9.9 C
Kyiv
П’ятниця, 29 Березня, 2024

Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Ірина Жураковська – Бажання

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ірину Жураковську. Її оповідання “Бажання” отримало диплом 3 ступеня.

Бажання

Андрій примостив рюкзак на лавці, озираючи парк. Дружину він заспокоював, мовляв, знайде Airbnb, але посеред сезону і майже в центрі то такі дурні гроші, що на біса треба. Зразу за парком стовбичила бетонна потвора совкового санаторію з розсохлими фанерками балконів, але такого штибу заклади він ненавидів з дитинства. Тож на цю ніч план був простий: спальник у парку й рюкзак під голову. Потім вранці знайде кав’ярню, вмиється і все таке. Іще б душ, але який вже тут в дупу душ.

Літні сутінки неспішно переливалися в теплу ніч. Зліва над ялиною зійшов майже повний місяць. Справа якісь молодики досить непогано грали Pink Floyd вперемішку з Бумбоксом та Океаном Ельзи. Неочікувано хіппівського виду дівча пританцьовувало перед музиками, збираючи в капелюх данину з перехожих. Андрій посміхнувся: точно, як вони колись. Він тоді був так само патлатий і в такій же футболці Blind Guardians, Таня з такими ж феньками на засмаглих руках так само аскала в його справжній ковбойських капелюх з шулявського секонда…

Прокинувся раптово, як буває, коли засинаєш сидячи. Ніч стояла пізня і місячна. Музиканти закінчили грати й примостилися тут таки на лавці.

– Не заважаємо? – спитав бородатий товстун, що був на перкусії.

– Та ні, – Андрій спустив рюкзак на землю, звільняючи місце. – Гарно граєте.
– Дякую. У тебе, часом, вогню нема?

Андрій простягнув запальничку. Бородань прикупив і пустив по колу. Патлатий дрищ (здається, басист) заходився діставати з рюкзака пиво. Простягнув Андрію: будеш?

– Буду, – хоча збирався не пити.

– Ти сам звідки?

– З Києва. А ви?

– Ми тутешні. Я Сем, ударні. На гітарі Лі, на басі Саня. А це Джосі – дівча помахало, сидячи на колінах в Лі.

– Муза?

Гітарист напружився. Джосі засміялась.

– Можна і так сказати, – кивнув Сем.

Андрій поставив пляшку під лавку:

– Можна гітару помацати? Згадати молодість, так би мовити.

– Лі, не жлобись.

– Тільки обережно!

Не грав давно, пальці трохи задерев’яніли, та й поріжки виявилися високуватими. Зате струни що треба. Приємно знову обійняти деку, відчути її теплу вібрацію. Зіграв спершу «Ми помрем не в Парижі» Мертвих Півнів, а потім «Полонез» Чижа з усіма його полонезними програшами (раз лажанув, але понту це не зіпсувало). Хотів було ще щось із Чубая, але вирішив не зловживати.

Гітарист загасив сигарету об лавку, ревниво прийняв інструмент з рук чужинця.

– Джосі, дозволиш?

Та зіскочила з його колін і Лі вжарив фламенко. Грав добре: технічно, пристрасно, з насолодою. Андрій махнув його музі – сідай, мовляв, – сам пересів на рюкзак. У неї були довгі руки і довгі вії. В розпущеному волоссі расточка з кольоровим пір’ям, на шиї пацифік, у носі блискучий камінчик.

– Обережно, – підморгнув Сем, – вона неповнолітня.

– Окей, – погодився Андрій.

Пиво скінчилось. Лі дограв. Андрія розбирав сон.

– Ти де зупинився?

– Та ніде. Тобто тут, в парку.

– Може запросимо Андрія до нас? – Джосі схилила голову на бік, дивлячись на Сема. – Ліжко Тоні як раз вільне. Тоні це наш клавішник – пояснила Андрію. – Його старі на картоплю прикріпачили.

– А далеко?

– Та ні, хвилин десять.

Це був гуртожиток фізфаку.

– Якщо що, скажеш, що ти до Литвиненка.

З’ясувалося, що офіційно тут живуть тільки Лі та відсутній зараз Тоні. А неофіційно – уся група («Ми тільки назву ще не вибрали: або «Субатомна качка», або «Зачарований кварк»» – «А може, субатомний кварк?» – «Ти що, дибіл?» – так Андрій дізнався, що Лі живе у гуртожитку фізфаку не даремно, бо кварки апріорі субатомні). На два з трьох ліжок кімнати фізики встановили ще по одному – вийшли такі собі нари. Третє ліжко, біля вікна, – єдине застелене. Над ним – малюнки драконів та птахів, на підвіконні батарея косметики. Куток Джосі. А зрештою – типове помешкання музикантів. Тобто повний срач.

Андрій розклав спальник на вказаних нарах й одразу заснув.

– А своє щось граєте?

Це було вже наступного вечора. Вони з Семом курили на кухні, чекаючи черги в душ.

– Звісно. Якщо все вийде, то восени запишемо альбом.

– Круто. А що Джосі?

– В сенсі?

– Так і живе з вами?

– Коли як. У неї, тобто в її старих, є трикімнатна в центрі, тож вона то там, то тут.

– Навіщо?

– Як тобі сказати. Їй типу з нами краще. Старий запхав малу на економічний, а вона натура творча: малює, танцює, по всіх фестивалях тусуєтся, з усіма музикантами. Але живе з нами, ми її приручили.

– А вам це на біса?

– Ну по-перше, її старий має студію і може допомогти нам записатись. По-друге, ну ти ж сам її бачив! Саня тільки чекає її вісімнадцяти. Лі взагалі закоханий що дурний, вірші пише. Ми з Тоні три з них на музику поклали, класні балади вийшли.

– А вона?

– Що вона?

– Теж закохана?

– Пес її знає. Іноді мені здається, що вона закохана в усе, що є на світі творчого й креативного.

Джосі курила у відчинене вікно, сидячи на підвіконні. (Батьки поїхали, тож не попалять.) Зоряна вмостилася на її ліжку й тасувала колоду. Це була особлива фамільна колода лише для близьких подруг та особливих випадків.

– Ну так на що тобі розкладати?

– На бажання… Чи ні, краще на стосунки.

– Давай спускайся, погрій карти. Тим часом і вирішиш.

Зоря мала грузинське коріння, хоча всім казала, що циганське. Волосся її було густим і чорним, а карти і руни – слухняними. У вухах носила великі кільця під золото й розповідала, що баба її була відьмою. Тільки це не правда, бо з обома Зориними бабусями Джосі була знайома з дитинства. А може й правда, бо звідки ж їй знати, хто відьма, а хто ні?

– Так, на стосунки, – визначилась Джосі. Поклала на простирадло бубнового короля.

– Це ж не Лі.

– А що мені на Лі гадати? Там і так все ясно.

– Хм. Це не той київський, що з вами тусується? Як там його?

– Андрій. А якщо й він?

– Так він же старий.

– Не такий і старий. Всього двадцять дев’ять. Навіть тридцятника нема.

– А обручка? Не кажи, що не помітила.

– Помітила. І що? Це ще нічого не означає. Може у них уже все минулося, а разом заради дитини. Може її після пологів рознесло. Може вона йому зраджує. Може вони от-от розлучаться. І взагалі, якщо у нього все добре з дружиною, то чому він живе у нас і так на мене дивиться?

– У, люба. А ти, дивлюсь, добряче на нього запала.

– А якщо й так! І взагалі, давай уже, розкладай і все побачимо.

– Ну давай подивимось…

– Стій! Я передумала. Давай краще на бажання…

Четвертого дня в басиста Сані був день народження, а Джосі підстриглась. Зовсім підстриглась, коротше, ніж Андрій. І дивним чином це зовсім її не псувало, навпаки: вилиці, шия, підборіддя – усе обличчя її ніби відкрилось, вилущилось з-під усього зайвого. У купі з тонкими бретельками, віями та камінчиком в носі це мало такий вбивчий ефект, що Андрій мусив діяти на випередження:

– Джосі, дитинко, що ти з собою зробила, – сказав, погладивши стрижену голову. Ну щоб, так би мовити, «дитинко» підсилити. Натомість збудився ще сильніше.

– Я давно хотіла, а то все життя з довгим і з довгим – скільки можна? Такий хайп зловила!

Вона ще щось продовжувала про пости, селфі лайки і все інше, але то все було не важливо. Андрій уже бачив, що спалився. Не знайшовши, що ще сказати, пішов вітати Саню.

На звичному місці у парку вже зібрався натовп студентської молоді різного рівня креативності й богемності. Дівчата у яскравих сукнях, хлопці із дзвінкими пакетами АТБ. Після кількох кіл перепитувань, списувань і зідзвонювань з ще кимось, та риторичних питань «Ну що?», зрештою рушили. Всупереч законам фізики та правиламгуртожитку весь святковий люд напхався до їхньої трьошки разом з усіма пляшками й музичними інструментами.

Лягти сьогодні спати не було жодної надії. Так само, як уникнути в цьому натовпі чергового пластикового стаканчика, пляшки по колу і Джосі, чиї то ноги, то руки, то плечі постійно опинялися зовсім поряд. Андрій здався: поклав голову їй на оголені коліна і чемно пив за здоров’я уже не важливо кого.

– Джосі, музо, богине фізиків і музикантів, ти одна можеш врятувати бідного бездомного програміста. Я старий і немічний пити з вами на рівні, я мушу завтра вставати і до смерті потребую сну, – він навіть не був певен, чи вона чує, чи він каже це вголос, чи це все йому уже сниться. Але за кілька хвилин проблему було вирішено: хтось із другого поверху, хто збирався висіти всю ніч, щиросердно поступився ліжком у своїй двушці. Не менш щиросердно зауваживши, що сусід поїхав, тож кімната взагалі вільна.

Джосі вела його захаращеними коридорами фізичного гуртожитку, темними сходами, поміж куп наваленого сміття, попереджаючи про кожну яму, не озираючись і не випускаючи руки. Так само не озираючись і не вмикаючи світла, відчинила кімнату. Тільки тоді, вже всередині, Андрій нарешті її поцілував. Цілував довго, з насолодою, як буває лише в юності, коли немає куди поспішати, бо попереду ціла ніч і ціле життя. Аж тоді випрудчався з теплих рук, відсторонився, міцно взяв за оголені плечі:

– Джосі, серденько, зупинись. Все, баста. Ми не будемо цього робити, пробач.
Вона мовчала, прикусивши губу. В оранжевому світлі вуличних ліхтарів Андрій бачив її здивовані очі, і як щосили намагається не заплакати. Вона мовчала, тож говорити мав Андрій.

– Розумієш, це буде неправильно. Це зовсім не те, що тобі потрібно, і це зовсім не потрібно мені. Розумієш, не всі чоловіки зраджують своїм дружинам. І це хороша новина, Джосі, бо колись у тебе також буде чоловік.

– Я тобі не подобаюсь? – нарешті спромоглася вона.

– Ну що ти, серденько. Я дуже тебе хочу. Просто не всі бажання мають здійснюватися.

– Але чому?

– Бо тут неподалік у лікарні лежить моя дружина з нашою малою, і це єдине, що має значення. Я не можу їх покинути й повернутися в Київ (ми були тут у відпустці). А в лікарні з дитиною можна лишатися тільки мамі, ніби тато тут ні до чого… Словом, я міг би з тобою переспати (і не факт, що тобі б це сподобалося), але вранці я все одно піду до них, і буду там, доки не закінчиться час для відвідувань. І доки малу не можна буде забрати додому.

— А я? Як же я?

— А ти, музо, будеш і далі танцювати і малювати, захоплювати і закохуватись, зустрічатися й розчаровуватися і знаходити тисячі нових бажань. Я ставитиму тобі вподобайки і вітатиму з новими звершеннями. І колись – не мине й десяти років- ти згадуватимеш про цю ніч з усмішкою і радітимеш, що сьогодні все було саме так.

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.

ПО ТЕМІ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

ОСТАННІ НОВИНИ

ПОДІЛИТИСЯ З ДРУЗЯМИ

ми у соцмережах

10,086Вентиляторитак