5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ганни Звонок. Її оповідання “Ліс” отримало диплом 2 ступеня.
Ліс
Північний експрес рушив з місця. За вікном потихеньку накрапав дощик, а сигнальні вогні все рідше і рідше миготіли у вікні потяга. Компанія друзів повністю зайняла купе, яке пройнялося веселим сміхом, піснями відомих українських гуртів, та живою музикою на гітарі. Можливо, хтось із сусідів і поскаржився б на балаган у вагоні, але саме цей вагон №7 був порожнів, немов шкільний клас опівночі. Навіть провідник десь забарився щойно перевірив білети подорожніх.
Олег, Мишко та Настя швидко завели наступну «Мені так мало тут тебе…» гурту Друга ріка. Мишко взяв із собою гітару в цей похід недарма, адже дівчата божеволіли від його гри та музики, а йому і в радість було розважати компанію. Тим паче, він давно симпатизував Олесі, тому й зайвий раз задовольнити її забаганки не було для нього проблемою.
На сусідньому ліжку через стіл сиділи та обіймалися пара пернатих голубків, ніжно шепочучи щось один одному на вухо. Олена та Сергій зустрічалися вже три роки, тому всі присутні вже звикли до того, що вони постійно і привселюдно то обіймалися, то цілувалися. Єдиний, хто до себе ніяк не привертав уваги був Микита: він сидів осторонь і передивлявся маршрут їхньої подорожі. Це було недивно, адже саме хлопець завжди був відповідальний за всю організацію подорожей. Поки Мишко грав на гітарі, Олеся та Настя хихикали по обидві сторони від нього, а Оленка з Сергієм вже ледве не вклалися в ліжко на очах у всіх, саме Микита був завжди серйозним у компанії, ніс відповідальність за списки речей, білети, дорогу, кошти, нічліг. А коли приходив час розважатись, то він сидів осторонь і просто спостерігав за друзями, які могли щось накоїти, а йому як найвідповідальнішому довелося б всіх доставити додому цілими і неушкодженими.
— Ми виходимо через дві зупинки, ще 30 хвилин. Тому рекомендую зібрати речі, —втрутився Микита до загальної вакханалії. — Нам доведеться підніматися ще кілометрів 10 приблизно вгору до місця, де будемо ставати табором, тож раджу переодягнутися в щось тепліше, оскільки на вулиці холодно і сиро. — Микита зібрав свій рюкзак до купи та пішов до вбиральні.
— От завжди він такий, немов таточко, — обізвалася Оленка.
— Не знаю, якби не він, то ми б самі вже давно загубилися в тих лісах. Тільки і вміємо, що пити та дурня валяти. — Заперечив їй Сергій. — От згадай останній раз як Мишко перебрав і пішов шукати туалет, — всі засміялися, — але якби не Микита, то лікували б Мишка від білої гарячки. — Вагон зайшовся сміхом, а Михайло кисло посміхнувся:
— Та я вам кажу, що я бачив якусь примарну постать.
— Добре, що на цей раз ми їдемо на менше днів, то й випивки вам хлопці буде менше, —обізвалася Оленка. Всі знову посміялися та й почали збирати лахи в туристичні рюкзаки. Мишко запакував гітару в спеціальний чохол та почимчикував до вбиральні щойно Микита показався у проході. Потяг потроху сповільнював свій хід та під’їжджав до станції. Годинник показував 3:42 — молодь повисипала з потягу.
— Ну і куди тепер? — всі дружно подивились на Микиту.
— За мною.
Дорога вгору зайняла приблизно години дві. Всі здіймались мовчки, лише іноді від дівчат долинали запитання на кшталт «А тут часом вовки не водяться?» або «А скільки ще йти?».
— Ні, — відповідав Микита, — тут неподалеку селище, вони до людей близько не підходять, хіба що ті перші зазирнуть на їх територію.
— А як ти дізнався про цю місцину? — почулося від Сергія.
— На форумі від містян. Туристи його хвалять. Кажуть з цим місцем пов’язано багато цікавих легенд. От наприклад…
— Якщо це якась страшна історія, то я не хочу її чути, — озвалась Настя, — хіба що по приїзду додому, інакше я тут не ночуватиму. — Хлопці засміялися: — От яка ти ляклива, нічого ми тебе оберігатимемо. Сергій підморгнув Мишку — чи у тебе інші плани? — і він штовхнув друга ліктем в бік, показуючи на Олесю. Мишко зніяковів і всі пішли далі мовчки.
Приблизно о шостій компанія молодих людей дісталася саме тієї галявини, про яку вони весь цей час говорили. Це була неймовірна краса: сонечко ще піднімалося за обрієм, осяваючи дерева навколо, розмальовуючи в зелено-золоте шатро. Поблизу протікала гірська річечка, яка неймовірно миготіла на сонці, ніби хтось загубив коштовне каміння в ній. Просто око не відірвати від пейзажу.
Хлопці одразу порішили розставляти намети, а дівчата почали розбирати сумки, щоби приготувати сніданок. Під час приготувань почалися жарти в сторону Мишка із ким же він буде ночувати, адже з Микитою йому буде не так тепло як з Олесею. Та Мишко був справжнім джентльменом і не звертав уваги на підколи друзів. В будь-якому разі, повідомив він завзятих жартівників — вибір зажди лишається за дівчиною.
Після того як всі приблизно о восьмій поснідали, хлопці залишили дівчат ладнатися біля столу далі, а самі попрямували заготовляти дрова на наступні три дні. Згодом парубки встигли розвідати територію і виявилося, що поблизу немає жодної живої душі. Можливо, саме на ці вихідні ніхто не захотів приїжджати в таке популярне місце. Але, оскільки цю місцину хвалили — значить люд тут буває часто.
В обід вже на всю лунала музика із портативних колонок та горіло кострище. М’ясо собі тихенько маринувалося в холодочку на вечірній шашлик. Дівчата витанцьовували навколо столу, звідусіль лунав сміх, анекдоти, цікаві історії, спогади попередніх подорожей і лише Микита сидів тихенько посміхався і ще ні келиху не підніс до рота.
Він полюбляв спостерігати та аналізувати своїх друзів. За весь час, що вони спілкувались, він любив прослідковувати зміни, які бачив в них. Наприклад, Сергій та Олена: за три роки в їх стосунках не змінилося абсолютно нічого. Вони до сих пір палали пристрастю один до одного і могли відлучитися до намету в будь-який момент. Щодо Мишка та Олесі, то це любов, яка зароджувалась протягом багатьох років дружби. На думку Микити, Мишко Олесі також подобався, просто вона боялась це визнавати. До речі Сергій з Оленою познайомилися випадково, вона не була з їх компанії. Щодо Насті та Микити, то це був той випадок, коли люди ледве терпіли один одного.
Приблизно о 16.00 всі вже були трошки звеселені. Микита зайнявся шашликом, Мишко дістав свій улюблений інструмент та почав награвати якісь пісні, котрі замовляла Настя та Олеся. Сергій з Оленою сиділи ще за столом, але шепотілися про щось таке, чого ніхто не хотів чути. І тут раптом Настя згадала і зарепетувала на всю галявину:
— Я оце згадала, що Микита обіцяв нам розповісти якісь історії про це місце.
— Мені здається, що якраз ти їх чути і не хотіла, — буркнув хлопець, вирішивши, що Настя його провокує до певного скандалу.
— Я передумала. Мені захотілося чогось гостросюжетного на ніч. Це ж буде насичена розповідь, чи не так? — У Насті аж бісики в очах заграли, коли вона подивилась на Микиту. Хлопець здивовано завмер на хвилю, а потім видихнув, зрозумівши, що Настя вже достатньо сп’яніла, а тому вечір обіцяє бути незабутнім.
— З мене звісно не стане, якщо я розповім, — повільно протяг Микита, — та й там нічого такого особливого немає.
— Тим паче, — радісно промовила Настя. — Ходіть усі сюди! — почала запрошувати дівчина друзів до вогнища, де й сама вже всілася біля Микити, котрий смажив м’ясо. Всі поволі підтягнулися до компанії та повсідалися навколо вогнища, ніби в таборі.
— Та тут немає, що розповідати особливо. Просто читав на тому ж форумі, нібито тут колись було масове поховання розстріляного поселення. То загиблі душі не можуть знайти покою і вночі бродять по лісу. Місцеві називають їх заложні мерці.
Всі на хвилю стихли, а потім почувся сміх Олени: — Ой, Микито, ти забагато читаєш, тобі не здається? Краще б дівчину завів. — Вона знову засміялася, чим зняла масове напруження та потягла за руку Сергія до намету. Мишко вслід крикнув жартома: — Вас на вечерю можна не чекати? — всі посміялися та знову повернулися до вогню. — Тут в горах темніє набагато раніше, тому рекомендую розвісити ліхтарі по периметру, — запропонував Микита. — Дівчата придивіться за м’ясом, —і хлопці рушили до інвентарю.
— Нічого собі як стемніло! — Олена з Сергієм повернулися з намету приблизно за годину, а на вулиці була вже непізнавана темрява. Дякувати хлопцям, навколо були розвішані ліхтарі і довкола можна було вільно пересуватися. А як пройти до туалету?
— Беріть переносні ліхтарі на столі та по прямій. — Сергій з Оленою пішли в хащі, а четвірка продовжила грати в карти на бажання. Настя сперечалась, що вони з Оленою мали виграти, а хлопці нібито махлювали весь час. Аж раптом Олеся відключилася від гри, аж поки не почула поклик свого імені: — Олесю! Не спи!
— Я щось бачила в лісі. Якесь світло миготіло прямо в тих хащах.
— Та то ж Сергій з Оленою ліхтарями бавляться. — Мишко хмикнув. — Не відволікайся. Ви програєте нам вже три — нуль.
— Дивно. Мені здавалось, що вони йшли в іншу сторону. — Хлопці не звернули уваги на слова дівчини, а от Настя подивилась в той бік, що й Олеся. Настя уважно поглядом шукала ліхтарі друзів і здавалось знайшла дві світлі плями, що пересувались по лісу. Та от дивина: здавалося б якщо друзі наближалися, то світло ліхтаря мало б збільшуватися, але світло лише ставало меншим і дуже близько одне до одного.
— Дівчата ну ви граєте чи чим ви зайняті? — не витримав Мишко. Микита лише хмикнув.
— Мишко та не кричи ти, сам подивись — дивні якісь ті ліхтарі. — Хлопець глянув на світло, що миготіло доволі близько одне від одного, а потім й зовсім згасло. — Мишко?
По галявині пролетів легенький вітерець, котрий здув карти зі столу.
— Дідько! — Михайло поліз під стіл збирати карти, дівчата давай швиденько йому допомагати аби ті не розлетілися по всьому лісу. Микита не зрушив з місця. Вітер здіймався все більший. Навколо почали гойдатися намети та брезент над столом. Язики полум’я то опускалися до самого низу, то знову здіймалися вгору, ніби розлючена зміюка кидалася із сторони в сторону.
— Що це коїться, люди? — Настя з подругою почали збирати речі довкола, аби повкидати їх в намети. — Та це ж якесь штормове попередження. Зараз же все розлетиться і ми нічого не знайдемо.
—Адже Микита дивився прогноз погоди, все було добре, чи не так, Микито? Микито? Чого ти сидиш? Допоможи позабирати лахи звідси! — хлопець не ворухнувся, єдине, що він промовив: — Зараз.
— Сергію! Олено! — Мишко вже й сам не на жарт перелякався де це поділися друзі, а тут ще й буря починалася — не надто втішна новина для відпочинку в горах. — Я піду їх шукати. — Впевнено промовив хлопець. — Аж раптом вітер дмухнув так, що ліхтарі навколо позлітали з дерев, кострище затухло — навколо стало темно немов у печері, а Олеся від поштовху вітру вдарилася об стіл.
Тиша. Навколо була моторошна тиша і темрява. Ніхто з друзів абсолютно нічого не бачив, а тому всі почали простягати руки один до одного ще пам’ятаючи попереднє місце знаходження кожного. Мишко перший наштовхнувся на когось. — Олеся?
— Так. Де Настя?
— Я тут. — почулося звідкись. Мишко взяв за руку Олесю і прошепотів:— Тільки не відпускай. — Дівчина кивнула автоматично головою, хоча навколо було хоч око виколи. Вдвох вони почали поступово просуватися вперед мацаючи рукою в повітрі Настю аж раптом в лісі засвітилися два вогники.
— Сергій! Олена! Йдіть до нас, у нас тут все затухло і ліхтарі розбилися. Нічого не видно. — Викрикнула Настя. Всі обернулися до ліхтарів, котрі наближалися. Нарешті зараз вони зі світлом все полагодять і продовжать веселитися. Зліва від Сергія з Оленою з’явилося ще два ліхтарики, які так само наближалися до них.
— Що це в біса таке? — промовив Мишко.
— Може, вони зустріли когось із подорожніх і покликали на поміч? — запропонувала Олеся. Мишко в темряві подивився на дівчину, маючи палке бажання з нею погодитися. Але щось глибоко всередині підказувало йому, що в цій історії було щось достеменно не так. — А де Микита? — озирнувся хлопець, розуміючи, що все одно його не побачить. Позаду себе Михайло побачив ще декілька таких самих ліхтариків. «Із цим місцем точно щось не так», — промайнуло в голові у хлопця. — Микита!
— Я тут. Чого ти репетуєш? — спокійно озвався хлопець.
— Твоя легенда — це правда, чи не так?
— Можливо, — нудьгуючи відповів хлопець.
— Про що ви? —почала панікувати Олеся.
— Подивись навколо! Це не ліхтарі! Це душі загиблих прийшли на цю галявину, як ти там казав —заложні мерці? — Мишко все зрозумів. Але він не розумів навіщо Микита їх привів сюди. Дівчата налякано озиралися навколо і бачили купу вогників вже майже на галявині.
— Мишко, що ти таке верзеш? — це просто купа людей з ліхтарями, які нам зараз допоможуть. — Михайло роздратовано вирвав руку із руки Олесі. — Олеся, там за деревами купа мерців із палаючими очима. Сергій із Оленою вже не повернуться і зараз не найкращий час щоб панікувати чи рюмсати!
— Я б краще прислухався до нього, — сухо мовив Микита.
— Але навіщо? — ледве проковтнула плач Олеся. — Навіщо ти нас сюди привів? — Саме це Михайло також хотів спитати у друга, котрого знав понад десять років.
— Це не пояснити двома словами. — Хлопець потер підборіддя. —Скажімо так, що я давно вже не ваш друг. Тепер я по цей бік гри. — Микита встав із-за столу, відійшов на край галявини і в нього засвітилися очі.
На галявині з’явилася купа мерців. Серед них були просто скелети із пошматованим одягом. Стояли трупи, котрі ще досі гнили, і запах яких відчувався далеко за межі галявини. Черви з очей, дірки в шлунку, проломлені черепи, безрукі чи безногі — все це можна було побачити на галяві. Всі мерці були замурзані землею, кров’ю та рештками людської плоті. Та найстрашніше серед всього цього жахіття — вогняні очі мерців, котрі були зосереджені на здобичі посеред галявини.
Мишко не витримав і побіг до сокири, що лежала біля згаслого вогнища. Але хлопець не встиг повернутися назад як майже безтілесна постать пришпилила парубка очима до дерева та почала висмоктувати з нього життя. Здавалось, ніби мрець не докладав ніяких зусиль в той час, як Мишко сірів на очах. Його сухе безкровне тіло впало на галявину. Олеся закричала не своїм голосом і втратила свідомість.
— Ну, що, Насте, це достатньо гостросюжетно для тебе?
Голодний погляд Микити — було останнє, що бачила дівчина.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
