Навіть люди, далекі по своїй суті від світу прекрасного, при наявності хоч мінімальних здібностей до рефлексії задавалися питанням «навіщо воно треба?». Не зважаючи на безліч різноманітних відповідей на це питання, зумовлених різними поглядами на буття і безпосередньо саме мистецтво, дуже часто відповіді на питання мети мистецтва людина знайти не може. Можливо, це і на краще. Але сам факт того, що людина ставить собі питання «навіщо?» можна сміливо назвати однією з цілей мистецтва – спровокувати людину на обурення, сум, радість, агресію чи, як в цьому випадку, рефлексію. Отже, мистецтво – це провокація?
В загальному розумінні – так. Органна музика всередині готичного собору, що затамовує дух, жалісна пісня, яка наганяє сум, чи комедія з Містером Біном, яка змушує вас плакати від сміху. Але провокація може бути і більш, скажімо так, серйозною, і більш масштабною.
Наприклад, відома активістка другої хвилі фемінізму і автор(ка) «Маніфесту повного знищення чоловіків» Валері Соланас у 1968 році намагалася вбити, а точніше застрелити відомого митця тих і сучасних часів Енді Воргола. На щастя, в неї цього не вийшло, жінка лише серйозно поранила художника. Ввечері після нападу вона сама здалася правоохоронцям зі словами: «Мене шукає поліція. Я стріляла в Енді Воргола. Він занадто контролював моє життя». Враховуючи те, що вони не були знайомі і не мали ніяких стосунків, можемо дійти банального висновку і сказати очевидне: на такі дії її так чи інакше спровокували якісь роботи Воргола. Не будемо дискутувати на тему психічного здоров’я Валері Соланас, Енді Воргол сам був чудернацькою людиною, але коли мрієте здобути світову славу художника враховуйте, що вам може пощастити менше, ніж Ворголу і життя ваше може скінчитися через якогось невідомого фаната чи хейтера, що, як ми з’ясували, іноді буває тотожнім поняттям.
Можна згадати історію, що трапилася 8 грудня 1980 року. Затяті бітломани вже зрозуміли, що мова йде про вбивство Джона Леннона. Тоді Девід Чемпен застрелив легендарного музиканта, мотивуючи це тим, що хотів «вкрасти славу музиканта». Дійсно, деякі люди прагнуть слави і навіть такими методами, здобуваючи не світове визнання, а лише «славу Герострата». Сам вбивця потім зізнався: «Вбиваючи Джона Леннона я сподівався, що стану кимось. Натомість я став вбивцею, а вбивці ніким не є». Ось така філософська цитата.
Щоб трошки відволіктися від вбивств перейдемо до протилежного – народження. Картина француза Гюстава Курбе «Походження світу» свого часу викликала неабияке обурення. Художник представив картину (хочеться написати «показав усім ***ду») в 1866 році і вона звичайно ж спровокувала бурхливу реакцію. Здавалося б, що такого? Хто не знає, як виглядають жіночі статеві органи? Але на той час суспільство, виявляється, було занадто консервативним і така смілива картина змусила французів червоніти і гордовито переводити погляд на щось більш стримане і менш цікаве. Сьогодні полотно знаходиться у паризькому музеї д’Орсе, а скандали, пов’язані з картиною тривають і донині. У 2011 році відома своїми обмеженнями свободи слова і мистецтва соцмережа Facebook не просто забанила пости з прикріпленою картиною Курбе, а й видалила сторінки двох своїх користувачів. У 2009 році португальська поліція прийняла репродукцію «Походження світу» за порнографію і конфіскувала на книжковому ярмарку у Бразі всі примірники книги. Лише рішучий протест Асоціації видавців книг змусив охоронців порядку отямитися і повернути затримані книги власнику. Цікаво, як би сприйняли репродукцію цієї чудової картини на виставці в якомусь обласному центрі України?..
До речі, і про Україну. На теренах батьківщини теж час від часу відбуваються деякі мистецькі провокації різноманітного рівня якості і креативу. Нещодавно люди надзвичайної моральності і честі, наділені витонченим почуттям прекрасного (мова йде про житомирських журналістів) випустили в світ критичний матеріал під кричущим заголовком «Вони називають це мистецтвом. Чому до Кмитівського музею тепер соромно йти з дітьми». Як ви вже мали зрозуміти, це було відповіддю на одну з виставок у місцевому музеї.
Наведемо кілька цитат з цього розгромного матеріалу:
«Починається виставка вже в холі музею. Там, просто на полиці, стоїть планшет з увімкненим відео — вечірній скверик якогось міста, позаду їздять машини. А на передньому плані нерухомо стоїть абсолютно голий чолов’яга, спершись спиною на палицю. Отаке відео — це «сучасне мистецтво»».
Зверніть увагу на лапки, в які житомирський журналіст взяв словосполучення «сучасне мистецтво». Подивіться, скільки зневаги і зверхності сховано в цьому. Лише двома графічними символами житомирський публіцист підіймає себе над сучасними митцями, як Рафікі підіймає новонародженого Сімбу над безкрайніми африканськими просторами.
Йдемо далі:
«У сусідньому залі музею просто на підлозі стоїть телевізор, а на екрані довго і повільно демонструються крупним планом… жіночі груди. І це, виявляється, теж «сучасне мистецтво»».
І ще трошки:
«На стіні розвішені картинки у стилістиці дитячих розмальовок. На картинках намальовані дітлахи. Але якщо придивитися уважніше, то діти зображені… з натяками на сексуальні пози! Та й називається ця робота «БДСМ». Хто не знає — це абревіатура збочених еротичних ігор. І це, слід розуміти, — також «сучасне мистецтво»».
І насамкінець:
«Вочевидь, декому про таке бридко навіть читати. Але набагато бридкіше, зізнаймося, бачити подібне у залах музею поміж чудових полотен радянського періоду, які зображують людей праці: колгоспників, вівчарів, міліціонерів, доярок, будівельників…»
Не будемо проводити ревізію виставки і коментувати її, лише сподіватимемося, що з мистецтвом у Житомирі краще, ніж з мистецькою критикою. Нажаль, бачимо, що навіть публічна констатація загальновідомого факту про наявність у жінок грудей викликає неабияке обурення і здивування, наче про це не можна казати. Вам, як і мені, напевно хочеться дізнатися, як би відреагував цитований вище критик та інша обурена громадськість Житомирщини, якби побачили картину того самого відомого художника Густава Курбе? Чи написали б про нього житомирські ЗМІ як про «так званого «художника»», який «не здатен малювати колгоспників і доярок»?
А що в столиці? Кілька місяців тому в Києві обурений громадянин Юрій Хорт розкремсав ножом скромну виставку в метро «Квантовий стрибок Шевченка», в якій поет був зображений в образах сучасних поп-героїв. Хорт обурився «паплюженням» особи Кобзаря і «наругою» над всією українською культурою, якось так він аргументував свій вчинок. Подія викликала неабияку реакцію суспільства. До речі, сам Юрій Хорт – мешканець Вінниці. Виходить, не всі богемні мистецькі критики живуть у Києві. Але нас цікавить інше. Через свою спробу знищити малюнки, вандал лише продовжив їхнє життя і змусив мешканців столиці та інших міст поцікавитися згаданою виставкою і її автором. Майже не примітні картини художника розлетілися по інтернету, з них стали виготовляти мерч і врешті-решіт всі почали шукати в інтернеті і цікавитися, що ж там сталося і що було на тих малюнках. Можна сказати, що Юрій Хорт виступив співавтором виставки і додав свій фінальний штрих. Без останніх мазків ножем ця виставка і роботи художника Олександра Грехова мали б набагато меншу ціну.
Маю сміливість припустити, що автор, ймовірно, глибоко в душі, але таки отримав задоволення, коли його творчість знайшла хоч і радикально-агресивну, але яскраву реакцію. Навіщо взагалі щось створювати, якщо це ніхто не побачить і ніяк на це не відреагує?!
Пісня, яка з перших акордів вганяє вас в сум завжди краща тієї, яка не викликає жодних емоцій (якщо не брати до уваги «Меблеву музику» Саті і подібне). Виставка картин має бути такою, щоб журналісти Житомира писали про вас пасквілі, повні жовчі. Ларс фон Трієр є геніальним кінорежисером, бо глядачі на Канському кінофестивалі виходять з зали під час прем’єри його стрічки. Безумовно, не на всіх картинах мають бути присутні статеві органи і не у всіх фільмах мають різати дітей, провокація може бути і м’якшою, як, скажімо, незвична операторська робота в кінострічці чи відсутність рими у вірші, чи новаторський підхід до запису гітар, як це робили Пінк Флойд.
Мова не про те, щоб переконати вас, начебто фотографія оголеної жінки чи нецензурний напис на паркані або дефекація в публічному місці теж є мистецтвом, бо це провокує. Щось образливе чи непристойне не завжди варте того, щоб бути в музеї чи кінотеатрі. Іноді автор навмисно намагається зробити щось кричуще, чим опошляє свою роботу.
Мова про те, чи варте чогось мистецтво, якщо воно не знаходить відповіді у вашому серці і не спонукає вас до чогось, нехай і негативного? У будь-якому разі, не збираюся робити всю роботу за вас – вирішуйте самі.
