5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Христину Пікулицьку. Її оповідання “Вчителька” отримало диплом 2 ступеня.
Вчителька
Ти бачила агітку, яку наш факультет опублікував на Facebook? – це було перше питання подруги, коли я підняла трубку.
Там, де написано, ким може працювати історик після закінчення університету? Так, бачила. Хотілося розсміятися в обличчя тій людині, яка це писала, – відповіла я. – «Бути істориком – це круто! Ти можеш працювати: вчителем у школі, викладачем у вищому навчальному закладі, в політичних фондах, в аналітичних центрах, у сфері бізнесу, в журналістиці та на телебаченні, в сфері менеджменту, в політичній сфері, в органах державного управління, на посаді спічрайтерата аналітика, особистим радником або іміджмейкером видатних політиків та громадських діячів».
Вони забули написати, що зарплата при цьому буде 3500 грн., на яку не прожити і тижня. Тим більше, якщо не маєш власного житла! – згадала Настя свої спроби самостійного життя літом після випуску.
Так і хотілося додати в коментарях: «А ще флористом, візажистом, офіціантом, фотографом, дизайнером, бухгалтером, в кол-центрі і на касі в супермаркеті». Недавно чула, що хтось з наших однокурсників працює перукарем. Ой, тобто барбером у барбершопі.
Клас! Не дарма 4 роки в універі провели!
Звісно! От закінчила свій бакалаврат і прям бачу, як всі дороги переді мною відкрилися, – сказала я і зрозуміла, що знову жаліюся. – Та нехай. Як у тебе справи?
Нормально. Дім – робота –дім. Тільки клієнти з новими дивацтвами приходять.
Після 4 курсу Настя вступила на заочне відділення магістратури і вернулася у своє місто. Окрилена безмежними можливостями здобутої професії, влаштувалася працювати у фотосалон. Тепер, проводячи власні соціологічні дослідження національного та соціального складу населення своїх країв, замальовує негарним тьоткам прищі у Photoshop і робить макети для сувенірної продукції. Мене ж, після 4-х місяців перебування у міському центрі зайнятості, відправили у школу на посаду, яка передбачала виконання усіх функцій окрім фахових. Я б могла знайти кращу роботу, і набагато швидше через оголошення в Інтернеті, але в певний момент мені стало цікаво спостерігати за всією цією бюрократією. Довідки, які засвідчують дійсність інших довідок, 2-3 тренінги на місяць по легальній зайнятості та правах працівників, зустрічі з особистим консультантом, який тратить на тебе приблизно 5-7 хв, щоб записати у відомість, що ти прийшла, і спитати: «Там-то і там-то є місце секретаря. Вам підходить? Ні? Гаразд, наступна зустріч 20-го числа». І ще співбесіди з роботодавцями, які подають інформацію про вакантні місця у міський центр зайнятості лише заради пільг, а нових працівників не наймають. Напевне, театр абсурду виник після того, як Ежен Йонеско або Семюел Беккет спробували знайти роботу через офіційні структури.
Що, далі так реагують на те, що ти говориш українською мовою? – спитала я подругу.
Так. І що дивно – етнічна росіянка сказала, що я молодець, і побажала успіхів!
Значить нормальна росіянка. З тих, які живуть в Україні і найбільше не хочуть тут «русского мира».
Ага. А ти як? Що нового в школі?
Ооо… Кожного дня щось нове. Сьогодні зранку, як завжди, записувала зауваження у щоденники учням, які запізнилися на виконання Державного Гімну України. Дивлюся, а 8-класник у графі «Ім’я» написав «Олександир». Я виправила помилку червоною ручкою і кажу до заучці (яка, між іншим, вчитель української мови у цього ж учня): «Дивіться! Дитина у 8-му класі і не вміє правильно написати своє ім’я!». А вона мені відповідає: «Так він ж гей!»
Еем… Що??? Як це взагалі пов’язано?
От і я так подумала. Витріщила на неї очі і питаю: «І що?» – «Ви розумієте, люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією мають відхилення у психіці» – «Що-що??? Що за дурниці?! Але нехай він гей. ВІН ЖЕ НЕГРАМОТНИЙ ГЕЙ!» – «На жаль, нічого не вдієш»
Більшої дурні я ще не чула! Що це за виправдання – «Він ж гей!»? Може вона просто не вміє добре дітей навчити? – обурилася подруга. Треба віддати їй належне – притримуючись традиціоналістичних поглядів, вона все одно проти будь-який цькувань через погляди чи вподобання.
От і я так подумала. Більшість вчителів взагалі дуже вигідно прилаштувалися – уроки ведуть абияк, а потім підпрацьовують репетиторами у тих же дітей. Знаю, що до вчительки з англійської мови після уроків приходить майже вся група на додаткові заняття, де вони виконують домашнє завдання і вона ще раз пояснює те, що вони не зрозуміли на її ж уроці. І бере з кожної дитини окрему плату!
Нічого собі! Так вона ж отримує подвійну оплату за ту саму роботу!
Так.
Але, з іншої сторони, якби у вчителів була вища зарплата, вони б цього не робили.
Сумніваюся. Інколи у мене складається враження, що вчителі – це люди, які просто не реалізували себе у своїй професії. Як у тій приказці – хто не вміє, той вчить. Їм байдуже до учнів, до виховання у них високих моральних якостей чи принаймні до вивчення їх же предмету – вони зайняті своїми власними проблемами. І коли вони ці проблеми не можуть вирішити – відриваються на учнях.
Вони теж люди, – сказала подруга і хвилин на 5 відволіклася на чергового клієнта, який хотів помістити портрет коханої на горнятко. Коли побачив, як її ніс виглядатиме на розтягнутому зображенні, купив звичайне, з котиками. – Вони теж люди зі своїми тарганами в голові.
Так то воно так, але вони вчать дітей! Та нехай.
Над самим вухом задзвенів дзвінок. Я, як завжди, підскочила – від деяких речей швидко відвикаєш.
Мені треба йти. Я сьогодні черговий вчитель в гардеробі. Зараз це стадо малих бізонів летітиме за верхнім одягом. Вчора сказала дитині, що люди, які постійно пхаються і не вміють стояти в черзі, поводять себе як рогулі. І знаєш, що вона відповіла?
Що?
«То й що?» Насправді це був мій найсильніший аргумент. Схоже, рогулем їй бути не соромно. Гарного тобі дня!Бувай. Вчи їх!
***
Сидячи у кав’ярні зі своїми однокурсниками, які гризуть граніт магістрантської науки раз на тиждень 1,5-3 години, я слухала про те, що сьогодні завідувач кафедри знову доказував, що наша нація старша за шумерів, про те, що неможливо цілком і повністю віддатися своїй темі, коли доводиться вивчати масу непов’язаних з нею предметів, про те, що у професора Г. лейтмотив останніх досліджень – підтримка міфу про комплекс неповноцінності нашої нації перед сильнішими сусідами… А в голові крутилося інше: «Як пояснити дитині, що рогулем бути соромно?»
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
