5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Марину Єщенко . Її оповідання “Наші з’їздили у Польщу” отримало диплом 3 ступеня.
Наші з’їздили у Польщу
– Ну все, хлопці, удача посміхнулася й нам! Їдемо гуляти до Польщі!
Ростик з Андрієм з недовірою поглянули на Миколу й не могли зрозуміти, що його вкусило. Ніби ж не пили вчора бозна-що.
– Та розслабтеся ви! У нас же безвіз, то можемо собі це дозволити!
І відразу ж кинулися собі це дозволяти. Зробили паспорти, зібрали документи, гроші, купили квитки й подалися в Польщу.
На кордоні їх і не питали нічого. Сумки перевірили. Там нічого зайвого не було. Тож пропустили й побажали успіху.
– Авжеж, успіху! – хизувався Ростик, – Ми вашу Польщу їдемо злиднями вкривати! Це не так просто, але нам це під силу!
Хлопці сміялися і раділи, що їх не чують і не розуміють. Хоча й самі вже так перегрілися на сонці, що розуміли одне одного дуже слабо. Гиготіння – не мова жестів, та вони й так розуміли одне одного. Врешті поїзд рушив, і за якихось пару годин виплюнув їх у Варшаві, щоб насолоджувалися Європою, скільки душа забажає.
– Отака вона – Європа! Не ждала нас, а ми припхалися! Тепер хай бояться нас європейці, бо ми не з помийної ями вилізли, ми з цивілізації вибрались! І покажемо їм тут, що й до чого! Стривайте лише! –не втихомирювався Микола. Усе не міг натішитись, що збулася його давня мрія. А то двоюрідний брат на заробітки в Росію їздив, а його нікуди не пускали. Та й не вміє він нічого, по правді сказати. Але як не можна, то й хочеться. От і муляла його Європа, тільки й мріяв, як поїде, як буде тут показувати, що він з’явився. Щоб не сумнівалися, що втратили час, не пустивши його сюди раніше. Або ж шкодували, що пустили зараз. Хоча про це він не думав.
– Замовкни, – сказав раптом Андрій, – Не обов’язково полякам знати, що ти за один. Можна ми просто погуляємо Варшавою і без проблем повернемося додому?
– Звісно, як знаєш! – ніяк не збирався замовкати Микола, – Тільки потім дивись, щоб було що дітям розповісти. А то виростуть в тебе діти, а тобі й розповісти немає чого.
– Хай вони іще будуть, – посміхнувся Андрій, і всі дружно зареготали, вирішивши, що це дуже вдалий жарт.
Тож покинули вокзал і пішли містом. Роздивлялися все, купували морозиво. Потім перейшли на пиво. Врешті зголодніли й подалися в кафе.
Їм розклали меню, і вони дивилися на нього зачудовано й не могли зрозуміти, що їм пропонують. Дивина! Що таке зупа, що всі її їдять і їм таке радять? Вдосталь того, що морозива солоного поїли. Тож дивилися на меню і все не могли наважитись. Врешті вибрали зупу з чимось-там, і чекали, коли вже її принесуть.
Та ось і на їхній вулиці настало свято, і їм принесли їсти.
– О, так це суп звичайнісінький! Густий, наваристий, але суп! Яка ж ти проста й передбачувана, Польщо! А я ледь у штани не наклав, очікуючи, що ж то нам принесуть! – не вгомонювався Микола. Тож узяли до супу хліба, й виїли по мисці, аж вилизали. Тоді попросили пиво. Воно було не таке смачне, як на вулиці, але то, може, так їм здалося, бо гуляли голодні й купили перше, що бачили. Тепер же мудрі раптом стали, оцінюють все й критикують.
Поїли і взялися платити. Були дуже здивовані. Бо грошей ледве вистачило заплатити за їжу. Аж вишкребли з усіх кишень.
– Нічого собі! – присвиснув Микола, – Ми так і додому не доїдемо!
Ростик і Андрій нічого не відповіли. Не було їм що на це відповісти. Сподівалися до останнього, що у когось іншого є гроші. І от щойно дізналися, що цього когось іншого й близько серед них немає.
– Не мовчіть! Що робитимемо? – не угавав Микола.
– Знайдемо, де переночувати. А там завтра попрацюємо. Тут же легко знайти роботу. Заробимо на дорогу й поїдемо додому, – мовив Андрій.
Така думка й справді здалася вдалою, тож хлопці заспокоїлися і пішли шукати, де б його переночувати. Заходили в магазини й питали у продавців, та ті дивилися на їхню українську здивовано, і лиш розводили руками. Нема таких умов, щоб безкоштовно переночувати.
Врешті дійшли до якогось будинку, який був неочікувано занедбаний. Усе вказувало на те, що тут ніхто не живе. Тож хлопці повірили, що якщо тут хтось і є, то пустить їх, хай там що.
– Та ми їм поприбираємо тут, хай-но тільки візьмуть! – задирав носа Микола.
І за мить вони пішли у невідомий будинок. Постукали й чемно, як тільки можуть українці, які приїхали показати Європі, що в них все гаразд, стали чекати, коли хтось вийде. За кілька хвилин двері відчинилися. На порозі стояла товста жінка у дивному одязі, розфарбована дуже, й посміхалася.
– Нам би переночувати у вас… – тільки й мовив Микола. Раптом усвідомив, що його українська тут зовсім не доречна. А інших мов він і не знає.
Жінка посміхалася і нічого не відповідала. Мовчки показала рукою, і вони подалися в середину.
У першому холі було порожньо. Велика кімната не віщувала нічого хорошого. Та й поганого хлопцям, яким немає де ночувати, теж не віщувала. Тож вони швидко відшукали диван, всілися на нього і давай теревенити, ніби для того й прийшли.
Жінка принесла їм печиво з чаєм, поставила на столику збоку й пішла. За півгодини з коридору почали виходити чоловіки, їх проводили напіводягнені дівчата, прощалися з ними, показували, що охочі до подальшого спілкування. Ті надкушували губи, тужливо застібали штани, цьомали дівчат, впихали їм гроші за пазуху, і йшли геть.
–Охохо, – засміявся Андрій, – та ми у бордель потрапили.
–Не поганий, скажу тобі, – сміявся Микола, – мені б одну кралечку помацати. Так не з нашим бюджетом.
І тільки Ростик не дуже радів цій забаві. Не бачив, чому б тут радіти.
– Може, підемо звідси? – не вгомовювався він, – У нас же грошей на дівчат немає. А вони ж нас, мабуть, саме тому й запросили. Вирішили, що ми приїхали насолодитися європейським життям!
– Заспокойся, дурнику! – сміявся Микола, – дівчата нам не дістануться, так хоч подивимось!
Випили чаю, з’їли печиво. Відчули себе в затишку. Розслабилися й знову почали сміятись.
Повернулася товста жінка. Не припиняла посміхатися. І раптом заявила, що якщо хочуть лишитися у них ночувати, то мають зайнятися сексом із їхніми жінками. Хлопці відразу засміялися і мимоволі погодилися, та згодом уявили, що ці жінки ще страшніші, ніж та, яка зустріла їх і говорить з ними, і стало їм не до жартів.
– Ні, нам би лише переночувати. Можемо зробити вам щось за це, – упевнено сказав Микола.
Та жінка, не припиняючи посміхатися, сказала, що не випустить їх із будинку, доки не займуться сексом із їхніми жінками. І доки вони перетравлювали почуту інформацію, закрила двері на ключ і зникла.
* * *
Сходило сонце. Десь співали соловейки. Принаймні, дуже схожі пташки. Хлопці поволі прокидалися на великому дивані. Одягалися, потирали очі.
– Ну й приснилася дурість! – сонно мовив Андрій.
– Ще б пак, і мені наснилося таке, що дай Боже! – відповів Ростислав.
– Невже й вам приснилося, що у Польщу поїхали? – піднявся на лікті Микола.
– Що у бордель забрели! – злісно вигукнув Ростик.
– Нічого собі! І мені таке ж приснилося! – не вгамовувався Микола.
– Нічого собі! І мені те ж саме! – весело засміявся Андрій.
І тільки товста жінка, яка саме збиралася відчиняти двері, була не така весела. Сьогодні вона не посміхалася. Сьогодні вона планувала, що вони, кров з носа, виконають свою обіцянку.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
