Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Ірина Жук – Вдалий

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ірину Жук. Її оповідання “Вдалий” отримало диплом 2 ступеня.

Вдалий

Легенду про «Вдалого», вивітрену від часу, що розібрати дрібні деталі, як-от імена, місця та дати, мені у вуха вкладали, певно в десяти місцях. І кожний оповідач клявся всіма святощами, що то достеменна правда.

Бібліотеки мовчали. Архіви порожньо світились здивуванням, бо неймовірно – шукати щось у них без фактів.

Вже викинуто з моєї голови речами біль нагальними та приємними ті оповідки, як з’явились останні три оповідачі.

У сні.

У моєму  довгоочікуваному сні.

Тобто, очікувано там мав бути лише спочинок. А не турботи.

Але погрози звучали – якщо не розповім про «Вдалий», то…

Тож таки слово переходить до Капітана, Мера міста, на кошти якого велось будівництво, та Матроса.

Мер махнув рукою…

Коли той корабель був усім своїм силуетом суцільно у кресленнях лише, то й тоді вже над ним тремтіли так. Жодної з прикмет, ані єдиного морського забобону не оминули творці, аби лише забезпечити щасливу долю. Втаємничили все – і ймення, й обриси, й майбутніх власників. Відганяли всіх, доки працювали майстри – й рудих дівчат, і нерудих, й ба навіть взагалі жіноцтво, щоб не перевіряти зайве.

А яка ретельність з матеріалами! Усі розрахунки мали твердо узгоджуватись зі звичаями. Та й будівничі не просто досвідчені. Ні, вони знали, що то буде останнє творіння, бо вимагали руки та спини заслуженого спочинку. То ж і прагнули лишити по собі щось, що буде збережено, попри усі злісні стихії.

Дні бігли один за одним неначе грайливі буруни у хвилях. Одні тривоги змагались з іншими, людські крики та чайки оркестрували ту драму народження нового корабля.

А дата виходу в море! Скільки звірянь з календарем, святами та забобонними оповідками!

Врешті, все враховано. Церемонія пройшла з гідною урочистістю.

Ніхто не сумнівався, що «Вдалий» матиме неймовірно щасливе плавання.

Усі присутні на цій події вихвалялись, що тепер й їхнє життя осяйнуло щось таке історичне. Таке, що раз на сторіччя вмуровує у камінь імена. От доживши з безвусого юнака до сивочолого старця знатимеш, що найголовнішим у тебе був цей день. І внуки та правнуки заздритимуть, і сам розумітимеш – «Вдалий»…Ну він «Вдалий» з усіх боків, що базікати, краще за нього випити…

Обережно тримав курс капітан. Ні, не спалахнув корабель, вийшовши з порту. Ні, жодної течі чи недоробку. Дмухають собі вітри, хай собі трудяться – йде «Вдалий» слідом за іншими у каравані. Безпечно та спокійно, маршрут перевірений, та й недалеко.

Ніхто ризикувати не має наміру  – такий шедевр, та отак зразу у відкритий океан! Хай команда усі страшні історії матиме на увазі, нерозсудливим сміливцям море не вибачає ні недбалості у такелажі, ні гріховних думок.

Ота клята політика втрутилась в моряцьке життя. Екіпаж «Вдалого» постійними перевезенням займався, та десь війна когось посварила, десь попит впав, а місцями залізниця пришвидшила свій залізний хвіст, стьобнула ним по землях, що раніше неприступною пусткою між людьми лежали, – і кошти почали рідше на кораблі бувати.

Розумієте, – Мер схилив голову. – Ми все зробили, аби «Вдалий» зберегти. Ми заощаджували на багатьох речах, аби підтримувати його. Але дозволити йому піти у дальнє плавання…Ризикнути «Вдалим». Ні, він надто дорогий для нас, без нього ніяк не можна лишитись…

Капітан рішуче заступив Мера.

То моя гордість, а не корабель.

Море…Воно тут, у каботажному плаванні зовсім інакше. Сірувате, не таке вже й солоне. Річкові води несуть пісок, від чого каламуть, як в очах у хворої рибини. Немає ні русалок, ні скель, зате є муштра з нагадуванням – на випадок зустрічі з іншим судном, з китом, як зустрічати екватор та айсберги, як з тубільцями розмовляти та іноземних капітанів вітати.

Моряки вчать. Вчать рухи, щоб не застукали зненацька тропічні бурі. Зубрять сигнали прапорцями та іноземні слова. Ретельно, старанно, змушують їх вивіряти все – й не ризикувати.

Гинуть інші в морях. Або привозять легенди та славу.

Легенди – свої та чужі. Про невідомі раніше краї. Про бої.

Про істот, спокусливих та підступних, химерних й подоланих. Дивні звичаї інших народів.

Тут, в цих широтах, не зустрінеш Голландця, та й цингу оминеш – короткий твій рейс.

Родина спокійна, немає нудьги – батько і син відсутні дні, не роки.

Ну й що, що пісні у тавернах співають, що грошима бряжчать?

Чи варто знову все починати, коли оминув ти тривоги й пошесті, мілини, на яких інші сіли, шторми, що ламали щогли – але не тобі?

Команда чекала. Ходили чутки про захоплення кораблів піратами, про небезпечні зміни в атмосфері. Не лише фінансові та геополітичні течії, але й підводні стали мінливі, то підкидали сюрпризи, то зсувались. Чи довго втриматись там, де берега не видно зовсім, хоч як трубу крути?

Ні, там вали. Там надто сильні й непередбачувані вітри – то шторм, то штиль.

Моряки сиділи похнюплено. Вже дірки в одязі вимагали уваги, вже скидались разом на новий канат та латали все, що могли. Знецінились іноземні слова, забракло сил на вправи.

Що міг зробити я?

Мої завдання були чіткі як координати. Старанно я рушав, отримуючи все меншу плату. І гірко було мені спускатись на берег, де знайомі капітани в тавернах. Один за одним вони або покидали море, безпечно сиділи за келихом – але вже як комерсанти, найманці сухопутних просторів. Інші ж відпливали далеко – під прапори  чужих держав.

Чи ж я мав їх ганити?

Я їм заздрив.

Бо я латав старе, а вони купляли нове. Бо їхні родини і їхні команди мали всього доволі.

Брав навіть контрабанду, але того не вистачало – надто мізерна крапля.

Що мав їм протиставити? Патріотичні пісні?

Я сам вже в ті гасла не вірив, і напивався, щоб бодай на хвильку безвихідь забути. Мер мені давно дав зрозуміти, що не підтримає пошуки кращого. Треба терпіти, війни не вічні, залізниці ржавіють, люди розчаровуються, а хвилі несуть вантажі під зорями як і раніше.

Тоді Матрос виступив.

Та що тих розумників слухати? Ви думаєте, що ми такі покірні? Що не розірвали б контракт?

Звісно, воно краще хоч десь плавати, ніж вдома сидіти та допомагати жінці. Хоч за копійки, але ж зайнятий. Хай там погуркотить, поскиглить, зате й знудиться трішки, а там і подобрішає.

Річ, між нами чесно кажучи, була не в тих ідеалах. Служили на «Вдалому» всі ці роки, на краще сподіваючись.

Та за ті роки…Наш Капітан не нюхав океану, а ми й поготів. Вже давно розмовники у нас цвіллю вкрились, то й ми їх закинули. Разом з зайвими картами. А з голів все раніше вивітрилось.

Ви міркуєте, що я б ото з гордощів не пішов би у кравці чи теслі?

Ха, то мене не знаєте. Забулось  все.

Не знав вже, як ходити по агентствах та клієнтах, як свою роботу пропонувати.

Та з чого почати.

Так само, як руки та голова про ризик почали забувати. З заплющеними очима свій корабель знав, а ось неочікуваний сюрприз нових систем – не до смаку мені.

Ет, та що ще казати…Які там пірати, які там страхи та далечінь нових материків та океанів, коли команда вся починала панікувати, ледь що незвичайне. Не хотіли ми журнали читати, а лише в гамаках лежати – вільний же час для насолоди та спочинку, а не зайвого навчання. Хто нам за те заплатить?

Допоки сподівались на горизонти кращі – той намагались. А так…дурних нема…З таким Капітаном все одно ніде не бувати. Дякуємо хоч Меру – зарплатню подає, а як настрій поганий та скаржимось надто, то словами вділяє уваги. Мовляв, і герої, і дорогі наші. Кому ми ще потрібні?

Он купець підійшов зафрахтувати – а у вас папірців нема таких і сяких, для перевезень, бачте, надто цінних, свідоцтва зразка нового. Для пасажирів зовсім нічого не облаштовано  – де комфорт? Ах, швидкість, ах, знання берегів…Та клієнти бажають інших маршрутів. Та нові моделі кораблів вже враховують і швидкість, і зручності.

Тут мій сон наче почав згасати. То ранок.

Треба поспішати, раз хочу таємницю розкрити.

«Ви, свідки справжні життя «Вдалого», скажіть мені краще одразу – що з ним сталося?

Де мені документи про те знайти? Бо мушу я всім докази навести про історію корабля. Де його плавання? Він же не міг так зникнути…Він же…Він же «Вдалий»!»

Тиша. Штиль у думках. Марево зникло від крику, очі відкрились. Повільно, спроквола, розчаровано сіра імла давала прохід променям сонця. Тіні гарячково залишили у спокої мою голову.

Отакої. Знову жодних імен та цифр, знову без координат. Хто мені повірить?

Скажуть мудрі люди, що треба вчасно лягати спати, та казок не вигадувати. Та й будуть праві. Минуле й минуле.

Але часом, бува, натрапляє на мене підступна дрімота. І бачу я те тихе болото, де гниють зношені дошки та проржавілий метал лиш силуетом нагадують те, що хвилі морські колись гордо несли. Та сідає поруч сіренький пацюк – ледь не біля рота, нахабна істота – і гризучи, очима каже мені, як звідти втекли всі його хвостаті товариші. Як-врешті-решт, й миші погризли в архівах папери. То й зникло все, не витримало конкуренції з часом, відстало у битві за ресурси, чого його згадувати.

А інколи чайка летить. Й у щирому малюнку її польоту я бачу зовсім інший корабель. Геть змінений на краще – аж до назви. З новою командою, капітаном та власником.

Та чайка теж закликає не шукати в тумані того, чого вже давно немає.

А я й досі гадаю – де правда?

Чи й варто щось певне знати у світі, де вічні лиш морські хвилі, та небо над ними?

Вибілює сонце тьмяність з думок, вивітрює вітер зморшки з сумління, шукають інші душі пригод, серця чиїсь та руки знову не мають спочинку.

Може й «Вдалий» пливе як Летючий Голландець, тільки ж як розпізнати, за якими прикметами шлях вказати, як при зустрічі привітати.

Хто легенди знання зайвим назве, хто повір’я усі сміттям обізве – хай той не зустріне мене.

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.

загрузка...
Загрузка...

Реклама

загрузка...

Поширюйте матеріал

Загрузка...