В історії кожного міста є свій епізод зі спустошливою, руйнівною пожежею. В основному це зумовлене активним використанням дерева, в якості будівельного матеріалу. Київ не став виключенням.
День 9 липня 1811 року назавжди змінив київський Поділ.
Для того, щоб зрозуміти весь масштаб трагедії, треба дещо знати про Київ двохсотрічної давнини. Тоді було три великих райони: Верхнє місто, Печерськ і Поділ. Тобто весь сучасний центр міста.
Якщо Верхнє місто і Печерськ знаходились на горі, і там було багато мурованих споруд,то Поділ був більше схожим на село. Щоправда, дуже густонаселене село. Хатки-мазанки, вузенькі вулички, підводи, покриття вулиць, до речі, теж було з дерева. Найбагатшими і найкрасивішими будівлями були церкви та монастирі.
«Коли ви наближаєтеся до Києва, то місто це походить на ландшафт рідкісної краси: особливий рельєф надають йому церкви із зеленими або навіть визолоченими банями на високих горах. Однак чарівність зникає, коли ви опиняєтеся всередині цього жалюгідного міста… На Подолі, на випадок глибокої грязюки, вулиці вимощені з’єднаними брусами, а якщо за сухої погоди трапляється пожежа, то вогонь легко охоплює як будинки, так і вулиці». – ось так описував Київ один з придворних Катерини II.
В той же час, Поділ був промисловим центром. Саме там була сконцентрована переважна більшість підприємств. Ну і звісно, був великий базар.
Трохи статистики. У 1797 році на Подолі було 2068 дерев`яних будинків.
Літо 1811 року було сухим та спекотним. Висохла трава, земля, городи. Небезпека пожежі була цілком реальною.
9 липня опівдні почувся тривожний передзвін Вознесенської церкви, що на Спаській. Таким чином мешканців Подолу сповістило про лихо.
Потім здійнявся вітер, що сприяв розповсюдженню вогню. Із низової пожежа швидко стала верховою. У смертельному вирі один за одним зникали садиби, падали стіни, плавилось залізо. Люди намагались врятуватись у льохах, однак через задуху це було неможливо.
Містян охопила паніка. На вузеньких вуличках виникала тіснява, голосили жінки, кричали діти, ревла худоба. Поділ став схожий на вогняне пекло.
Три дні вирувала пожежа. Її зупинила річка Глибочиця.
Історик Закревський так описав ті події «Поділ являв собою вже смердючі, палаючі руїни, деякі з яких ще куріли. Вулиць не можна було розпізнати, а тліючі колоди й речі в ямах і погребах, засипані землею та попелом, робили небезпечною будь-яку спробу ходити пожарищем».
За ті три літні дні згоріло 1176 будинків, з них 11 – храми.
Містяни вірили, що пожежа спалахнула не сама по собі. І що це частина великого плану по знищенню Києва, слід очікувати підпалів і в інших частинах міста. Людей охопила настільки сильна тривога, що був запроваджений режим надзвичайного стану. За двісті років до пандемії корона вірусу, в Києві вже була введена комендантська година, поліція патрулювала вулиці вночі.
«Киев, – писав Ф. Глінка, – походил на обширный воинский стан. Сон удалился от глаз напуганных жителей; в каждом доме учреждалась своя стража; едва одна половина жителей засыпала слабым сном, другая всегда бодрствовала. От зари вечерней до самого света народ теснился вокруг домов. Везде гремели трещотки, везде отдавались отголоски часовых. Воинские отряды переходили из улицы в улицу; уланы разъезжали дозором; и сам военный губернатор, генерал от инфантерии Михаил Андреевич Милорадович, с такою самою бдительностью, которою он отличался на поле брани, нередко провожал целые ночи на коне».
Поліція затримувала вірогідних підпалювачів. Містом ширились легенди про змови, таємні плани і диверсії.
Нарешті з Петербурга приїхав слідчий Анічків з завданням встановити причини трагедії.
Згідно з його висновками, пожежа почалась з дитячої розваги. Винуватцем виявився 15-річний Василь, син київського міщанина Антона Авдієвського.
Коли батьки зморені спекою задрімали, юнак засипав порох у гусячу пір`їну. Він хотів влаштувати феєрверк, але лише попік собі руки. Злякавшись гніву батьків, Василь сховав залишки свого невдалого хімічного експерименту у хлів, де була солома. Далі історія відома.
Правда це, чи ні, не зрозуміло. Однак офіційна версія саме така.
Поділ відбудували за планом головного київського архітектора Меленського. Планування району набуло традиційних для того часу строгих геометричних форм. Замість вузеньких і кривеньких вуличок було прокладено рівні широкі вулиці, що ділили територію на прямокутні квартали. Таким чином з’явилася мережа вулиць, які ми звикли бачити сьогодні.
До речі, помітити будівлі, що пережили ту страшну пожежу просто. Вони стоять ніби боком до червоної лінії забудови.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
