5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Звертаємо вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Марту Савченко. Її оповідання “Road” отримало диплом 3 ступеня.
Road
Останні речі складено. Праску вимкнено. Вино допито. Довго не могла втрапити у замкову щілину – останній келих був зайвим. У під’їзді пахло сирістю та котами, а за вікном під сигнали автомобілів та блиск червоних фар сутеніло. Таксі вже чекало на подвір’ї старого будинку — “Део Ланос” оливкового кольору. У салоні грало радіо, ведучий оголошував новий трек, а Дарина востаннє глянула на сіру багатоповерхівку.
Затори ввечері — одна із найважливіших традицій Києва. Сонце пробирається крізь скло автомобіля й з усієї сили намагається затримати дівчину в цьому місті. Але Дарина все вирішила : квиток на потяг куплено, валізу спаковано, і ніщо не тримає тут.
Цікаво, як люди можуть роками не покидати одного міста? Невже їм байдуже на знайомі силуети перехожих і набридливі конструкції будівель.
Дарина не сприймала чужих міст, проте обожнювала подорожувати: процес переїздів від точки А до точки Б, протирання пилу з шкірної червоної валізи, вибір плейлиста. Вона дивилась у вікна, шукаючи десь там те, за що можна було б зачепитись і залишитись назавжди. Ще дитиною, вона переїжджала зі сім’єю кожних два роки. Лише у Києві вона прожила цілих чотири. Проте за кожної вдалої можливості втікала якнайдалі на декілька тижнів або й місяців.
Дівчина думала про те, чи дійсно правильним є рішення про переїзд, і чи взагалі вона колись перестане кочувати з місця на місце. Сигнали машин періодично викидали її з власних монологів. Водій декілька разів матюкнувся і попросив дозволу закурити.
— Звичайно, куріть, але й мені віконце відчиніть. Теж закурю.
Вона вдихала дим останньої сигарети, щойно вийнятої із синьої пачки, увімкнула музику на телефоні, що зайняла її думки через крихітний навушник.
— Ви на море відпочивати, чи у відрядження? – спитав він ламаною українською.
— А хіба відрядження — це не маленький відпочинок? – натягнуто посміхнулась вона.
— Навіть не знаю, не треба поєднувати роботу та відпочинок. Робота мозок виносить…. куди преш! Мені б зараз на курорт з пивцем, — він ковтнув слину і продовжив, — моя жінка теж дістає, каже, що на море хоче, і малого звозить треба, а я шо — раб, щоб працювати на їхні моря?
Дарина відкинула голову назад і зробила музику гучніше : “Crawlin’ back to you. Ever thought of calling when you’ve had a few? ‘Cause I always do….”.
— Все, ваша зупинка. З вам сто вісімдесят гривЕнь.
— Тримайте, решти не потрібно. Гарного вечора.
— Єй, красавіца, я твій номерок запишу. Наберу на вихідних.
— У вас дружина і син.
— Та байдуже. Баба моя мені тільки з моїм мозком парується, а сама не дає. А з тобою вина випили б десь.
Дарина насупила брови. Вона давно знала, що з кожних п’ятьох чоловіків, чотири – козли. Й от представник одного з цих копитних створінь стоїть й облизує потріскані тонкі губи, з-під яких виглядають пожовтілі зуби. Ледве стримуючи бажання послати його під три чорти, сказала:
— Я більше не повернусь у це місто. До побачення.
Водій ще бубнів їй у спину, проте все було марно. Жовта валіза гупала коліщатками по бруківці, а дівчина навіть не обернулась.
— Шановні пасажири, нічний експрес номер 081 зі сполученням Київ — Ужгород прибуває на першу колію. Нумерація вагонів починається з голови поїзда. Будьте уважні та обережні. Не стійте біля краю платформи.
В одному з “рідних” міст Дарина жила поблизу станції. Більшу частину свого життя вона бачила голубі, вкриті іржею та смутком вагони, чула, як по рейках стукотять металеві диски, і як оголошують прибуття нових рейсів. Змалку їй здавалось, що на них люди відправляються в інший Всесвіт, де повно шоколадних фонтанів чи літають страшенні дракони. Пізніше вона зрозуміла, що в цих металевих коробках люди втікають від старого життя. Вони збирають лише найдорожчі речі, роками відкладають гроші та мрії в шухляду, інколи забувають взяти з собою домашньої їжі в дорогу і щоразу прощаються на вокзалі. Вони зрідка плачуть, розуміють: попереду щось нове та от-от здійсненне. Змінюють стиль життя, приїжджають лише на свята та дні народження, пізніше і дзвонять уже раз на місяць. А потім і зовсім втрачають інтерес до домівки, кажучи: “Пробач, немає часу.”, “ знову на роботі до ночі сидів”, “Знаю, я обіцяла приїхати, але надто багато часу займає дорога”. На перонах кожен з них мріє ніколи не повертатися у провінцію, що перевезе батьків у велике місто, надсилатиме родичам дорогі подарунки та гостинці. Дарина такі поїзди називала “Мрія” й запевняла себе, що колись і сама відправиться на такому кудись.
У тамбурі стояв запах копченої риби та дешевих парфумів. Пошарпані доріжки та вкотре вкриті фарбою двері. «Напевно, їх помалювали кілька днів тому, — думала вона. – Досі липкі». Купе номер 5. Дарина не любила цифру 5: мати померла 5 травня 2005-го року. Ну як померла — зібрала речі, залишила дитину на свою сестру і сіла у голубу коробку. Кинула свою єдину дочку, так само, як вчинив колись її хлопець — батько Дарини. З цього дня матері у житті дівчини немає.
У купе нікого не було. До відправлення поїзда залишалося лічені хвилини. Чомусь купити каву й нічого не взяла на вечерю. Дарина завжди про все забувала : про пари в універі, про роботу, про ранкову йогу та поживні сніданки. «Пора діставати тепліший светр», – подумала вона і полізла до валізи.
– Стасику, синочку, візьми сестричку за ручку, – благала матір малого хлопця. – Стасику, чуєш мене? Я вже сили не маю! Де лялька Настуні? Ти не залишив її в машині? От приїдемо до бабусі – і будете її зай…..діставати.
Дарина чула, як мамочка з двома дітьми підходила до купе номер 5. Затамувавши подих, дівчина заплющила очі і молилась, щоб це не були її сусіди.
— Перепрошую, – перервала її жінка. – Синочку, відпусти волосся сестри! Насте, витягни пальці з рота, тут мікроби ж… Це 7-й номер?
— Ні, вам далі.
— До уваги пасажирів: нічний експрес номер 081 зі сполученням Київ — Ужгород відправляється з першої колії.
Жінка пройшла далі, залишивши по собі дзвінкий шум у голові. Дарина закуталась у білий шерстяний светр і ввімкнула ноутбук. Пустий аркуш з екрану дивився на неї, а вона відводила погляд у вікно. Щось застукотіло, поїзд рушив.
— Нікого не буде, — прошепотіла задоволено собі під ніс.
— Добрий вечір, дуже перепрошую, чи не підкажете, які тут місця? – у проході стояв чоловік похилого віку з товстими лінзами в оправі та залисиною між майже повністю посивілого волосся.
— Від 17 до 20. – засмучено відповіла Дарина.
— О, то ми сусіди. Я Юрій.
– Приємно.
— Ви така молода? Студентка? Навчаєтесь десь? – не закривався ні на секунду новий сусід.
— Ні, закінчила цього року.
— То ви додому повертаєтесь? З дипломом. Ой, щасливі ж ваші батьки. Мої діти теж вчились, гарно вчились. Я ще був викладачем, то помагав їм.
— Пощастило їм.
— А ви сама звідки? Батьки ким працюють? Братів сестер маєте? У мене був знайомий у якого було троє сестер і ще четверо братів. Уявляєте? Бідні його батьки! 7 дітей! Вмерти можна. Слава Богу, у мене лише двоє. Пишаюсь ними! Пішли моєю дорогою — історики! – на останньому слові він підняв палець догори, а потім поправив окуляри. – Йду-но я за чаєм і перекурю заодно.
Як тільки набридливий Юрій вийшов, Дарина вперлась головою в потрісканий від сухого повітря столик і простогнала. Знав би він, що не має вона дому, і батьків у неї нема, можливо тоді, не задавав їй стільки непотрібних запитань. У купе пахнуло свіжоскошеною травою, тією самою, що лежала на полях за брудним вікном. Пил танцював на вечірніх променях. А чоловік не повертався.
Цікаво, чи сумуватиме хтось за нею, чи здогадається, що поїхала кудись, чи помітить, що давно не відписує, і взагалі, що пропала на декілька місяців із соцмереж?. Дарина була самотньою. Часто не дивилась за межі свого комп’ютера, де писала назавжди незакінчений роман та невеликі статті для медіа-порталу — потрібно ж якось на життя заробляти. Писала зазвичай у кав’ярні поблизу дому, де на вихідних ще й підробляла за стійкою. Ніяких подруг: так, знайомі з вечірок, читацьких клубів та спільних лекцій. Ніяких стосунків із хлопцями — лише спонтанний секс. Самотність для неї була найкращим хобі. “Будь-які стосунки — це залежність. А я краще буду залежною від цигарок й алкоголю, ніж від людей”, – часто казала вона незнайомцям після запитань про коханого для “такої красуні”.
— Та-а-а-а-к , на чому ми зупинились? А, точно, ви звідки? – Юрій стояв із металевою чашкою у руках та піднятими бровами. Його допитливі очі чекали моменту, щоб вчепитись поглядом у попутницю.
— Не пам’ятаю вже, – звичайно, Дарина пам’ятала; але пояснювати, у якій дупі знаходилась її справжня домівка, бажання не мала.
— То як так?! Така молода, а вже не пам’ятає! У твоє-є-є-є-му віці я все пам’ятав! – Юрій почав затягувати голосні, ніби спеціально наголошуючи, на скільки важлива його інформація.
— Я багато міст змінила за своє життя.
— То як так? Ти зовсім не пам’ятаєш свого дому? Ти хоч з України? Не москалиха?
— Ні, я звідси.
— Бо москалі то лихі люди, ще Шевченко писав — Україну колонізували, Січ зруйнували, кріпаками робили… потім Ленін прийшов порядки наводити – і чим закінчилось? Знову війною. Ніяк не залишать нас у спокої! Ну нічого-о-о-о , український народ НІКОЛИ на коліна не впаде!
Він усе говорив і говорив,: про зрадника Мазепу, який насправді був патріотом (чи навпаки?) , про реформи Хрущова й застій економіки, про татарсько-монгольські напади й втечу президента з країни. Довго говорив та пояснював, сперечався із собою та напружено згадував, аж поки не заснув
Тиша. Чоловік сопів під ніс, час від часу висвистуючи ноти. Від нього віяло тютюном і лимоном. А Дарина майже безшумно набирала новий абзац. За вікном була глибока ніч. на вулиці ставало все прохолодніше.
— Вінниця – хто? – просунулась у купе голова провідника. Його писклявий голос, що так розтягував “і” заставив вагон здригнутись. Зупинка; людський гамір та скрип старих локомотивів; стукіт коліщат; голос з гучномовця. Дарина намагається крізь сон, зловити тишу, котру так спонтанно перебиває гудок.
Вона купила сандвіч на станції і почала чекати світанку. Гаряча смола поволі стікала із синьої коробки на рейси. За сусідньою стіною “солодко спав” якийсь чолов’яга.
Час у поїзді проходить по-різному: надто довго, якщо чогось чекаєш, та надто швидко, якщо нікуди не поспішаєш. Дарина не боялась запізнитись, адже була переконана, що її ніхто ніде не чекатиме. Вона не домовлялась про зустрічі, а просто з’являлась мов сніг в квітні — так само неочікувано, проте ніхто й не стверджує, що не впаде сьогодні.
Сонця не було видно. Багряні хмари кружляли небом. Поволі прокидались пасажири. Цікаво: куди вони їдуть, які у них цілі, які плани, скільки дітей і яка робота. Поїзд зупинявся все рідше, і зупинки ставали все коротшими. Видніються гори – маленькі горбики, вкриті зеленим хвилями. Ліси густішали, а будинків меншало.
На одній із непомітних станцій зайшла пані Катерина. Постійні пасажири цього рейсу вже давно з нею знайомі. Старенька в темній хустині чимчикувала вагоном з важкими торбами і раптово зупинилась біля купе номер 5. Тихенько відчинила його та просунула голову усередину.
Дівча, закутане у светр, лежало, прижавши свої худенькі ніжки до грудей. Її брови були нахмурені, а губи по-дитячому надуті. Дарині щось снилось.
Стара присіла на нижній поличці і приміщення враз наповнилось ароматом парного молока,
Дарина до останнього не хотіла прокидатись: хапалась за свій солодкий сон, немов у дитинстві, коли потрібно було прокидатись до школи, а дівчина досі намагалась спіймати сонячний промінчик. Розплющивши очі, вона зловила на собі погляд. Катерина була стомленою та розчарованою, проте вона випромінювала домашнє тепло.
Між ними одразу зав’язалась розмова: про поїздки та трав’яний чай. Про внуків та постійну потребу удосконалення. Про сад та кулінарію. Стара жінка розповідала про важкі поневіряння та бажання заробити копійку для своєї сім’ї, а Дарина про незавершений роман.
За перших променів невидимого сонця вони попрощались: обмінялись щирими побажаннями та не менш щирими усмішками.
У сусідньому купе почулися крики та плач: вередували діти. Небо залишалось все ще брудним. Чомусь Дарині здавалось, що воно таке ненадовго, що воно просто прикидається і от-от вийде таке необхідне сонце.
— Доброго ранку, тут 18-те? – у проході стояв юнак із білим чубчиком над бровами.
— Так.
Хлопець ніжно та щиро усміхнувся. Надто привітно для такої ранньої години, ще й у старому поїзді. Дарину завжди дивували такі люди : у них не буває поганих днів, не буває розчарувань, вони постійно знаходять позитив у всьому, що їх оточує. Чомусь вона думала, що у таких людей або надто ідеальне життя, тому все, що не відбувається, на них впливу не має, але це зовсім неправдоподібний варіант. Другий був більш реалістичним :йому на все байдуже. Розумна та щаслива людина вміє абстрагуватись від проблем та зовнішніх подразників.
Його звали Антон, і він ніколи не виїжджав зі свого міста без гітари. Дарині здавалось, що він обожнює її більше будь-якої дівчини, більше будь-якого гаджет, більше ніж своє життя, адже надто ласкаво він до неї торкався, надто турботливо клав футляр на верхню полицю. Таких людей важко зустріти : вони не женуться за соціальними мережами, не вважають соціум надто важливим; вони мешкають у маленькому світі лише зі своїм Я.
Здавалось, що Дарина вже знала його. Здавалось, вони зустрічались колись у цьому чи іншому світі. Від нього пахнуло знайомо: фіалками, і його очі немов зазирали у темні кутки її голови.
«Як почати діалог? – думала вона. – Як сказати перше слово?» Та Антон, ніби відчуваючи, почав першим. Його цікавили подорожі. Музикант побував у багатьох країнах, у деяких навіть спробував залишитись, проте не зміг.
— Я обожнюю подорожувати, — почав він. – Інколи такі речі необхідні для людської свідомості. Коли ти покидаєш зону комфорту і переміщуєш себе у незнайоме соціальне середовище із новими правилами, людьми, подіями — це дуже хороша вправа для твого мозку. Ти починаєш мислити по-іншому, так, як вимагає місце та оточення. І корисно для тебе. Проте головне не загубити власне я. Інакше це призведе до розумової асиміляції. Тоді ти не будеш особливим. Якщо ти думаєш так, як усі — значить, у тебе серйозні проблеми з індивідуальністю, і пора щось змінювати.
— Це тому ти не залишаєшся надто довго на новому місці й постійно повертаєшся додому?
— Ні, — його темні очі засяяли. – Хоча це гарна ідея, і все, що я сказав до цього могло бути хорошою причиною для цього. Проте я мислю не так глобально. Я повертаюсь додому, тому що там моя найрідніша людина — мама. Я знаю: що вона боїться мене втратити, тому так сильно чекає удома.
— Але ж батьки люблять своїх дітей, а отже, повинні розуміти, що інколи нам необхідно трішки більше свободи, трішки більше самостійності.
— Воно то так, вона розуміє. Але колись вона втратила батьків… пізніше загинула її сестра, доньку від першого чоловіка викрали… а мій батько покинув її. Я єдина рідна для неї людина у цьому світі. Більше нікого немає. Тому я потрібний їй. Тому я й повертаюсь.
— Це благородно, — опустила очі Дарина. – Ти, мабуть, хороший син.
Молоді люди розмовляли про музику, про книжки, які читають перед сном та печиво, яке готували їм батьки узимку — імбирне, про школу та випускний, про літні канікули та мрії на майбутнє.
Інколи так багато спільного можна знайти у в чужій тобі людині. Це так дивно, що у світі бувають настільки схожі люди. Ніби ніколи не зустрічались , а спілкуєтесь немов рідні, немов знайомі тисячу років, ніби знаєте, як звали ваших собак у минулому житті, скільки у вас дітей. Здається, що ви готові віддати усе один за одного й ні на секунду не пошкодуєте про це.
— Зачекай хвилинку, мама дзвонить.
На екрані Дарина побачила ту, яку аж ніяк, не очікувала побачити. Ось чому він так пахне, ось чому він такий схожий, ось чому їй так комфортно.
— Ужгород через п’ять хвилин, — почувся знайомий писклявий голос.
Дарина вийшла з поїзда. На небі з’явилося сонце. І в одну мить зникли хмари. Попереду йшов Антон, а жінка, нижча на три голови, поряд — його мама. Вона постійно цілувала його та розповідала, як багато приготувала на вечерю. Казала, як сумувала й наскільки рада, що він повернувся.
«Це місто надто тісне», — подумала Дарина та пройшла до каси в вестибюль.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
