5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Анастасію Кухарську. Її оповідання “Мелодія Дощу” отримало диплом 2 ступеня.
Мелодія дощу
Присвячується тим, хто має крила
Чи задумувались ви колись, що нам хоче сказати море? Чи чули ви шум хвиль, що боряться з вітром, в кінці-кінців підкоряючись? Вам знайомий звук прибою? А галас білосніжних чайок, що раз за разом розсікають повітря своїми міцними крилами?
Все має своє звучання. Навіть корабель , що вже вкотре прибуває до пристані. І коники, що сюркочуть у теплі літні ночі. І пензлик, який мокнули у баночку нової акрилової фарби в передчутті створення чогось, що згодом стане шедевром, яким милуватимуться десятки, сотні, а то і тисячі очей. І очерет, що гнеться під буйними степовими вітрами. І блискавка на стареньких Levis’ах. І дерева, шелест крон яких розлякує поодиноких пташок. І вогонь, що злегка потріскує, роблячи зоряну ніч ще більше особливою. І завіси на вже, мабуть, антикварних дверях, що постійно безжально поскрипують. І гірська ріка, що швидко женеться на перегонки з вітром. Проте їй ніколи не виграти цей забіг.
Дощ теж має своє звучання. Каплі невпинно стукотітимуть по ринвах старезних будинків. Їм є що сказати. Тільки чи ж хтось їх зрозуміє?
Одного червневого вечора знайшлася та, кому вдалося.
Того дня Амалія поверталася додому з остогидлого інтернату. Поверталася, як завжди, не сама. Попід руку її вела мама, єдина, кого дівчинці не доводилося переконувати в тому, що вона незалежна і самостійна. І справа була не в посиленому підлітковому прагненні здаватися дорослим. Доля Амалії була з тих, які прийнято називають тернистими. Коли дівчинка була ще зовсім крихіткою, вона різко почала втрачати зір . Лікарі, як то часто буває, виявились безсилими. Тож, Амалія росла з усвідомленням того, що її ніколи вже не будуть сприймати так, як інших. Сліпа. Незряча. Вона ненавиділа ці слова. Не хотіла здаватися безпорадною. Була сильною дівчиною, завдяки щоденній праці навчилась майже все робити без допомоги. Проте, хоч і не могла бачити, завжди відчувала на собі співчуваючі погляди оточуючих. І дратувало її це більше за все.
Вона знаходила розраду в музиці. Грала на скрипці. Для неї то був час забуття, поринала з головою в той світ, де не було місця стражданням. І не знати, чи існував колись хтось ще, що відчував би кожну ноту так, як Амалія, пропускаючи кожен звук крізь себе. З п’яток до кінчиків пальців, що м’яко тримали смичок. Музика була для дівчини чимось особистим, не хотілося їй ділитися нею ні з ким.
Так от, того дня матір завела Амалію додому. Старенький годинник, маятник якого невпинно колихався з боку в бік, пробив п’яту. То був час, коли юна скрипачка залишалася вдома наодинці. Мама працювала в другу зміну. Мусила, вже давно утримувала сім’ю сама. Амалія любила самотність. Зазвичай присвячувала цей час музиці. Але сьогодні їй захотілося хоч раз відчути смак свободи. Їхня маленька квартирка розташовувалася на першому поверсі непримітного радянського будинку, основною перевагою якого було те, що до набережної рукою подати. Знала дорогу як своїх п’ять пальців. Напевно пройшла б її навіть без тростинки.
Не пройшло і години, як дівчина сиділа на березі моря, насолоджуючись звуком прибою. Набирала повні легені повітря і раділа, що живе.
Раптом відчула позаду себе м’які кроки. Захвилювалася, не любила товариство незнайомців. До неї долинув чаруючий запах бузку. Хтось безцеремонно всадився просто біля неї. Тишина. Очікувала на черговий неприємний коментар щодо її вади. Не почула нічого. Спливло кілька шалено незручних хвилин. Запах бузку чомусь соромив і хвилював її. Боялась порушити мовчанку. І раптом прозвучав юнацький мелодійний голос, з нотками мрійливості:
-Ти чуєш море? Заздрю йому, воно велике, вільне, часом наганяє страх, а часом заспокоює душу…Знаєш, це моє улюблене місце в нашому місті, тут можна залишатися наодинці зі своїми думками і прислухатися до світу, бо все-таки він прекрасний.
Не знала, що відповісти, хоч сказане було близьке їй та зрозуміле. Змогла випалити тільки:“Ти хто?”
Виявилося, що хлопця звати Андрій, навчається на архітектора, пише вірші, дико красиві вірші. Дивно, проте новий знайомий жодного разу не заїкнувся про незрячість дівчини, хоч це і було очевидно.
Гуляли вони ще довго, босяком, торкаючись хвиль. Вітер грайливо роздував волосся. Лунав щирий сміх. Говорили про все на світі. Амелії було як ніколи тепло. З’явилось відчуття легенького струму, який проходить по всьому тілу, змушуючи серце битись вдвічі швидше. Здавалося, що це не реальність, а якийсь один із вигаданих дівчиною світів, де вона часто ховалась від зовнішніх жорстоких реалій. Їй захотілося літати, хоч на секундочку піднятися в небо. Вона відчула себе звичайною, те чого так давно хотіла.
Коли почало сутеніти, Андрій провів нову подругу додому. Не забули обмінятися номерами телефонів. Знали, що ще зустрінуться.
Тієї ночі падав дощ. Теплий літній дощ. Каплі невпинно стукотіли по ринвах старезних будинків. І знайшлася та, хто їх зрозуміла. Амелія грала на скрипці так, як їй ще ніколи не вдавалося. Здавалося, вона вилила в ту гру всю свою душу і подарувала її світу.
Пахло бузком.
***
