8.3 C
Kyiv
П’ятниця, 29 Березня, 2024

Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Ірина Тесленко – Степова Квітка

5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ірини Тесленко. Її оповідання “Степова Квітка” отримало диплом 2 ступеня.

Степова квітка

Уявіть собі, мій дорогий читачу, що таке степ. Справжній український степ, який дурманить ароматом польових квітів, чорнозему та жаркого дикого вітру. Ви здивуєтесь, бо чи може вітер мати запах? У степу може. Коли стоїш сам у степовій траві по коліно, то вітер заграє до тебе, обнімає своїм пекучим літнім жаром, грається з волоссям, що русявіє від сонця і стає подібним до пшениці. Вітер має аромат свободи, швидкості, коли він долітає до тебе, то повітря не вистачає у грудях, бо такий гарний в нього той запах.

Історія ця видумана та фантастична, але хтось побачить в ній себе, кожен відіграє свою певну роль в ній, але суть історії для всіх одна. Якщо ж побачите той скритий сенс, то вже знайшли свій – життєвий.

Отже, росла посеред степу квітка. Маленька така та барвиста, з ніжними та тремтячими пелюстками, до яких постійно долітав вітер та шуткував з квіточки, мовляв: «Ти настільки маленька в цьому степу, що тебе й не видно з моєї висоти». Квіточка наполеглива тягнулась верх, аби побачив її вітер серед всіх інших квіточок та старання були її виправдані. Вона стала дуже і дуже високою, настільки високою, що сонце ще більш палило її пелюстки улітку. Пелюстки з ніжно-рожевих кольорів стали ще барвистішими  та яскравими, сонце наповнило їх своєю неземною красою та сяйвом. Нарешті, коли стала квітка достатньо високою, то стала вона  гордою за себе, що мовляв видно її з усіх кінців величезного степу, який вона так любила. Всім своїм маленьким серцем вона завмирала перед його величністю. Він дарував їй всю свою красу та розраджував своїх мешканців гарними та веселими забавами: то щурхне польову мишку за хвіст житнім колоском, щоб та злякалась, то покаже на небі великий літак, що завжди лякав квіточку своїми гучними звуками.

Та в степу була своя особливість – коли дуже довго тривала спека, то потім був великий-великий дощ. Тоді всі мешканці степу знали, що краще ніж під великим кущиком чи деревцем ніде не сховатись. Всі квіточки в степу мали свій великий кущ чи то дерево, котрі своїми мужніми вітами накривали їх під час дощу та оберігали їхні пелюстки та красу, що порівнювати можна лише з дівочою. Та наша квіточка не мала такого деревця, ані куща, навіть малесенького кущика, який би захистив маленьку, допоміг не замурзатись у мокрій землі після дощу… І ось коли починався дощ, то так заздрила наша квіточка всім іншим своїм одноліткам, що ті мають ті мужні віти, які їх наче колишуть у ритмі колискової, а так солодко спати в таку погоду. Та нашій квіточці не можна було спати – якби заснула вона, то прибив би її стебельце дощ, краплі якого вважались їй тоді величезних розмірів. І стояла вона, гнучись під тими краплями, пелюстки тремтіли та ледь тримались. Ось так проходив дощ та виходило сонце і наповнювало степ свіжим подихом, і зігрівало квіточку, яка тоді засмагала найкраще, бо краплі дощу яскраво грали на її тонкому стебельці. Посміхалась вона широко та співала. Ви кажете, як співає квітка? Звичайно, що не як людина, але це  не означає, що гірше. Найкраще звичайно співало жито – його спів лунає завжди у степу, та польові квіти теж мають свої голоси, зовсім різні та дуже гарні. Наша квіточка мала тихенький, але ніжний голос.

Ось так і було деякий час, та квіточка не стояла на одному місці – вона росла, та дуже швидко. З кожним дощем її стебельце міцнішало і вже не гнулась вона під краплинами, пелюстки не тремтіли, бо разом збирались у бутон. Гордо підіймала голову квітка, бо вже не боялась ані дощу, ані будь-якої-іншої непогоди, вона вже знаходила в них прохолоду та затишок у спеку.

Була вона як свіжий подих, вже настільки яскраво грали кольори в неї на пелюстках, вже так тягнувся її стан зелений, що вкрився довгим листям. Милувався своєю дочкою степ.

Як ось зустрілись знову квітка с вітром:

— Привіт, стара подруго.

— Привіт, друже дикий, чому завітав в наші краї?

— Почув про тебе думки ходять, красуне. Що ти тут сумуєш в степу? Бачиш навколо себе одне й те саме. Давай я покажу тобі світ – побачиш як буває.

Та не встигла навіть відповісти квіточка, як підняв її подихом вітер, обійняв за стан зелений та підніс до самого верху найбільшого дерева. Духу забракло у квітки, таке все гарне їй було. Поніс її вітер по повітрю, загравав з красунею, катав на хвилях та й приніс в край холодний. Все там було таке величезне – сосни високі, дерева з густим листям, не бачила ще такого дива квіточка. Опустив її вітер до землі, де росли інші квіти. Поклав легенько свою подругу та місце ій гарне вибрав, з крайовидами гарними, мальовничими.

Всілась квіточка на місці, роздивилась, а довкола немає квіточок яскравих, подружок її, одне листя зелене, та й ще пекуче. Як потім дізналась квітка, то кропивою зветься. Якісь волохаті мхи ростуть в місцині цій. Квітка намагалась з сосною погомоніти, та настільки сосна велика, що не чула голосу квітки, тільки голками щось там шурухтіла собі.

Без сонця степового змарніла квітка, кусала її кропива, від дощів місцевих стояла вона постійно у воді. Пелюстки, що раніше були як відблиски сонця, стали тьмяними. Боялась квіточка, що втрачає красу свою вона, що не буде тепер її вітер плекати як раніше, що не буде захоплюватись він так нею. Без яскравих посмішок квітів польових, без літаків швидких стала ця квитка дикою, тягнула вона своє коріння над корінням сосен та якби ж було можливим, щоб квітка була дужчою за ті величезні дерева. Зачерствіла вона, стали з’являтись голки у неї, які навіть не змогли приховати великі, гарні, насичено червоні пелюстки. Тягнулась красуня вище, не хотіла вона бути знову найменшою, голками чіплялась за будь-яку гілчину, бачачи в своїй перепоні нову зачіпку та основу для коріння. І настав той ранок, коли сонце побачило ті червоні пелюстки, які трималися не на одному кілометрі зеленого та колючого стебла. Сонце бачило той жар і пристрасть, з яким хотіла побачити його квітка. Запалило сонце ще дужче,  розсипало воно свої промені, як вугілля та забрало всю вогкість і сирість. Зробило воно з неприступних мхів затишок, який став для квітки справжнім подарунком. Але вітер знав, чого бажає ця примхлива пані. Він підняв її пелюстки і поніс на той степ, що зустрів тою самою спекою і жаром. Але вже зовсім не боялась квітка того жару, вона бачила стільки скільки бачив король степовий – вітер, вона була настільки ж пристрасною як і сонце, тому вона стала новою степовою королевою. Але навіть будучи розкішною трояндою, вона постійно звала себе просто – степова квітка….

***

Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.

ПО ТЕМІ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

ОСТАННІ НОВИНИ

ПОДІЛИТИСЯ З ДРУЗЯМИ

ми у соцмережах

10,086Вентиляторитак