Багато звичних зараз речей колись були сміливим експериментом, втіленням інженерного генія та хвилюючою новинкою. Це стосується і водопроводу.
Дійсно, зараз чиста вода є практично у кожній квартирі Києва. А якщо пощастить, і Київводоканал не буде копати десь поблизу, то є як гаряча, так і холодна вода.
Звісно, так було не завжди. Перша документальна згадка водопроводу датується 17 століттям. Тоді воду по дерев`яним трубам подавали не до будинків багатіїв або чиновників, а до домініканського монастиря. У 1636 році дозвіл на будівництво водопроводу отримав Братський монастир. Отже, монахи не цуралися технічного прогресу, якщо він робив їх життя більш комфортним.
18 століття. Водопровід з`явився на Подолі. Це не дивно, адже тоді саме Поділ був адміністративним центром Києва, тут стояв Магістрат, проводились ярмарки, було багато промислових підприємств. Життя вирувало. Тож на Подолі був побудований локальний водопровід із дерев`яних труб поєднаних залізними муфтами. Також було влаштоване водосховище, що поповнювалось струмками з Андріївської гори. Однак, коли з Подолу зникла система водопроводу достеменно невідомо.
Тим не менш, свої персональні системи водопостачання мали певні підприємства та установи. Наприклад, Володимирський кадетський корпус, чи Київська фортеця.
Всі ж інші мешканці знаходили інші способи забезпечити себе водою. Багатії використовували воду з притоку Либіді Брусиловки. Більшість купували дніпровську воду за 75 копійок бочка. Були в Києві і ґрунтові колодязі.
Генерал-губернатор Ілларіон Васильчіков зробив першу спробу влаштувати в Києві централізований водопровід. Але він зробив помилку, вирішив порадитися з домовласникам. Ті виявились проти. Наступник Васильчікова Олександр Дондуков-Корсаков не розводив довгих бесід. Він просто вирішив, що Києву ця технологія потрібна і наказав її втілити в життя.
До справи взявся інженер та підприємець Аманд Струве. Спершу він пішов до тих норовливих домовладців та переконав їх дати дозвіл на підключення будинків до мережі водопроводу. Все таки за квартири, де з крану тече вода, можна було брати більше грошей. Потім, у 1870 році Струве уклав з містом контракт за яким повинен був побудувати не лише водопровід, але й систему газового освітлення. Наступний крок – у 1871 році було створене підприємство «Київське товариство водопостачання», яке стало монополістом у місті. 50 років лише Аманд Струве міг поставляти очищену дніпровську воду киянам. А потім підприємство повинне було безоплатно перейти у власність міста.
22 травня 1871 року у Міському саду (зараз Хрещатий парк) була урочисто освячена перша водонапірна вежа. Створення першої черги водопроводу тривало рік. Автором всіх будівель, насосних станцій, веж, фонтанів став архітектор Олександр Шилле.
Що ж було зроблене за рік? Загальна довжина мережі труб склала 24 кілометри, було підключено 147 будинків у центрі Києва. Крім того, збудували дві насосні станції та три водонапірні вежі. Нижня насосна станція мала прийомний колодязь, знаходилась зовсім близько від Дніпра біля колони Магденбургського права. Нещодавно станцію, до речі, зруйнували.
Друга станція знаходилась на Володимирському узвозі. Пізніше її доповнили двома відстійними басейнами та водоочисним фільтром. У Царському саду з`явились дві водонапірні вежі висотою 20 метрів. Ці споруди мали підземний кам`яний резервуар, розрахований на 1 млн. 350 тисяч літрів. Ті вежі мали по три жилі поверхи і залізні резервуари на даху, місткістю по 160 тисяч літрів кожен.
Зараз в одній з веж розташований Музей води, а в іншому – ресторан.
Третя вежа була збудована біля Михайлівського монастиря. Вона була 24 метри заввишки та мала резервуар місткістю 220 тисяч літрів.
Також були влаштовані фонтани на Європейській площі та Майдані Незалежності.
Загалом перша черга водопроводу охопила лише центр міста та Подол. Тобто десь 30% населення міста могли користуватись цим благом цивілізації. Проте і там не все було аж надто добре. До установки фільтрів вода була вкрай низької якості. А як же інакше, якщо труба у Дніпрі знаходилась на відстані 10 метрів від берега, якраз в районі міських купалень. З кранів текла каламутна вода, з піском, іноді випадала маленька рибка. Лише встановлення фільтрів змогло дещо покращити ситуацію.
У 1890 році довжина водопроводу складала вже 60 кілометрів. А у 1906 році воду киянам подавали не лише з Дніпра, але й з 10 артезіанських свердловин.
З 2007 року всі збережені будівлі київського водопроводу були оголошені пам`ятниками архітектури і техніки. Однак це не завадило невідомим особам зруйнувати нижню насосну станцію у 2010 році.
Ось така історія першого київського водопроводу. Для того, щоб в нас текла чиста вода з крану потрібно було пройти великий шлях від ідеї і дерев`яних труб до сучасних технологій.
