Прибутковий будинок, помешкання міського голови, гімназія, житло НКВД, парк – це не опис одного кварталу в Києві, а всього лиш двох будинків.
Наприкінці XIX століття у місті головував Іпполіт Дьяков. І, хоча, у киян є звичка завжди сварити мерів, до Дьякова відносились добре. За часи його правління не було створено жодного скляного моста, проте запрацював перший стаціонарний український театр, відкрилась Консерваторія. Була проведена Олімпіада і Всеросійська виставка. Розвивалась транспортна мережа. Правду кажучи, непоганий був мер.
Але, як і будь який чиновник, він дбав не лише про громадський добробут, але і про власне благо. Тож бідним аскетом Дьякова точно назвати не можна було.
Нагадаємо, що наприкінці XIX століття нащадки лікаря Фрідріха Мерінга почали розпродавати його ділянку по чатинам. А він володів землею, що зараз знаходиться між Банковою, Лютеранською, Інститутською та Хрещатиком. Загалом площа його володінь становила 10 га.
Так ось, у 1896 році Іпполіт Дьяков придбав одну частину землі Мерінга. Зараз на тому місці знаходиться площа Франка. Він замовив архітектору Миколі Добачевському будівництво красивого прибуткового будинку. Через два роки там з`явилась 4-х поверхова будівля в стилі еклектики. Добачевський поєднав східні мотиви з античними, прикрасив своє дітище баштами, арками та колонами. Родина міського очільника займала другий та третій поверхи, на четвертому була домова церква.
Нерухомість, і зокрема прибуткові будинки, були чи не найвигіднішим вкладанням грошей в ті часи. Тож у 1910 році на замовлення Дьякова поруч з будинком №5, де власне він мешкав, був збудований ще один, на 6 поверхів. Приміщення там здавались в оренду, приносячи своєму власнику хороший зиск.
У 1917 році в Міське Кредитне товариство був поданий звіт, з вказаними відомостями щодо цього будинку. На третьому та четвертому поверхах були найдорожчі 6-ти кімнатні квартири. За них потрібно було платити 2 000 рублів на рік. Була 4-ьох кімнатна квартира за 1300 рублів, щоправда без кухні. А найдешевше помешкання у підвалі на під дахом коштували 200 рублів.
Наступного року частину будинку орендувала 8 міська гімназія.
У 1914 році сталась певна рокіровка і родина Дьякова переїхала до нового будинку, а гімназія до сусіднього. До речі, цей навчальний заклад відомий тим, що там навчався балетмейстер Серж Ліфар. Гімназія зайняла повністю все приміщення, там були не лише навчальні аудиторії, але й квартири для директора та персоналу.
У 1916 році міський голова подав у відставку, але повернувся на свою посаду у 1919 році. Проте чим закінчилось життя цієї людини – невідомо.
Що стосується будинків, то їх доля теж склалась по-різному.
У будинку номер 5, де була гімназія, в 1917 році була штаб-квартира партії соціал-революціонерів. У 1918 – там мешкали представники німецького командування. Пізніше знаходилась дирекція Лівобережної залізниці. А з початку 20-х років – трудові школи.
В сусідньому будинку у 30-х роках мешкали працівники НКВС. Споруда вважалась секретним об’єктом, знаходилась під охороною.
Друга світова війна не пройшла безслідно для цих споруд. Дім НКВС замінували радянські підпільники. І, до речі, це був чи не єдиний у середмісті жилий будинок, який вони знищили. Бо ж в основному мінувались громадські споруди: адміністративні установи, музеї, магазини, театри.
Пізніше на місці цього будинку розбили невеликий сквер імені Франка.
Що ж стосується 5 дому, то йому пощастило більше. Він дещо постраждав, але був відновлений. Там навіть з`явився 5 поверх. Зараз його займає «Київенерго».
Ось така історія нерухомого майна колишнього мера Києва Іполита Дьякова. По сучасним міркам, чиновник був досить стриманим у своїх майнових апетитах. Ну і завдяки йому площу Франка прикрашає красивий будинок.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
