Я сподіваюся, що ви вже встигли послухати новий лонгплей культового гурту The Black Keys. Якщо ж для вас “Let’s Rock” у виконанні Дена Ауербаха та Патріка Карні – така сама новина, як і імена цих огайських рейнджерів або ви хочете дізнатися що з цим релізом так/не так, то запасаємося терпінням і перефразовуючи назву альбома – “Let’s Go”!
Більше крутих статей про музику можете знайти у моєму каналі в Telegram.
“Let’s Rock” – перша звістка від ікон гаражного блюз-року з часів “Turn Blue”, який всі обговорювали у 2014-му році.
Посилання на попередній лонгплей команди залишу тут: Apple Music, Play Музика, Spotify, Deezer i Youtube.
Давайте трошки заглибимося у історію нового альбому The Black Keys (погодьтеся, так атмосферніше буде).
У 1983 році Едмунд Загорські убив двох людей заради 25 тисяч доларів. Спочатку вистрілив в них з рушниці, а потім перерізав горлянки, щоб напевно. Його спіймали практично моментально і засудили до електричного стільця. Що дивно: людина, яка не закінчила навіть школу, зміг нескінченними апеляціями відтягнути страту на 34 роки.
1 листопада 2018 року Загорські все ж стратили. Перед стратою він з’їв фінальну страву – будь-яку їжу, яку може замовити собі засуджений на смерть. Едмунд вибрав свинячі хвости і стегна, начинені пікулями. Після трапези його посадили на стілець, а останніми його словами була фраза ‘Let’s Rock’.
Через два місяці після страти Загорського, The Black Keys закінчили дев’ятий альбом і назвали його точно так само, а на обкладинці намалювали електричний стілець.
Співпадіння? Не думаю. Однак хітчкоківсько-уорхолівська стилістика обкладинки та попсова для жанру назва альбому майже не мають з його наповненням нічого спільного.
Сподобається це вам чи ні, але The Black Keys перестали бути брутальним дуетом з Огайо з брудними перевантаженими гітарами та банальними, але потужними ударними. Тепер це команда професійних рокерів (відкриємо секрет: їх навіть на сцені вже більше не двоє), які обрали професійний запис та мастерськи зроблені аранжування з десятками інструментів замість брудного Lo-Fi звуку магнітної плівки та двох вінтажних інструментів.
Брехати не буду, треки “Shine a Little Light“, “Eagle Birds“, “Go” та “Under the Gun” можуть змусити вас пригадати юність і розривну “I Got Mine”.
Але слухачу та критикам варто зрозуміти – The Black Keys почали рости і розвиватися ще з часів “Brother” та “El Camino”. Остаточно стало зрозуміло, що з хлопцями “щось не так” після виходу “Turn Blue”, де попсова, але стилістично витримана “Fever” поєднувалася з розривною та драматичною рок-баладою з одним з найкращих гітарних соло евер – “Weight of Love“.
Вочевидь популярність вищезгаданої пісні, а також вік і досвід наштовхннули Дена та Патріка на потребу писати рок-балади, зберігаючи в деяких треках місце для блюз-рокової аутентики.
“Walk Across The Water” створює враження про мандрівку Диким Заходом і радше стилістично притаманна іншій команді – також американцям Kings of Leon. Вона неповоротка і колоритна, її соло ніжні, але в них відчувається пристрасть майстра.
“Every Little Thing” – це калейдоскоп референсів рокових 70-х. Вона починається з гітарного тремоло, як у Джимі Хендрікса в його “Foxey Lady“, а потім вривається з потужного саунду в стилі Led Zeppelin та їх “Whole Lotta Love“.
Складаєтсья враження, що весь “Let’s Rock” – це спроба реінкарнувати хард-рок титанів Deep Purple та Led Zeppelin. Останні, принаймні на мою думку, стали взірцем для свіжого лонгплею, а його вихід замкнув кільце неочевидних збігів у біографії гуртів.
Витоком Led Zeppelin були блюз-рокові The Yardbirds, де Джимі Пейдж (соромно не знати, що це гітарист Залізного Дерижабля) божеволів та знищував свій інструмент. Час експериментів не закінчився і під час переходу на вищий щабель – в колабу з Робертом Плантом, Джоном Полом Джонсом та Джоном Бонемом, де за рахунок майстерності всіх учасників гурт почав писати рок-балади і гімни поколінь, на кшталт “Tangerine” та “Stairway to Heaven” і в той же час зберігати своє “коріння” у вигляді такого треку, як “Since I’ve Been Loving You”.
The Black Keys мають схожу історію. Вони також починали з блюз-року, але з плином часу все більше піддавалися впливу музичної індустрії, моди, власного досвіду та вирішили вирватися з жанрових рамок. Все це, а також вік команди, привів її до стадіонних композицій, алюзій на хард-рокові 70-ті та професійного рок-н-ролу (в гарному сенсі цього слова).
До того ж блюз-рок жанр достатньо примітивний. Зосередившись на ньому, складно видавати щось свіже та цікаве 9 релізів підряд. Виконавці самі шукають вихід за межі музичної “зони комфорту”, бо цього хочеться їм, музичному ринку та частині аудиторії. У сучасному світі ти мусиш або змінюватися і адаптуватися до умов середовища або вдало інтегрувати свої роботи у сучасний контекст. В іншому випадку гурт/співак/репер чи хтось інший ризикує залишитися на узбіччі, тобто фактично померти, як образ і творча одиниця.
Зміни не завжди відбуваються на краще, але звикнути до них і слухачу, і виконавцю просто доведеться.
Тому якщо ви чекали від “Let’s Rock” дійсно рифового гаражного року, за що ми любимо ранні релізи Дена та Патріка, то цей альбом пройде повз струни вашої душі. Якщо ж ваш “психологічний вік” трохи за 40 або ж атмосфера та саунд для вас важливіші за потужний врив, то цей лонгплей на довго засяде у вашому плейлисті.
Посилання на “Let’s Rock” в стрімінгових сервісах залишаю для найтерплячіших:
для ІНФОЛАЙФ
