освіту, так мало з самого початку бути. Хіба ж вона винна, що життя її змусило такий шлях пройти?..
Ірина Іванівна отримала те, чого заслужила. Червоне «ауді» стояло біля під’їзду і чекало на свою господарку, яка так поспішала на офіційне визнання її значущості. Визнання, що вона є в цьому житті!..
… Цю червону сукню Ірина вибирала задовго до визначеної події. Знала, що має з’явитися в театрі, як нова господарка. А колір влади – червоний! Хоча, приміряючи на базарі цю сукню, трохи знітилася – якась вона в ній не така, як малювала її жіноча уява…
«Та ви, шо, женщіна, ви як королева в ній!» – продавчиня намагалася загасити усі сумніви, що могли виникнути в голові вигідної клієнтки. «Це плаття – просто бомба! Ви ж бачите, яка тут вишивка на рукаві та полах – це ж зараз писк моди! Зараз куди не плюнь – вишиванка!».
«Та наче трохи обтягнуло…» – засумнівалася Ірина, повертаючись в різні боки перед вузьким дзеркалом. «То так нада – кажу ж вам, писк моди!»…
Писк чи ні, але червона сукня з вишивкою таки впала в душу Ірині. І коли вже все було вирішено і погоджено, коли посада директорки замайоріла так близько, що хоч зараз сідай у крісло, Ірина купила ту сукню. Прийшла і, не міряючи, забрала. «Бачите, женщіна, а я знала…» – запопадливо приговорювала продавчиня, загортаючи у целофановий пакет товар, вельми радіючи зі свого вже досвідченого ока – такі покупці завжди повертаються.
Ірина лиш радісно посміхалася і гоноровито, як і належить майбутній господині, керувала: «Не мніть же ж хоч!» – невдоволено повела бровою – мовляв, знаю, вас, сама така колись була.
…Доки Ірина збиралась-купалась, Макс натягнув джинси і футболку і вже стояв у коридорі.
– Ти підеш?.. – і розпачливо, і стримано.
– Мусінька, ти ж знаєш, у мене свої справи.
І він послав їй повітряний поцілуночок, а вона уявно вловила його і притиснула долонькою до серця. Аж глип на себе – ще й досі в халатику, а вже й бігти треба. Сукня! Червона сукня! От Макс не побачить її в ній!..
Через кілька хвилин Ірина вже не шкодувала, що Макс цього не бачив. Це ж треба – ледве натягла. Та що ж це таке? Від кохання люди худнути мають, а я?.. Навіть не дихала, кілька рухів змійкою і є!.. Слава Богу! А туфлі?.. Такі ж червоні, шкіряні – не підробка китайська якась там!.. І стояла вже перед дзеркалом – квітка!..
На офіційну частину свята завітало все керівництво міста й області. Місцеві кореспонденти вже налаштували камери. Біля входу до театру висіли кольорові кульки, на столах у фойє – квіти. Ірина Іванівна почувалася так, наче за «Оскаром» прийшла. Не даремно на своєму шляху стількох розтоптала, задавила, підставила – ось воно те правило – хочеш жити – умій пристосовуватися. Нехай тепер інші пристосовуються, а хто занадто талановито-непокірний, то вона не тримає у своєму театрі…
Йшла Ірина Іванівна східцями, як королева. Вся в червоному, вся сяяла. Навіть день тоді після довгих дощів видався сонячним. І всі дивилися на неї, на розкішну жінку, якій тепер доводитиметься творити мистецький простір їхнього міста.
– Ірино Іванівно… Ірино Іванівно… – бігла слідом надокучлива секретарка Людочка, з якою вона навіть не віталася. – У вас сукня…
– Що? – обличчя дисгармонувало з її квітковим образом. Як посміла – зупинити керівника перед таким важливим виступом…
– У вас сукня… – очі були повні розгубленості… – сукня…
– Та кажи вже! – не витримала Ірина.
І вже через мить не знала, де себе подіти з очей цієї публіки, яку так довго збирала, адже секретарка одним словом убила Ірину Іванівну:
– Тріснула!.. – і в очах покірної Людочки заграли бісики.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
