У світі будинків палаци належать до вищої касти. Їх можна порівняти з аристократами. І життя в них повинне бути відповідним: прийоми, урочисті зустрічі, красиві сукні, розкіш. Але іноді, доля буває жорстока і готує багато випробувань. Яскравим прикладом такого непростого життя є Кловський палац.
Місцевість «Клов» відома ще з часів Київської Русі. Взагалі це слово означає «вода», «волога». Річ у тім, що в прадавні часи тут протікало Кловське джерело, що впадало в Либідь. Власне, джерело є і сьогодні, однак воно тече вже в колекторі.
В XI століття колишній настоятель Лаври Стефан Печерський заснував там Кловський монастир. Релігійна споруда не пережила навали хана Батия. Однак коли Стефан Печерський пішов на підвищення і став єпископом Володимиро-Волинським, він свій монастир разом з землею передав у власність Лаври.
Таким чином протягом довгих століть Лавра володіла ласим шматком землі у центрі Києві. На початку XVIII століття там були господарські приміщення Лаврської друкарні. Декілька будиночків з дерева та невеличка церква.
У 1737 архімандритом Лаври став Іларіон Негрембецький. В кращих традиціях сучасних можновладців, він привласнив собі Клов і влаштував там свою літню резиденцію. Негрембецький скоро помер, ну а землею знову стала володіти друкарня.
Так тривало до 1753 року. Тоді керівництво Києво-Печерської Лаври уклало договір з петербурзьким архітектором Петром Нейоловим на реконструкцію на перебудову деяких своїх споруд. У тому числі і тих, що знаходились на Клові.
За проектом Нейолова дерев`яні будиночки перетворились у розкішний двоповерховий палац. Він призначався для членів імператорської родини, що частенько відвідували служби у Лаврі.
Петро Нейолов збудував перший поверх. Але він також входив до команди архітекторів, Маріїнського палацу. Всидіти на двох стільцях не вдалось, тож у 1756 році Нейолов покинув Київ і повернувся до Петербурга.
Його справу продовжив Степан Ковнір, це був зодчий, який власне довгі роки працював у Лаврі. Тож можна було не хвилюватись, що його переманять будувати якийсь інший будинок.
Під керівництвом Ковніра палац був добудований. І вже у 1756-1760 роках проводились внутрішні роботи. Для того, щоб забезпечити повний комфорт мешканців палацу, недалеко був встановлений вітряний млин та викопаний колодязь.
Яким же вийшов новий київський палац? Це був яскравий представник стилю бароко. Причому Ковнір, виходець з народу, привніс деякі риси української народної архітектури.
У 1769 році це була 2-поверхова споруда у формі букви «П». Стіни були вибілені ззовні вапном, а на даху виділялись 6 димарів.
Навколо палацу був розбитий великий фруктовий сад. До речі, там був липовий гай, який пізніше дав назву району «Липки».
Спершу садом займався Василь Скобєєв. Роботи з облаштування почались у 1755 році. Все було влаштоване з розмахом: липовий гай, оранжерея з саджанцями апельсинів, мандаринів та лимонів, квітники, фруктові дерева. Потім садом опікувались Йоган Блех та Онуфрій Літьоновський. Останній звітував про 2 125 дерев.
Але коли контракт з Літьоновським не продовжили, він пішов, а без досвіченого майстра, Кловський сад був приречений.
Нагадаємо, що палац призначався для вінценосних осіб. Але стався конфлікт інтересів. В той самий час за державний рахунок було зведено Маріїнський палац з тими самими цілями. І так вже вийшло, що імператорська родина набагато частіше зупинялась саме у державній резиденції.
А Кловський палац сумно стояв порожнім. Тож у 1764 році туди переїхала Друкарня Києво-Печерської Лаври. Не пропадати ж цінній нерухомості дарма.
У 1768 році розпочалась російсько-турецька війна. І Друкарня звільнила місце спершу для складу провіанту, а потім і для військового шпиталю.
Після закінчення російсько-турецької війни військові не поспішали віддати приміщення комфортного палацу. А щоб закріпитись остаточно, там почала засідати Українська кригс-комісаріатська комісія, що відповідала за матеріальне забезпечення армії.
Ви думаєте, священники погодились з цим рішенням? Звісно ні. У 1784 році архімандрит Лаври особисто звернувся до генерал-губернатора з проханням якось вирішити це питання. Було запропоновано або повернути Кловський палац Лаврі, або встановити розмір щомісячної орендної плати.
Проте граф Рум`янцев, що тоді займав посаду Київського генерал-губернатора, лишився байдужим до закликів архімандрита. І у 1786 році Кловський палац став власністю міста. Церква Покладення Ризи Пресвятої Богородиці, що знаходилась на території палацу, не пережила сусідства з військовими установами, була ліквідована.
В будинку оселився цивільний губернатор Павло Панкратьєв. У 1810 року чиновник помер. Князь Адам Чорторийський, що опікувався освітніми закладами попросив міністра народної освіти графа Розумовського влаштувати в будівлі Першу чоловічу гімназію Києва. Той погодився, і у 1810 році Яків Мишковський, що головував у навчальному закладі, прийняв за описом Кловський палац.
Перепоною стало те, що за 60 років своєї історії будівля втратила колишній лоск і, м`яко кажучи, потребувала ремонту та перепланування.
Коли палац привели до ладу, там почали вчитись перші 40 гімназистів. А щоб захистити своє право власності, Київська гімназія отримала імператорську грамоту.
На деякий час, у 1812 році палац знову став шпиталем та тюрмою для військовополонених, проте вже наступного 1813 року там проводили уроки.
Потім знову почались операції з обміну нерухомістю. У 1833 році імператор Микола I затвердив статут Київського університету святого Володимира. Наступним кроком міська управа повинна була знайти місце для вищого навчального закладу.
Формально місце було. Все ж Київський навчальний округ мав грамоту на володіння Кловським палацом та землями навколо. Тоді ж Міністерство постановила, що округ ділився частиною земель, а за це отримував гарне місце для університету в центрі Києва.
На місці колишнього розкішного саду проклали вулиці, наприклад вулицю Пилипа Орлика.
У 1857 році Перша київська чоловіча гімназія переїхала у новий зручніший та сучасніший будинок за адресою бульвар Шевченко, 14.
1858 рік був складним в історії Кловського палацу. На Липках була спустошлива пожежа. Будівля постраждала, лишились лише стіни та дах. Формально власником споруди залишалась гімназія.
Майбутнє було туманним та невизначеним. До того ж почалась запекла боротьба між Навчальним округом та духовенством.
Митрополит Ісидор попросив генерал-губернатора передати палац у церковне відомство. Щоб влаштувати там церву для мешканців Липок.
Попечитель навчального округу Пирогов теж мав плани на будівлю – бажав заснувати там 3 чоловічу гімназію.
Обидві сторони мали могутніх покровителів. Питання вирішив імператор Олександр ІІ. Він передав Кловський палац священникам, але не під нову церкву, а для жіночого училища.
Тож споруду відреставрували і у 1863 році там почали навчання майбутні черниці.
За наступні 50 років палац неодноразово перебудовували. Там з`явився третій поверх, невеличка лікарня поряд, збільшилась висота стелі та розміри їдальні, вестибюлю. Були перенесені головні сходи, які стали не чавунними, а кам`яними, був покладений паркет та проведена електрика.
Буремне XX століття Кловський палац відчув у повній мірі. З приходом до Києва радянців жіноче духовне училище було розформоване. Цілком очікуваний крок.
У 1918 там провели Український церковний собор.
Наступні 10 років установи змінювались зі швидкістю світла. Там були шпиталі, військові частини, клуб. Врешті решт його почали розбирати на цеглу.
На сполох почали бити історик Федор Ернст, архітектори Павло Андрєєв та Федір Олтаржевський. Вони були переконані, що Кловський палац має історичне значення і заслуговує захисту.
В СРСР любили всілякі комісії, і для вирішення цього питання теж була створена одна. В неї увійшли 5 людей, архітекторів, істориків та чиновників. І з однієї сторони, комісія постановила, що будівлю треба реставрувати, а з іншої – Наркомат освіти, на балансі якого знаходився палац, не мав на це коштів.
А раз нема грошей, то не треба і берегти. Так вирішили троє членів комісія і постановили продовжити розбирати споруду на цеглу. Але Мощенко та Ернст бились до останнього за Кловський палац. І, врешті решт, міська влада вирішила ремонтувати, а не руйнувати.
Почали шукати нового власника, який би відповідав за реставрацію. Так в Кловському палаці опинився Інститут силікатної промисловості. У 1932 році ремонтні роботи були закінчені, а у 1936 – закінчилась історія інституту силікатної промисловості.
Пізніше стіни палацу бачили геологів, фізиків, хіміків і нафтових розвідників.
Після Другої світової війни будинок зайняло Міністерство геології УРСР.
Далі радянці влаштували в частині приміщень Музей історії України в Другій світовій війні. Після відкриття «Меморіалу Слави», Музей історії Києва.
Власне, історію Києва можна було вивчати у Кловському палаці з 1982 до 1994.
У 2003 році Київська міська рада передала будівлю у власність держави. Там провели реконструкція, вартістю у 134 мільйони гривень. І з 2009 року там знаходиться Верховний суд.
Щоправда, під час реконструкції був дуже змінений фасад і зроблене перепланування. Проте, враховуючи історію цієї споруди – не знесли, і це вже добре.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
