5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Дарію Суздалову. ЇЇ оповідання “Муха” отримало диплом 1 ступеня.
Муха
Сумнівів не було: він помирав.
Стояла тиша, звична для кімнат тяжкохворих. За двадцять років лікарської практики доктор М. звик і до неї, і до задушного повітря, яким вмираючий ніяк не може надихатися, і до чіпких, допитливих поглядів родичів і друзів. Для них, осіб зацікавлених, лікар завжди залишається останньою інстанцією, надією на диво. Якось напередодні Нового року одна стара всерйоз просила доктора зберегти їй діда до Різдва, щоб гробарі в селі встигли протверезіти. У важкі хвилини родичам часто здається, що лікарі знають якусь важливу таємницю життя та смерті, що в рукаві їх медичного халата захований маленький, але надійний козир, яким при нагоді можна скористатися, відтермінувавши смерть, скажімо, на день або два місяці. М. завжди пам’ятав про цей забобон, прямуючи до пацієнта, він поводився обережно і ніколи не давав поспішних обіцянок. З іншого боку, хто може ручатися, що почуття родичів щирі, що ними не рухає корисливість або бажання самим собі здаватися милосердними? Інша справа – пацієнт: йому, що доживає останні дні або години, більше немає сенсу грати або прикидатися. Доктору М. навіть здавалося, що найвідвертіші і найглибші розмови в його житті відбулися саме в таких от задушливих, просякнутих ліками кімнатах, наодинці з тяжкохворими. Не те щоб йому це подобалося, скоріше ні; але він сприймав це якчастину професії.Іноді, дуже рідко, доктор дозволяв собі записати особливо вдалу думку пацієнта в робочий блокнот, щоб коли-небудь знову поміркувати над нею.
Так, він помирав. Рана на животі, під сонячним сплетінням, була глибокою і гнійною. Якщо її й обробляли, то недбало і з повним незнанням справи: запалення поширилося вже до лімфовузлів під пахвами. “Погано, погано!” – кілька разів пробуркотів М. під час огляду.
Хворий спостерігав за нимз неприхованим роздратуванням. Він витягав голову, щоб не пропустити жодного руху доктора, совався в ліжку і кілька разів навіть презирливо прицмокнув язиком. М. навчився не звертати увагу на такі напади безпричинної злості: будь-який, навіть найбільш терплячий пацієнт може стати дратівливим, відчуваючи наближення смерті. Але хворий вже не совався – тепер він мовчки спостерігав, як М. сідає на стілець поруч із ліжком, відкриває медичну валізу, дістає з неї все необхідне і ретельно дезінфікує інструменти. Здавалося, він екзаменує доктора і тільки тому до сих пір не сказав жодного слова, щоб той наробив більше помилок. Та як тільки доктор зібрався приступити до діла, хворий похопився, відсторонив руку М. від рани і глухим, але твердим голосом запитав:
– Мені сказали, що ваше прізвище – Муха. Це правда?
Доктор зиркнув на хворого, потім глянув у вікно і випростався.
– Ні.
Пацієнт захихикав. Ліву руку він поклав вище рани, праву – трохи нижче. Весь час, поки він сміявся, в грудях у нього хрипіло і клекотіло: здавалося, звідти доноситься інший, абсолютно самостійний голос. Доктор М. насупився. Пацієнт явно перебував у збудженому стані і мав намір перешкоджати перев’язці. Можливо, це були перші ознаки наближення передсмертної агонії. Раптом хворий перестав сміятися, примружив одне око і сказав:
– Ви мені подобаєтесь набагато менше, ніж муха, яка живе зі мною в кімнаті. Хочете дізнатися, чому?
Доктор відкинувся на стільці і, не випускаючи з рук ватного тампона, просоченого антисептиком, стомлено закрив очі. Він раптом згадав, що забув сьогодні поснідати. Пацієнт, не чекаючи відповіді, продовжував:
– Муху щиро цікавить моя рана: там, у теплоті й волозі, мріє вона бути і розмножуватися. Божественна квітка, обіцянка вічного життя – ось що таке для мухи моя рана. Це інстинкт, природа,її мушине право чи, якщо хочете, привілей. Проте, мусі вистачає кмітливості і такту, щоб не кидатися відразу на об’єкт бажання. Вона поважає мене і мою рану і дає нам час побути наодинці, не дивлячись на те, що за законами природи їй залишилося літати всього тиждень, у кращому випадку два. Чи легко це витримати маленькій комасі, як думаєте?
Доктор М., не змінюючи положення, відкрив очі. Він мовчки дивився на довгі худі пальці пацієнта, що ніби відгородили рану з двох сторін.
– А ось ви робите все навпаки. До моєї рани вам глибоко байдуже. Ви не відчуваєте відрази тільки тому, що давно звикли до таких видовищ. Колупатися в гної і не бруднитися – о так, це ви добре вмієте. Я кажу про лікарів взагалі, а не про вас особисто, і тільки про тих, які приходять, коли їх не кликали.
Доктор перевів погляд з рук хворого на його обличчя. Своєю балаканиною той нарешті привернув його увагу. В обличчі не було нічого незвичайного, хіба що зморшки на лобі та в куточках рота окреслювалися занадто різко, а шкіра, мабуть, через хворобу, здавалася жовтуватою. Доктор М. розліпив пересохлі губи і мляво заперечив:
– Я прийшов, тому що мене покликали. Це була жінка.
– Матір! – закричав хворий, і очі його заблищали. – Вона думає, що своїм співчуттям робить краще. Вона благає мене не чинити опір перев’язці – тим самим тоном, яким тридцять років тому просила з’їсти ще одну ложку каші. Але вона помиляється, так само, як ви і всі інші. Мені не потрібно нічого. Єдине, чого я хочу, – це залишитися наодинці зі своєю раною. Ні, стривайте. Це не єдине. Я б хотів також, щоб людство коли-небудь змогло позбутися співчуття, липкої і нав’язливої потреби піклуватися про тих, хто не має потреби в піклуванні, хто чекає на допомогу тільки від себе. Ви ніколи не думали про це, доктор?
– Іноді пацієнт не може адекватно оцінити ситуацію, що склалася. Навіть розсудлива людина частодемонструє дивовижне нерозуміння власної фізіології. Я хочу допомогти вам не з жалю, а просто тому, що знаю, як діяти. Нерозумно відмовлятися від допомоги, коли її пропонують. Здається, вас ще можна врятувати …
Пацієнт знову розсміявся. Зморшки на жовтому, схожому на маску обличчі заглибилися і поповзли до скронь.
– Врятувати? Від чого? Ви думаєте, на світі немає нічого кращого за ваше сіреньке клопітке життя?
Доктор М. на мить застиг; потімповільно підсунувся на стільці до ліжка і, заглядаючи в обличчя хворого, тихо запитав:
– Так ви хочете померти?
Той при наближенні М. інстинктивно прикрив рану руками. Тремтячи всім тілом, він витягнув шию з подушок і жалібно вигукнув:
– Доктор, дайте мені шанс! Я не бачу можливості існувати без цієї рани. Як ви не розумієте? Вона – єдине, що викликає в мені бажання жити.
Поки у мене не було рани, я думав, що мене дійсно не можна врятувати. Моє життя було пеклом. Саме воно, ваше хвалене фізичне здоров’я, робило з мене огидногоскиглія, воно стало тягарем, який я чомусь мав тягти на собі, як віл; я бродив, намагаючись знайти моєму здоровому незграбному тілу застосування, але всюди воно виглядало, як насмішка, як невдала спроба, як надлишок. Я не міг зрозуміти одного: якщо зовні я здоровий, чому мені так погано? Чому мене пригнічують ця гладкість, ці рівні, без вад, поверхні, ці текучі плавності? Такий же, як всі, з ніг до голови, і особливо – в голові! Я майже вив з відчаю. Втома від життя опанувала мною. Траплялося з вами таке коли-небудь? Я бачу, в вас теж є червоточинка, крихітна, і все ж її відразу помітно.
Так, я був нікчемою. Але тепер – ви тільки подивіться на мене! Я бадьорий, я мислю тверезо, як ніколи. Моєї сили вистачить заразна все. Якщо схочу, я можу підняти вас на руках і підкинути вгору, до самої стелі, як гумовий м’ячик.
Я відкрию вам таємницю, доктор: людина вже хвора. Для того, щоб врятувати себе,їйтреба себе зруйнувати – в прямому сенсі слова. Рани, злами, каліцтва – ось те, що створює ландшафт. Хіба в глибині душі ви не відчуваєте те ж саме? Хіба ви не така ж маленька, слабка, налякана істота, якою я був до цього? Прислухайтеся!
Раптом стало тихо. Доктор і пацієнт мовчали, але тут було ще щось. Тиша ніби стала глибшою. Можливо, М. помилявся, але все ж він був майже впевнений, що пропало дзижчання, ледь помітне, але постійне, звук якого наповнював кімнату до сих пір. Доктор обвів очима стіни і помітив у кутку під стелею муху, що зависла на павутинні. Вона слабо подригувала лапками, намагаючись звільнитися з несподіваної пастки. Жовтий павук, швидко перебираючи тонкими кінцівками, наближався до неї по сусідній стіні.
Хворий забув про доктора і розглядав з ніжною увагою свою рану. Довгі пальці погладжували розпухлі краї, тяглися до діри, повної крові та гною. Доктор М. все ще сидів на стільці, рівний і мовчазний; тільки очі його, широко розкриті і спрямовані в кут кімнати, видавали внутрішню катастрофу. Інстинктивно, ніби шукаючи захисту, рука М. ковзнула до валізи і намацала холодний скальпель.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
