Літературний конкурс ІНФОЛАЙФа. Анастасія Акульчик – Браво, Вірунька!

Браво, Вірунька!

В той день над містом нависли густі тумани. Сонця давно уже не було. Люди чи то втомились від постійного чекання тепла, чи то використовували невідомість та невизначеність як нагоду вирішити свої справи. Здавалося, байдужість оселилась в будинках, маленьких вуличках та хмаринах, де зосередились думки містян . Але ґешефт давно вже став символом цього міста, тому навіть погода використовувалась за призначенням.

Вірунька була донькою військового, тому змалечку її привчили до встановленого порядку. А ще – вона добре засвоїла з дитинства: всюди треба мати своїх людей. Ось нещодавно Вірунька виявила, що її сусід Вітько працює в поліції. Ні, вона подумати не могла, що з цього гульвіси колись буде «спосібний поліціянт». Але беззахисна жінка, яка звикла до самотності та самостійності (чоловік уже давно відійшов у інші світи), нечувано зраділа таким зв’язкам. Вона не порушувала закони, та прагнула залишатися під захистом будь-якої «сильної» особи. А ще старалась бути пильною, навіть дуже.

— Льовчік, бросіш іграть на скріпкє, пришибу, – почула із дверей сусідки Вірунька. – Ти самий умний і хороший.

Льовчік нарешті звільнився від моралізаторства матусі і чкурнув у обійми тихої вулички.

«Першою зустріла мужчину, значить день сьогодні вдасться», – роздумувала Вірунька, збираючись у місто. Одягнула яскраву блузку, улюблену спідницю із шлярками. На завершення – модний капелюшок. Глянула в люстерко. Роки, звичайно, вже не ті, але красу нічим не зіпсуєш. Їй нещодавно виповнилось сімдесят, але жінка привчила всіх кликати себе тільки ім’ям, та ще й ніяк інакше, як Вірунька.

Вірунька спочатку вирішила зробити покупки у супермаркеті. На днях – довгоочікувана пенсія. Отож, можна собі дозволити на останні гроші купити щось смачненького. Правда, на багато не розженешся, але на молочко, печиво можна іще розраховувати. Стала в чергу до каси. Тут, звичайно, була більша черга, але до сусідньої каси стояло всього кілька циган. Переповнені кошики, радісні обличчя роздратувати Віруньку. «Дарма, що мають за що купити, – подумала вона. – І навіть не упустять можливості щось потягнути. Треба дістати із сумочки гаманець і тримати його в руках».

— Сімдесят гривень сорок копійок! – відчеканила касирка.

Вірунька подивилась на руку і заверещала:

— Обікрали! Сволота! Останні гроші забрали!

— Будемо визивати поліцію? – чемно запитав охоронник.

— Яка поліція! – ще більше обурилась Вірунька. – Знаю я Вашу поліцію. Ви з нею заодно. А ви на що дивились?

— Заспокойтесь, будь-ласка, – промовила касирка. – Ми можемо переглянути все це на відеокамері.

— Давайте дивіться швидше вже на свому відику, бо треба ловити злочинця, поки він не зник.

Через деякий час охоронник повідомив, що гаманець в ту мить, коли Вірунька дивилась на циган, підбив хлопчина середнього зросту, чорнявий, з великими руками. Мабуть, великі руки – результат клопіткої роботи на ниві злодійського бізнесу.

— Який точний опис! – вигукнула Вірунька, що вже палала від гніву. – Ти мені особливі прикмети давай!

— Немає особливих прикмет, – знічено промовив охоронник.

— То й нема чого мені тут голову морочити! – завищала Вірунька. – Поки ви тут чухаєтесь, злочинець гуляє на волі.

Вона миттю вискочила на вулицю. Глянула туди – сюди – шукати злочинця було дарма. Вулиця гуділа щоденним ритмом. Потік людей розливався зусібіч, а місто кипіло буденним життям. Вірунька забігла на кілька хвилин додому.

— Чого це Ви, Вірунько, літаєте з самого ранку, мов реактивний літак? – спитав жінку сантехнік.

— Мене обікрали. – констатувала потерпіла. – Прибіг один дурень, вибив гаманця. Думає, що втече від мене.

— То ви прийшли його у себе вдома ловити? – наївно запитала Олена Єлізарівна, яка щойно вийшла з будинку.

— Я прийшла взяти у тебе до пенсії грошей і далі ловити злочинця, – чітко відтарабанила Вірунька.

Олена Єлізарівна винесла сусідці гроші і промовила:

— Беріть, і будьте уважними.

— Та я скоро свої знайду і тобі твої принесу, – схватила купюри Вірунька і побігла до автобусної зупинки.

Вона чомусь подумала, що злочинець намагатиметься сховатися серед пасажирів маршруток. На зупинці майнуло щось яскраве і привернуло увагу перехожих. Вірунька й собі стала розглядати особу, яка щойно з′явилась. Це була жіночка приблизно її років. Тільки одягнена вона була дивно. Яскрава червона сукня ледь закривала сідниці. Рожеві колготи перетягували товсті ноги. Шия рясніла бузковим намистом. А на голові (Ви не повірите!) були величезні білі банти. Окрім того, макіяж жінки доводив до оніміння. Сказати, що він був бойовим, це значить – нічого не сказати. Очі були виділені яскраво-рожевими тінями, губи – фіолетовою помадою. На обличчі ясніли червоні рум′яна. Вірунька стала і, вражена, скрикнула:

— Матінко Божа, це звідки таке чудо вилупилося!

— З двадцять другого садочка! – діловито заявила незнайомка.

— То ти там нянькою працювала, а потім на сонці перегрілась та й вирішила собі в дитинство впасти.

— Вірунько, хай тобі грець, я ж Людка Брасюнайте. Ми обоє ж з того самого садочка! В мене ще брат Вітас …

Вірунька підійшла ближче до жінки та почала її розглядати. Риси обличчя дуже знайомі. Але якщо це Людка, то чому вона в такому вигляді?

— Добре, якщо ти Людка, скажи, хто в туалеті продавав жувачки із клею?

— Ти, хто ж іще. Ти мала хист до торгівлі ще з пуп′янка.

— Добре, але це ти могла відгадати. А тепер скажи, хто Тетяні Василівні у шафу поклав черепаху, а вона її злякалась і вищала, мов скажена?

— То це ж Льодік Тигрик. Він змушений був тоді цілий вечір стояти вдома в кутку.

— Людка… Що ж життя зробило з тобою…- видихнула Вірунька.

— Ти сама згодом все зрозумієш, – усміхнулася Людка. – Не переймайся. Займись краще своїм.

Через деякий час Вірунька вже їхала в автобусі. Вирішила роздивитися людей, можливо, розпитати, чи не бачили вони її гаманця. В маршрутці було гамірно. Раптом на Сідлецькій зайшов чорнявий хлопчина невеликого зросту. Вірунька вп′ялася в нього очима, що навіть не помітила старшого чоловіка біля нього. Жінка на зупинці підійшла ближче до хлопчини і зашепотіла йому на вухо:

— А ви ходили сьогодні у супермаркет?

— Ходив, – знічено промовив юнак. – А що?

— А те, що у мене вкрали там гаманець.

— Але ж, можливо, ми були у різних супермаркетах, і у різний час.

— Вірунько, ти на старості зовсім з глузду з′їхала, – долинув голос поруч. – Це ж мій онук Тимко. Чи ти до юнаків вже чіплятися почала?

Вірунька нарешті побачила Пашу Блюмбера, свого давнього приятеля, і знітилась.

— Ой, вибачте, я й не помітила. Просто хочу знайти цього паскудника, який потягнув в мене гаманця. Ох і натовчу я йому пику.

Паша широко усміхнувся, очі його по-доброму засвітились.

— Дивні ви жінки. Все берете на себе. От моя Соня таке влаштувала в маршрутці, що зараз сором на вулицю вийти. Як тільки їй в голову прийшло покласти сто гривень в кишеню курточки, сісти в переповнену маршрутку. Через зупинку чує: хтось застромив руку в кишеню. Не була б то Соня. Скандали вона не любить влаштовувати. Вихована жіночка в мене – що й казати! Вирішила діяти самотужки. Почала вона цю руку щипати. Нещасний молодик червоніє, дивиться на мою Соню, але мовчки терпить.

— Нещасний…! – не витримала Вірунька. – Та я б йому таке влаштувала!

— Почекай, дослухай до кінця. Так от цей молодик не витримав, вийняв руку з кишені. Соня схопила купюру в руку і переможно вискочила на першій же зупинці.

— Знай наших! – верескнула Вірунька.

— Та дослухай історію, – стишив голос Блюмбер. Коли моя люба дружинонька розкрила долоню, на ній рожевіли двісті гривень. Вона до своєї кишені – а там тихенько лежить її сотня.

— Тобто вона залізла до хлопця в кишеню… – Вірунька вже захлиналася сміхом.

— Отакі ви жінки, – зауважив Блюмбер. – Подумай, може, ти сама свого гаманця десь поділа, а підеш чіплятися до людей.

— За кого ти мене тримаєш?! – вибухнула Вірунька. Та моїй пам’яті, ерудиції вся молодь вулиці заздрить. Ну і що мені тепер робити?

— А ви сходіть на блошиний ринок, – порадив Тимко.

— Синочку, в мене є, звичайно, кішка, але я не зовсім з глузду з′їхала, щоб кішкам бліх купувати.

— У нас на блошиному ринку продаються маленькі речі. Можливо, там будуть продавати Ваш гаманець.

— Дякую тобі, соколику.

Поки Вірунька прибігла на ринок, дехто вже почав розходитися. Туди-сюди сновигали перехожі. Ніхто нічого майже не купував. Жінка почала розглядати речі, які вже були чиїмись, а зараз прагнули отримати нове життя. Блищав посуд, морщилось на сонці старе взуття, визирало з-під пилу намисто. Але погляд Віруньки відразу вловив червоний гаманець. Він був до болю знайомий, хоча не новий, але такий рідний.

— Дайте подивитися отой гаманець, – зухвало вигукнула Вірунька. – А скільки ви за нього хочете.

— П′ятдесят гривень, – прошамкала старенька бабуся і подала Віруньці.

Вірунька схопила довгоочікувану річ і, дивлячись прямо в очі продавчині заявила:

Дірочка у другому відділі, сильно потерте відділення для монет.

Потім демонстративно відкрила гаманця, покрутила перед носом старої і вигукнула:

— Єс!!!

Та глипнулая на Віруньку і промовила:

— І що?

— А то дорогенька, що це мій гаманець, у ньому було (Вірунька зробила паузу) сімсот гривень!

— Серьожка! – кликнула стара. Миттю з′явилися два молодики.

— Скільки, бабулько, було в гаманці, який ми знайшли біля місточка?

— Триста! Я, забула, голубчики, склероз, старість.

— Забула, ба… булька. Нічого.

— А Вітька Шпортка знаєте? Поліцейський – мій сусід. – Вірунька зробила паузу. – І родич.

— Бери те, що дають і дуй звідси!

Вірунька тісніше притиснула до себе гаманця і розчинилася в натовпі. Через деякий час вона крутилася біля Вітька, який прийшов додому на обід.

— Дивись, як треба працювати! – показала Вірунька гаманця. – А ви вмієте тільки каву пити та дівчатам бісики в очі пускати.

— Вірунько, я б порадив би обережніше поводитися зі злочинним світом.

Вітько спохмурнів, запалив цигарку. Він по великому секрету розповів сусідці про бандитське угрупування Колабока.

— Я чула це прізвище в молодості, – згадала Вірунька. Але, мабуть це його нащадки.

— Ні, це вони. Все повертається.

— Господь з тобою. Та ти щось не те палиш.

— Хіба Ви не помітили, що, якщо не протистояти негативному, то воно може повертатися у більш спотвореному вигляді.

— Так от чому Люська Брасюнайте нап′ялила на себе дитячий одяг. Їй не вистачає уваги до себе.

— Приємно мати справу з розумною особою.

Шпортко відкрив доповідь і почав читати: «Велика наявність в місті злочинних елементів, рецидивістів, які, знаючи, що за ними слідкують, не групуються, а заради крадіжки використовують молодь»

«Я вам ще покажу кузькіну мать», – подумала Вірунька. Але вона вирішила по-мудрому накопичити в собі сили і вступити у бій уже завтра.

Наступного дня Вірунька посадила собі на голову великого яскравого капелюшка, натягнула шкіряні штані своєї онуки (добре, що фігура дозволяла!), широку блузку. Доповнила образ великими чорними окулярами.

— Ти вже здав академконцерт? – спитала Вірунька Льовчика, забувши про маскування.

Льовчик глянув на Віруньку, залився густим сміхом і чкурнув у двір.

«От дурепа! – подумала Вірунька. – Треба бути обережною»

Вона прийшла на ринок і стала слідкувати. Торгівля йшла своєю чергою. Люди приходили не тільки для того, щоб придбати або продати товар, але висловити свою думку щодо влади, поділитися враженнями від останніх новин у місті.

Через деякий час Вірунька помітила, як кремезний чоловік забирає час від часу гроші у продавців на блошиному ринку і якісь пакунки.
Вірунька почала слідкувати за незнайомцем. Йти далеко не довелося. Щоправда вона ледь встигала за чолов′ягою. Біля старої покинутої будівлі на вулиці Весняній зупинилась. Вона побачила Сашка, молодика з сусіднього під′їзду. Він привітався з незнайомцем і став біля дверей будинку, коли незнайомець зайшов у приміщення.

— Людоньки, допоможіть, – тихенько заволала Вірунька. Сашко побачив сусідку і вилаявся. Ще тільки її тут не вистачало!

— Тікай, соколику, якщо не хочеш потрапити у липку справу, – попередила Вірунька. Зараз тут буде група для взяття злочинця. Поліцію попереджено. Сашко трохи ще постояв, але Вірунька набрала подругу Машку і урочисто повідомила : «Злочинець на місці. Ага, за секунду будете. Чекаємо».

— Попередиш «наставника» – сядеш з ним разом, – відчеканила Вірунька.

Сашко вилаявся. Через хвилину його, мов вітром знесло. Вірунька відразу ж повідомила про злочинця Вітьку. На щастя, опергрупа приїхала вчасно.

Вірунька не відчувала ніякої радості, повертаючись додому. Але те, що вона побачила на майданчику біля будинку, розчулило її до сліз. Маринка, Вітькова донька, ще кілька дітлахів тримали величезний плакат на якому яскравими буквами було написано: «Браво, Вірунька!»

***