5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ганни Савельєвої. Її оповідання “Лист” отримало диплом 1 ступеня.
Лист
– Поб’ю твоїх курей! От хай ще одна тільки сунеться на мої грядки! – кричить, прямо таки кричить тітка Явдоха.
– От же дав Бог сусідів! За моїми курми маєш час слідкувати, а за своїм господарством? Хоч би дітей повмивала! – не поступається їй у красномовстві тітка Олена.
– А от ти у нас така слічна господиня! Був чоловік і той не витримав та втік, – завдає тяжкого удару Явдоха.
– А ти б не пащекувала даремно, – огризається Олена і залишає поле бою.
Сьогодні тітка Явдоха перемогла, принаймні у вранішній битві. Але я знаю, що на цьому все не закінчиться. До вечора вони знайдуть ще привід добряче посваритися. І завтра. І післязавтра. А як зберуть із полів жито-пшеницю – і всяку пашницю, та картопельку, та бурячки, то ми всі зберемося за одним столом. Вся вулиця. І ми, Дмитруки – українці, і тітка Явдоха, що народилася десь у Білорусі, і тітка Олена – полячка. Співатимемо українських пісень і хвалитимемо нашу поліську землю за гарний врожай. І взимку, коли дні куценькі, мов заячий крок, а вечори холодні, довгі та темні, ходитиме тітка Олена до тітки Явдохи. І носитиме то яблучка, то горішки, а то й грудочки цукру. Бо в тітки Явдохи дітей ціла піч, а тітка Олена сама-самісінька. Чоловік її давно залишив, а єдиний син зараз в армії, як і мій старший брат Степан. Але зараз урожай ще на полях, а, значить, не час для перемир’я. Сваряться. І як зрозуміти їх загадкові душі?
От вже це жіноцтво! І чого його так кричати із самого ранечку, не могли б зачекати хоч годину, щоб я виспався? Як наш півень так кричав в досвітку, то я його врешті й прибив грудкою. Головне, щоб про це мамка не дізналася. Бо вона, коли побачила нашого півня при смерті, так і сказала, що сама ноги повириває тій паскуді, яка таке зробила. А оскільки «та паскуда» залишилася невпійманою і зізнаватися не планує, то й ви не розбовкайте часом про мене.
Але ж із сварливими сусідками не можна так, як із півнем. Ех, доведеться терпіти. Бо ж ми, Дмитруки, живемо посередині. І маємо зберігати «ней-тра-лі-тет» ( ось якого слова мене навчив старший брат Степан, коли приїхав на кілька днів у відпустку). Бо ви ж не думайте, що я можу тільки гусей пасти, каченятам шиї крутити (було й таке в моїй біографії) та у півня грудкою цілити. Ні, вчитися я теж можу. Тим більше, що мені аж вісім років. Тільки немає як. Відколи Степана в армію забрали і мамка злягла, я в хаті за старшого. І води принести, і долівку підмести і Катрусю погодувати. Тільки що варити їсти не вмію. Добре, що дідо з бабою приходять.
Хоч баба і не любить мою матір, але нас жаліє. Приходить, приносить їсти і зітхає. Як не зітхає, то причитає. Як не причитає, то повчає. І так щодня.
– Діточки мої, сиріточки, внученята дорогі, – жалісно промовляє баба. От якби мій Яків повернувся, та побачив, як ви бідуєте. А десь він тиняється по світу, та не може прихистку знайти.
Щоб ви знали, Яків – то її син, а наш батько. Я його ледь-ледь пам’ятаю, а Катеринка наша, мабуть, і не згадає. Він покинув нас ще кілька років тому та й подався геть із села. Чи то маму перестав любити, чи то баба його так науськала проти неї, хто зна. Але тітка Явдоха, коли сварилася з нашою бабою так їй і сказала: це через тебе, стара відьмо, Яків із села світ за очі подався. Це ж ти його проклинала та казала, що на поріг не пустиш, якщо він до тої Маруськи піде. От і маєш.
Не знаю, чи справді моя баба відьма, але точно стара. І точно чекає, коли син вернеться. А я вже й не жду. Чого його ото чекати? Хотів би, то й вернувся до нас. Значить, не треба ми йому.
Дідо наш, на відміну від баби, не балакучий. Тільки останнім часом все який смутніший і смутніший ходить. І як із сусідом Іваном зійдуться, то все про якусь войну говорять. Якось я не витримав, а й спитав: що то за війна буде? Дід ще якось більше до землі прихилився: страшна сину, біда велика буде. А хто ж тую війну та до нас пустить, якщо кордон наш Степан охороняє? Всі ці розмови закінчуються однаково: вмішується баба, грозить чоловікам тіпуном на язик і обзиває їх старими дурнями таке при дитині балакати.
Тоді дід починає ходити подрір’ям, ніби шукає, куди себе притулити. І все ніяк не знаходить.
Він не каже, що любить нас, але я то знаю. Бо хіба може людина, яка не любить, дивитися на тебе такими очима?
Я не жаліюся. От скоро Степан наш із армії повернеться і ми заживемо. Він і хліб зможе зібрати, і картоплю допоможе викопати, і тин наш полагодить, бо він вже аж до землі пригнувся. Так чекаю його додому, і мати чекають. Плачуть.
– Хоч би ще Степаночка побачити. А про батька не згадують.
Плачуть і кашляють. І чого його кашляти в теплу пору?
А він службу не може залишити. Степан у нас герой, кордон захищає. А, може, якби його командири дізналися, що мати такі хворі, то відпустили б його? Хоча б на кілька днів. Може листа написати?
Точно. Так і зроблю.
Тихенько вислизую із хати, поки мати не побачили та не дали ще якоїсь роботи. Біжу городами до тітки Олени. Вона і письменна, і жалує мене дуже. То яблучко, то горішок, а то й грудочку цукру. Вона добріша. А в тітки Явдохи своїх дітей повна піч та ще й батько хворіє. Бо відтоді як він церкву у нашому селі валив, то йому повикручувало руки й ноги і тепер ходити не може.
– Це його так Бог покарав. – казала моя баба. Певно, вона має рацію.
Як ви розумієте, нейтралітет мені зберігати не вдається.
– Тітко Олено, добридень !- чемно вітаюся я. І, не чекаючи відповіді, викладаю своє прохання. Тітка скрушно хитає головою і не сперечається. Я ж казав, що вона добра і допоможе. Сідаємо писати.
«Дорогий Степане! Ми знаємо, що ти стоїш на кордоні нашої милої Батьківщини. Але мати тяжко хворі. Приїжджай додому, дуже хочуть тебе побачити. Твій брат Іван. 1 вересня 1939 р.»
Сьогодні тітка віднесе мій лист на пошту. Далі наш дядько Ілько, штикульгаючи (ногу йому поранило, як проти японця воював ще за царя), понесе у райцентр. А через кілька днів брат отримає його і точно приїде. Бо що таке має статися, щоб сина не відпустили до тяжко хворої матері?
***
1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордон Польщі, розпочавши Другу Світову війну. 17 вересня 1939 р. Червона Армія розпочала вторгнення у Східну Польщу.
Все зупинилося. Не було розпачливих криків людей. Не вили сирени.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
